Я пам`ятаю цей день. Ми пішли усі – мої батьки і я з коляскою, в якій лежала чотиримісячна Рося. Людей біля Київради було дуже багато, десятки тисяч, і мама сказала: “Не йди далі, бо тиснява, почекай нас тут”.
І ми з Росею лишилися на тій стороні Хрещатика, біля кафе “Морозиво”, і я бачила лише флагшток серед людського моря, і потім – коли прапор почали піднімати, усі заспівали гімн, І я бачила, як люди плакали і не ховали сліз.
І потім ми знайшлися з татом і мамою, і тато теж плакав. І стільки щастя і надій витало тоді над містом, що Рося – у цьому тисячному шумі і співах – раптом заснула у своїй синій колясці (бо купували для хлопчика).
І мій тато нахилився і поцілував її у круглу шічку і сказав: “Росюня, ти будеш жити у вільній Україні”.
Може, Рося теж пам`ятає цей день? Бо ще студенткою КІМО, коли у неї було купа можливостей поїхати і лишитися там, вона сказала: “Мам, я буду жити тут, в Україні, і більше не заводь зі мною ці розмови”.А я таки заводила, це правда.
Тому думаю, що не моє покоління, а покоління моєї Роксолани – самодостатні, освічені, тверезомислячі, спокійні і впевнені в собі патріоти – зроблять нашу Україну вільною.
Зроблять. Вже почали робити.
Читайте: Транспортним тарифом міська влада придушує соціально-економічну активність киян
Галина Плачинда, журналист
Источник публикации
