Відбулася революція, стара влада бездарно склала повноваження, загорілись ентузіазмом до свободи й демократії українці, нова ж влада обіцяла, що все буде як у Європі. Та не сподобалось наша щира, мирна мрія “великому братові”. З нічого на Сході народилась квазі республіка, весь її офіцерський склад, що повністю складається з росіян, обіцяє взяти Київ та навести свій лад. Знайомий сценарій? Звісно, це ж події сторічної давнини – української революції 1917 року, уроки якої ми, наче, повинні були запам’ятати.
Маніфестація в Києві, весна 1917 (фото: https://ichef.bbci.co.uk/news/800/cpsprodpb/129E9/production/_95056267_first.jpg.webp)
А як все гарно починалось
Цар пішов, почала прокидатись національна свідомість. Навесні 1917 на Софійській площі замайоріли сотні жовто-блакитних прапорів, під спів “Ще не вмерла України” та Шевченкового “Заповіту” сформувалась нова влада – Українська Центральна Рада. “Свята трійця” тої влади складалася з інтелігенції: письменник, історик, журналіст – всі соціалісти. Жоден з них до цього не мав досвіду чиновника, як і в наш час, ехо цієї помилки пролунало вже дуже скоро. Та все-таки, бажали Україні вони лишень спокою та процвітання. УЦР воскресила неньку, замість булави вручила їй іншу зброю – миролюбну дипломатію. Не схотіла тоді наша Україна встромляти ножа в спину Росії, вирішила не згадувати старих образ, попросила залишитись в її складі, але на автономних правах.
Маніфестація в Києві, весна 1917 (фото: https://ichef.bbci.co.uk/news/624/cpsprodpb/8D90/production/_96604263_6b14a718-675d-457a-ad4e-deb8be641b28.jpg.webp?fbclid=IwAR1W8E0-YmZMPuljBf7bgC_Tyg8GVjTJFFhh_saRLZ9TiTtUGmTuGdINZ3o)
Паралелі
Історія провела для сьогоднішніх нікчем-правителів прозорі паралелі, але ті все одно наступили на граблі старих помилок. Головою країни 100 років тому був романтик Винниченко, крізь призму своєї “нової моралі” він заважав формуванню армії. У Зеленського армія вже була, тому він вирішив відвести її з вигідних позицій, мотивація однакова – не допустити кровопролиття. Обидва втрачали рейтинг через закон про землю. Що письменник, що актор, надихали маси обіцянками про мир. При владі Вовчиків з мертвого місця не зрушилась ані економіка, ані промисловість, зате стабільно занепадала віра населення. Обидва не дослухались до порад патріотів, що єдині не замилили собі очі: із віковічним ворогом перемовини вести немає сенсу.
фото: https://www.mediafire.com/view/696377y1yay7yek/1.jpg/file
Діалог із Тимчасовим Урядом Росії йшов складно: росіяни обіцяли порозумітись, але фактичних дій українці не дочекались.
Як догрався Винниченко
Через фактичну бездіяльність УЦР на чолі з Винниченком, таланту котрого вистачило лишень на нескінченні популістичні проголошення догм “людяності” та “запобігання кровопролиття за будь-яку ціну”, до конкретних дій на місцях та реформ рука влади не дійшла. Народ просто не бачив змін, не розумів, що робить ця влада. На селі, втративши надії, тотально пиячили, грабували та ґвалтували; соціалісти УЦР продовжували скручувати руки реальній силі – українським патріотам, визволяючи руки іншій силі – більшовикам. Коли Ленін в Петрограді заліз на броньовик та прошепелявив владу пролетаріату, червоні в Києві це підтримали та влаштували заколот. УЦР їх випередила та запропонувала мирно здати зброю, ті погодились, їх відпустили. Центральна Рада продовжувала привселюдно пестити себе ледь не до еякуляції примарою дипломатичного виходу з ситуації, аби тільки анархії не допустити… Що ж казати, допустили.
Більшовики (фото: https://www.istpravda.com.ua/images/doc/b/b/bb9bbde-guards-at-the-grave-of-moisei-uritsky.jpg)
У грудні 1917 в Харкові народився більшовицький сателіт. Нашій владі настільки забракло духу й сміливості захищати свою землю ділом, а не словом, що ті навіть не намагалися об’єднати під собою суспільство. Залишки вояків чи розбіглись по хатах, чи пошепки повірили казкам більшовиків. Білі російські офіцери в Києві не приховували радості від поразок УЦР, вважаючи її діяльність за беззмістовні конвульсії. На селі просто чекали, хто переможе. Більшовики вже вели війну проти України, а майже всі сили в Києві залишились нейтральними. За гіркою іронією, єдиним, хто мав наснагу протистояти червоному вірусу, було ненависне Винниченком Вільне Козацтво. Ось як описував воєнну ситуацію в Києві військовий міністр УЦР М.Порш: “надія дійсно не так на військові частини, як на Вільне Козацтво”.
Польский плакат (фото: mediafire.com/view/bpimu2i46wc26la/bolshevik.jpg/file)
Наступом на Україну керував Антонов-Овсієнко, атаку на Київ він довірив Михайлу Муравйову. Безжалісна червона хвиля насувалась на столицю. Цей смерч залишав за собою покалічені долі, голод та смерть. Куди б вони не приходили, всюди показували із лютим задоволенням свою справжню звірячу постать, із щирою зневагою до марень українців про свободу, тихе й мирне існування. Ні, це не феномен антилюдяності від ленінців, це ті самі росіяни, які просто зняли маску, не боячись почути від Заходу чергове “ми дуже занепокоєні”. З тіла української державності, що вже горланило в агонії, рускій брат висмоктував кров, цідивши крізь свої пожовклі зуби, приміряв на свою ординську, жодного разу не миту голову, скальп шовкового, золотавого українського волосся, а остаточно зґвалтувавши, викидував тіло на мороз, забороняючи ховати.
Так почалась оборона Крут: “йшло 6 000 червоної гвардії, на чолі їх — матроси Балтійського флоту, майже всі п’яні й люті, як звірі”,– Д. Дорошенко.
По закінченню бою, завдяки котрому УЦР в Києві отримала дорогоцінний час, сталося наступне: “частина (українських вояків) загинула, частина — 27 людей — попала в полон. Большевики дико знущалися над полоненими і на другий день усіх розстріляли, заборонивши селянам ховати їхні тіла”,– Д. Дорошенко.
Атаці на Київ передувало повстання більшовиків в ніч з 28 на 29 січня на “Арсеналі”, що нарешті було придушене єдиним не полишеним глузду соціалістом – Петлюрою, силами Вільного Козацтва.
Генерал М.Муравйов, художній фільм “Крути 1918”, 2018 (фото: mediafire.com/view/9mmg06lh4z6kemb/Kruti-Muravyov.jpg/file)
Червоний генерал вміло мотивував своїх псів-ґвалтівників: “Ми їм покажемо, дайте тільки добратися до Києва. Якщо буде потрібно, не постою ні перед чим: каменя на камені не залишу в Києві. Мешканців не жаліти, вони нас не жаліли, терпіли хазяйнування гайдамаків. Ми їх всіх перестріляємо та переріжемо. Ми їм покажемо, нема чого боятися кровопускання. Хто не з нами — той проти нас. Ви, доблесні товариші, ви мені допоможете взяти Київ, а там ви будете нагороджені”.
Хочеш миру – борись, боїшся – програєш
Так почались дні справжнього пекла. Ось як газета “Нова Рада” описувала події в Києві: “6 лютого зранку ще було досить спокійно, і тільки з полудня загриміла справжня канонада по всьому місту. Найстрашніше місце, крім Печерська й Липок, було на Старім Місті, в районі Володимирської та Підвальної вулиць, де раз у раз падали й рвалися тяжкі набої, сіючи смерть, руїну й спустошення і той невимовний жах, коли люди просто божеволіли, не знаючи, що почати й де рятувати своє життя. Цілий день і цілу ніч 7 лютого, аж до ранку 8, лютував справжній ураганний вогонь. По ночах зловісно червонили небо й мертве місто численні пожежі, що займалися по всіх частинах Київа. Людність цілком тратила голову й позабиравшися у найнижчі поверхи, льохи, підвали тощо, прислухалися з жахом до вибухів, що рвалися щохвилини, скрізь настигаючи свої жертви. Ніяким пером не списати того, що творилося тоді в місті. Люди, що побували на справжній війні, оповідали, що навіть на позиціях не було такого пекла. Нерви у всіх були такі напружені, що всякий бажав кінця, — нехай який він буде, аби кінець”.
Київ, 1918 (фото: https://kyivpastfuture.com.ua/wp-content/uploads/2021/06/vybuhy-artskladiv-na-zvirynczi-1918-roku-glavna.jpeg)
Бридка й незрозуміла росіянину наша несамовита тяга до омріяної свободи, наша віковічна за неї боротьба. Ось як “брат”, насміхаючись, віддячив нашим предкам за їх доброзичливість: “Вся … підлога великого гаража була залита вже… кров’ю, що стояла на кілька дюймів, змішаної в жахаючу масу з мозком, черепними кістками, жмутами волосся й іншими людськими залишками… стіни були заляпані кров’ю, на них поруч із тисячами дір від куль налипнули частки мозку й шматки головної шкіри… жолоб у чверть метра ширини й глибини й приблизно в 10 метрів довжини… був на всьому протязі до верху наповнений кров’ю… Поруч із цим місцем жахів у саду того ж будинку лежали поспіхом поверхово зариті 127 трупів останньої бійні… у всіх трупів розтрощені черепи, у багатьох навіть геть розплющені голови… Деякі були зовсім без голови, але голови не відрубувалися, а… відривалися… ”,– очевидець.
8 лютого більшовики взяли Київ. Вони знищили всіх російських офіцерів та нейтральних вояків – ті поплатились за свою зневагу до українства. Загалом за кілька днів загинуло 5000 людей. Оголені трупи дубіли в Маріїнському парку, вулиці були залиті кров’ю. Мерзотники грабували й розстрілювали, під елемент “ворогу революції” підходила будь-яка людина, що Леніна не славила. Особливо українці, адже вони – “буржуазні зрадники” та “вороги трудового народу”.
Вільні Козаки. Ледь не єдині, хто залишився боронити Київ, 1918 (фото: https://www.zoda.gov.ua/images/article/1/000096/96075/foto.jpg)
“Особливо розстрілювали всіх тих, у кого знаходили посвідчення, написані українською мовою, так що складалося враження у населення, що ремньовці (за прізвищем командира одного із загонів Муравйова) борються взагалі з українцями”,– М.Скрипник, секретар УЦР.
Урок
В черговий раз історія показала нам, хто є віковічний ворог, хто зрадник, а хто герой. Українські патріоти, попри зневагу своєї ж влади, попри ледь не стовідсоткову загрозу мученицької смерті, тільки вони залишились чистими перед своєю совістю, історією та батьківщиною. Тільки вони ясно усвідомлювали, що несе цей виклик, не ховаючись від страху за ширмою “нової моралі”, огидно-насмішливо обзиваючи всякі потуги збройного відстоювання своєї землі “середньовічним пережитком”. Ні, це не про козаків, не про Петлюру, Коновальця й Міхновського, це про імпотентів-соціалістів, які “як визволителів славили тиранів Кремля”,– Д.Донцов. Така доля спіткає того, хто готовий “на коліна встати” перед ворогом. Ми сьогодні спостерігаємо, як Зеленський відводить війська та ховається під спідницею Америки. Нікчемний, він готовий проводити капітуляційний референдум замість того, аби згуртувати народ. “Обоссы, не бей”,– лунає з Банкової. Ті ж самі помилки, навіть імена ті сами. Тільки не подумайте, що я пропоную провести мобілізацію та вбити кожного москалика, ні! Українці – миролюбна нація, наші предки не йшли на війну із загарбницькими цілями. Я лишень хотів нагадати, що трапляється, коли країну за собою ведуть сцикуни-популісти, що жодного дня перед своїм обранням в політиці не працювали.
“Нація, не очолена мудрим, шляхетним і мужнім проводом, є бездумна отара, доступна всякій чужинецькій пропаганді й інфільтрації. Разом з провідною верствою стоять і падають народи”,– дає нам пораду Д.Донцов.
Джерела:
Дорошенко Д.І. Історія України 1917-1923 рр. Т.1. Доба Центральної Ради. – Нью-Йорк, 1954.
Донцов Д.І. Хрестом і мечем. – Торонто, 1967.
historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/1729-andrii-zdorov-chervonyi-teror-u-kyievi-na-pochatku-1918-r-mify-ta-realii
http://militera.lib.ru/h/savchenko_va/01.html
jnsm.com.ua/h/0209Q/
wikipedia.org/wiki/Штурм_Киева_войсками_Муравьёва
https://day.kyiv.ua/uk/article/istoriya-i-ya/zlochyny-chervonogo-teroru
https://www.bbc.com/ukrainian/features-russian-39254197
https://www.bbc.com/ukrainian/features-russian-40379077
Краснокутський Євген, журналіст
