Після початку повномасштабної війни росії проти України відомі актори Тарас Цимбалюк та Євген Олійник одразу зайнялися волонтерською діяльністю. Тарасу Цимбалюку вдалося закупити й передати на фронт п’ять машин швидкої допомоги. Євген Олійник закупив амуніцію для військових. Через війну українська кіноіндустрія стоїть на паузі, актори знайшли розраду у театрі і 27 серпня презентували іронічну комедію “Емігранти” за п’єсою польського драматурга Славомира Мрожека. Теми свободи, сім’ї та справжніх людських страхів стають головними у бесідах двох чоловіків-емігрантів, які через різні обставини змушені разом мешкати в підвалі в Європі. Вистава адаптована під сьогоднішні реалії, які перегукуються з долями сучасних українських мігрантів. Іронічна комедія відображає драму нашого життя, тому ця вистава так близька глядачам.
Режисер вистави Богдан Чернявский, продюсер Євген Олійник.
Вже в цю неділю, 27 листопада, у Будинку кіно в Києві кияни зможуть побачити виставу. Третього грудня показ вистави пройде в Каневі, а четвертого грудня у Черкасах.
Тарас Цимбалюк (на фото ліворуч) і Євген Олійник (на фото праворуч) розповіли КиївВладі подробиці про виставу “Емігранти”, коли очікувати на гастролі за кордоном, чи можливий Голлівуд в Україні, а також про свій творчий шлях і плани на майбутнє.
KВ: Ви (Тарас Цимбалюк) народились у Корсунi-Шевченківському на Черкащині, це Шевченківський край. Які у вас найбільші яскраві спогади із дитинства? Із чим у вас асоціюється ваша мала батьківщина?
Тарас Цимбалюк: Так, це моє рідне місто. В самій назві закладено, що це все шевченківський край. У нас дуже історичні місця, там були і битви, і Хмельницький там одружився із Ганною Золотаренко, король Польщі Станіслав-Август Понятовський будував свій маєток…
Мої батьки-вчителі, постійно були з головою занурені в роботу, тому в моєму дитинстві нагляду батьків було обмаль. Через це у мені був присутній такий якийсь синтез розбишаки і вчительського сина. Я прожив таке, знаєте, повнометражне дитинство в своєму рідному місті.
Мені здається, що, незважаючи на те, що місто було невеличке, всього на 15 тисяч, у нас в принципі була присутня якась творча тусовка. Був у нас і театр, один і другий. У Корсуні завжди було весело, приїздили до нас різні артисти на гастролі. Хоча, чесно скажу, що коли я приїхав в Київ на навчання, то відчув величезну різницю в кількості і різноманітності культурних заходів.
KВ: А яка ситуація зараз? Чим культурно живіть Корсунь і Черкаси?
Тарас Цимбалюк: Я дуже сподіваюсь, що наші вистави масово зустрінуть, нас це в першу чергу цікавить. Ми дуже чекаємо на вдячного глядача і повні зали.
KВ: Наступне питання знову буде стосуватися вашої малої батьківщини, шевченківського краю, і вашого великого успіху, “Чорний ворон” – про холодноярців, а це теж Черкащина. Скажіть, будь-ласка, наскільки вам була близька ця історія до того, як ви зіграли там? Чи чули ви до того про Холодний Яр?
Тарас Цимбалюк: Звичайно, у мене тато-історик, і я чув про цю тему з дитинства. То ж я дуже зрадів, коли вийшла новина, що взагалі буде екранізація цієї історії. Я подзвонив продюсерам, похвалив, що вони такі молодці, що запустили цей проект і пожартував, що готовий якщо їм треба зіграти якогось москаля аби тільки долучитися до процесу.
Але тоді цей фільм заморозили, і лише через чотири роки поновили. Я взагалі був в шоці, що мене покликали, відразу побіг. А я взагалі не підходив, бо постригся коротко – з короткою зачіскою я максимально не підходив. Але якось так склалося…
KВ: А розкажіть про іншу вашу роботу – “Спіймати Кайдаша”. Наскільки він зайшов українському глядачу, бо це автентичний український серіал, де люди бачать подібних собі героїв. От скажіть, в якому напрямку ви бачите подальший розвиток автентичного кіно?
Тарас Цимбалюк: Цей серіал був знятий десь чотири роки тому. Так, це прикольний автентичний фільм. Були гроші і продюсер, який як дитя, виношував цю роботу. Ми собі дозволяли навіть, якщо не подобається якась сцена, зняти її пізніше і краще. Там не було такої гонитви, як в мильних серіалах, де є графік, за яким це треба зняти і продати в першу чергу. Вся група працювала на якість, а таке буває дуже рідко. Тому цей серіал і вийшов таким, бо були можливості, був ресурс щось якісне зняти і були матеріали – якось так все зрослось.
KВ: Женя (Євген Олійник), а у вас як? Розкажіть про дитинство, навчання, безпосередньо успіх.
Євген Олійник: Я вирішив стати актором в 27 років. Мені казали, що це уже пізно, а мені дуже хотілось. Думав, що ось прийду в театральний коледж, а там будуть гарненькі актриси та хореографи, тусовка. А виявилось, що це не зовсім так. Ти сам маєш все влаштувати, а головне вчитися, щоб тебе помітили.
А потім мене забрали в театр – це був Академічний музично-драматичний театр імені Лесі Українки міста Кам’янського. І саме там я зрозумів, що театр – це круто. У нас був пречудовий театр – там, коли приходить молодий актор, його не тримають якимось “грибом №6”, а одразу кажуть “Давай, працюй, бо нам потрібен герой”. І як практично без вихідних репетирував, працював і знов репетирував.
А потім зрозумів, що театр – це чудово, але фінансів практично немає і треба пробувати перебратись на роботу до Києва. Приїхав з пустими кишенями, практично нічого не мав, і почав ходити по кастингах. Познайомився з нашим із Тарасом майбутнім агентом, Оксаною Мартинюк. І в якийсь момент я пройшов на першу стосерійку, це була “Співачка”, серіал, який йшов на каналі “Україна”, і так потрошку закрутилось.
KВ: Тобто, серіали – це впізнаваність, популярність і гроші, а театр – це глядачі?
Євген Олійник: Серіали – це, в першу чергу, гроші, а уже потім впізнаваність і популярність. А театр – це мистецтво, довгі репетиції, пошук образа. Серіал на виробництві не може працювати по системі театру – давайте одну сцену три тижні репетирувати, і потім ми її знімемо – бюджет такого просто не дозволить. У кіно все потрібно робити швидко, буквально в моменті, але театральна база дала мені можливість це потягнути.
KВ: А зараз під час війни знімаються серіали?
Євген Олійник: Ні. В даний момент всього три проекти знімаються, а раніше знімались паралельно 50-70 проектів. Тобто, практично це все, висновки робіть самі.
KВ: Президент Володимир Зеленський якось анонсував, що в Україні буде другий Голлівуд. До нас на почали приїздити Том Круз і Жан-Клод Ван Дамм. Зараз під час війни завітали різні світові зірки: Анджеліна Джолі, Шон Пенн, Джессіка Честейн, Міла Куніс та інші. Як ви вважаєте, чи можливий прорив українських акторів до Голлівуду, або може навпаки, голлівудських акторів до нас? Чи це скоріше тимчасовий якийсь сплеск активності, де світові актори реагують ситуативною підтримкою для України і не більше?
Євген Олійник: Треба розуміти, що про війну, російську агресію, наш супротив та ситуацію в нашій країні зараз говорить весь світ. І зрозуміло, що приїзд голлівудських акторів, їхня допомога – це все потрібно. Вони по-хорошому допомагають просувати та піарити Україну, щоб світ не забував про нашу ситуацію. За це ім величезна подяка і акторська солідарність.
Чи може у нас бути Голлівуд? Може. Але це має вирішуватись на законодавчому рівні. Якщо ми згадаємо cash rebate, закон про часткову компенсацію іноземцям витрат на виробництво кіно в Україні, його проголосували декілька років тому. Якщо якісь голлівудські компанії збираються знімати у нас на локаціях за участі певного відсотку наших акторів навіть епізодично, то, в залежності від кількості використаних українських ресурсів, 15-25% має повертатись виробникам.
Треба розуміти, що Голлівуд – це, в першу чергу, бізнес. Вони тому так якісно працюють, продають на вільному ринку. Зробив погано – не продав. А не продав – не заробив. Тому в першу чергу, щоб у нас було кіно, і, тим паче, із залученням голлівудського продакшну – ми маємо їх зацікавити.
А чим ми можемо зацікавити? В основному, дешевизною. Наші локації, скажімо, дешевші. Але, з іншого бок,у вони мають привезти все це обладнання, або взяти у нас в оренду. Мають бути державні субсидії для повернення частини кваліфікованих витрат, здійснених іноземним суб’єктом кінематографії при виробництві фільму в Україі. Тоді буде інтерес.
Сash rebate будуть повертатись через українські кінокомпанії, тому нерезиденти будуть змушені брати собі в партнери наших кіновиробників, а ті, у свою чергу, зможуть переймати зарубіжних досвід, залучати нові технології, працювати з іменитими акторами та режисерами.
Але наскільки мені відомо, чіткої процедури повернення грошей не прописано. Хоча зацікавленість є, поки це більше питання часу.
У нас є гори, моря, ліси, степи, замки, фантастична природа. Тому залучення Голлівуда і взагалі відновлення і відродження українського кіно – це питання законодавчих актів, продюсерів тут і продюсерів там. Має бути фінансово цікаво знімати і продавати кіно. Оскільки наші артисти можуть полетіти в Голлівуд і там зніматись, то і навпаки це цілком можливо.
Тарас Цимбалюк: Тільки там аудиторія буквально на мільйони людей. І, якщо повертатись до теми, про яку говорив Женя, у нас ще є така неприємна фракція продюсерського кіно. У нас же всі хочуть заробити, в тому числі, і на лайні.
Так от, вони намацали ідеальну схему – знімають 8-16 серійку за дуже короткий термін, десь там за місяць. Зняли лайно максимальне, а потім розкидали на весь російськомовний простір (на Росію, на Казахстан) – і всі заробили грошей. А головне – продюсер. І дуже мало зацікавлених людей, щоб змінити цю робочу схему і йти на ризик, на авантюру зняти щось хороше, що точно не дасть фінансового виторгу. У нас в кінематографії є хороше кіно, але нікому це не треба. Тобто, люди намацали жилу і відмовлятись від цього їм дуже важко в першу чергу, бо це гроші.
Євген Олійник: Ми можемо говорити про відродження українського кіно лише тоді, коли наша кіноіндустрія буде вибудована так, щоб хоча б 20% нашого кіно продукту йтиме в світовому прокаті.
KВ: 27 листопада в Києві відбудеться показ вистави “Емігранти”. Ви адаптували до наших реалій п’єсу, яку написав Славомир Мрожек ще в 1974 році? Тема емігрантства для нас буде ще довго актуальною, бо ми ще не знаємо, скільки людей повернеться, а скільки залишиться за кордоном. Що ви привнесли нашого, сучасного, українського, в п’єсу “Емігранти”?
Євген Олійник: Я бачив дуже багато емігрантів, майже половина моїх знайомих дівчат поїхала за кордон. Тому я подумав, що тема вкрай актуально, зідзвонився з Богданом Чернявським, це режисер нашої вистави, ми до цього вже співробітничали, запропонував йому попрацювати знов.
Але у Мрожека сюжет більше пов’язаний із тодішніми проблемами – і він був сильно політизований, в ньому була філософія одного політичного ладу, протиборство із іншим політичним ладом. Ми розуміли, що це не зовсім те, що нам зараз потрібно. Тому відповідь на запитання “що змінили” – майже все. У нас вийшла швидше повна переробка, ніж адаптація.
Є така чудова фраза – в боротьбі театральних драматургів з театральними режисерами-постановниками перемагають режисери. Бо, що б не написав драматург, все одно режисер ставить те, що вважає за потрібне.
У нас була задача максимально адаптувати до сьогоднішніх реалій, і ми з Тарасом добряче попрацювали. Наслухавшись багатьох історій про еміграцію, ми старались вносити реалії нашого колориту. Наш режисер поставив задачу робити виставу максимально легкою, бо зараз якраз той період, коли в житті наших людей і так надлишок важкого, і про проблеми еміграції краще говорили із легкою жартівливістю, аби люди посміхались.
Але ось вам приклад реальної історії – прийшла дівчина, підписниця з інстаграму. Вона була в Нью-Йорку весь цей час, потім в Європі – і вона написала нам “всі сміялись, а я плакала”. Тобто, вона розуміла, що ми все весело подаємо, але їй геть не смішно – бо її все це сильно зачіпає. Всі ці джоб-центри, документи, переїзди.
Довгий час у нас був стереотип, що краще жити десь в іншій країні. Є таке у багатьох відчуття – що десь там нас чекають і туди ми зараз приїдемо, і там нам дадуть гроші, машину, роботу. Така трохи інфантильна віра в диво за кордоном, а там його немає.
Як продюсеру вистави, мені хотілось показати, що це не зовсім так. І не треба рватись кудись туди в очікуванні дива, а в принципі все можна робити тут. І треба вже замислюватись над тим питанням, як зробити добре тут.
KВ: Маленький спойлер стосовно вистави – дія відбувається в різдвяно-новорічний період. Час, коли всі ми як у дитинстві, мріємо і чекаємо на диво. Зазвичай вже з листопада вся Європа поринає в різдвяну мішуру. Чи залишилось у вас відчуття можливості якогось різдвяного дива в Україні, і яке б ви бажання хотіли загадати, щоб воно збулось?
Тарас Цимбалюк: Насправді я дуже люблю всю цю новорічну естетику, я постійно слухаю новорічні пісні починаючи з грудня. Мені все це піднімає настрій. І хоч я не загадую бажань, я насолоджуюсь періодом, коли навколо сніг, коли всі веселі, хочеться випити, відпочити, хочеться насолодитись моментом, зупинити його і відчути. І це дуже добре відчувається в нашому спектаклі.
У нас достатньо складні відносини в діалогах між героями. Але їм на секунду здається, що вони абсолютно щасливі – в секунду, коли вони чують відлік Нового Року, вдягають новорічні костюми, посміхаються і випивають – але потім раптом знову опиняються в своїй страшній реальності, в смердючому підвалі.
У новорічну ніч, вони як діти радіють, хоча живуть дуже погано в дуже екстремальних умовах. Так що це дійсно якесь диво. Воно доступне всім – просто у кожного різний допуск і різний масштаб бачення цього чуда. Вірити в щось звісно хочеться – людині взагалі це властиво, в щось вірити.
KВ: Мені здається, що це якраз треба доносити людям в наш непростий час.
Тарас Цимбалюк: Ви праві. І до речі, в цю секунду я просто надягаю на себе новорічний костюм Діда Мороза і цього вистачає – всі кажуть, що це класно і прикольно. Зрозуміло, що я на додачу в трусах стою – може ще й тому. У нас хороший продюсер, знає, як зайти з козиря.
KВ: Розкажіть про тур – в яких містах вистава вже була чи ще вийде?
Євген Олійник: вистава”Емігранти” вперше пройшла 27 серпня, потім були поїздки – Львів, Нетішин, Чернівці, Корсунь-Шевченківський. 27 листопада у неділю чекаємо на всіх охочих в Києві. А потім 3 і 4 грудня – Канів і Черкаси.
KВ: А ви плануєте вивозити цю виставу в Польщу? Чи кудись ще за кордон?
Євген Олійник: Ми хотіли, але поки не до кінця зрозумілий механізм. У нас, як зазвичай, є можливість все зробити в теорії, а коли переходиш до практики – незрозуміло, як виїздять артисти.
KВ: А давайте тоді ми озвучимо це ваше бажання, і я думаю, що завдяки цьому матеріалу якісь двері відкриються.
Євген Олійник: Це було б чудово. Бо на нас вже чекають у Варшаві. Там ця тема дуже актуальна, бо на виставу прийдуть наші емігранти. Америка теж чекає. Я спілкувався з продюсером, але у нас там проблема з візами: артисти, які їхали на благодійні заходи, з них частину випустили, а частину – ні. І як це відбувається на кордоні – до кінця невідомо.
І вони там кажуть, що не можуть із нами домовлятись, бо артист має юридичний дозвіл на виїзд, але їх тиждень не пропускали – а коли пропустили, то їх вистава уже “відбулась”. Сподіваємось, що паперові питання зможемо владнати і показати нашу виставу на широкий загал.
KВ: Тарасе, нещодавно вийшла ваша фотосесія в стилі “Леона-Кіллера”, вона дуже нашуміла. Так от чи є у вашому житті роль, про яку ви мріяли? Який типаж вам цікавий? Чи є ідеї, як здивувати і потішити свого глядача?
Тарас Цимбалюк: А мені здається, що я взагалі ще не зіграв нічого достойного. Тобто, ми тут граємо героїв в історичних проектах, в комедіях – але це не знято достатньо якісно.
Тому, звісно, я б хотів зіграти в якійсь дуже якісній, добре прописаній комедії – причому зіграти кого завгодно: транса, гея, неформала якогось. Головне, щоб це був якісний європейський чи світовий проект. Звісно, я б хотів зіграти Росомаху (“Люди Х”, – KВ), якогось бандита чи маніяка, хочеться стати учасником якогось достойного, якісного матеріалу. Немає якогось певного напрямку.
KВ: З початком повномасштабної агресії ви обидва зайнялись волонтерською діяльністю. Розкажіть про ваші перші дні війни, як вони проходили і коли ви почали займатись допомогою військовим?
Тарас Цимбалюк: Дізнався про війну зранку, як усі. І стан був такий же, як у всіх – паніка, шок, пошук думок, що робити. Дзвонить мені сестра, племінники, когось кудись треба вивозити… Страшний дуже день. Виїздиш на Проспект Перемоги, а там машини всі сигналять, хтось б’ється. Їде купа військової техніки. Страшно було.
І як і всі, почав потроху роздивлятись, міркувати, що потрібно робити. Подзвонив пацанам, а вони кажуть – в теробороні немає сенсу стояти, бо у нас в Корсуні, куди я вивіз рідних, тихо було, слава Богу.
Почали збирати і передавати гуманітарні посилки, а у мене машина – то я можу допомагати і щось кудись везти. Я вважаю, що чим міг, я допомагав – використовував свій медійний простір, тощо.
Згодом ми з колегами зібрали кошти і придбали п’ять карет швидкої допомоги. Ми робили різні благодійні і спортивні заходи, просто люди в інстаграмі донатили. Наприклад, тренування влаштовували, а разом із нами тренувалась купа народу – і ми могли за ранок зібрати 40-50 тисяч. Робили різні ярмарки, продавали речі, в яких ми знімались в кіно. Було дуже багато різних івентів.
Читайте: Михайло Резнікович: “Класика тоді жива на сцені, коли театр на піднесенні”
Фото: надані акторами
