Якось один добрий друг розповів мені, що Україна – це світохрестя. Втім, хрест – тут не релігійний символ, а вісь координат. Ми живемо в точці перетину світів, де не тільки сходяться дороги, а вирішується, куди вони ведуть далі, і проживаємо своє буття в місці, де народжується нова реальність цілого світу. Погодьтесь, сьогодні це відчувається особливо гостро. Але для України це не новий стан.
Стародавній Київ був центром Середнього Подніпров’я, його структурним вузлом, у якому протягом століть сходилися ключові торговельні, культурні та політичні траєкторії, утворюючи складну мережу взаємодій між Руссю, скандинавським світом, Візантією, єврейськими громадами та степовими культурами.
Український простір історично формувався на перехресті двох фундаментальних осей: Схід–Захід, що окреслює межу і взаємодію цивілізаційних моделей, і Північ–Південь, матеріалізовану в транзитному коридорі «із варягів у греки та з греків у варяги». Саме в точці їхнього перетину виникла не просто територіальна цілісність, а здатність суспільства усвідомлено обирати свій шлях.
Наше суспільство не просто «йде кудись», а намагається розуміти, куди і навіщо рухається – і може це змінювати. Тобто ми не ті, кого можна продавити силою та підім’яти під себе, а ті, хто ставить собі питання: «хто ми? з ким ми? за якими правилами хочемо жити?». І на основі цього робить вибір, який визначає майбутнє.
Протягом своєї історії Україна не тільки опиняється «між» різними світами, а має здатність кожного разу переосмислювати себе і обирати свій шлях, навіть коли цей вибір складний або дорогий.
У 988 році таким вибором було прийняття християнської віри. Події тих часів сьогодні ми розглядаємо не лише як акт християнізації, але й як фундаментальне рішення, яке визначило державний розвиток на століття вперед та одночасно інтегрувало Русь у простір Християнського світу, як себе називала середньовічна Європа.
Українська державність, безумовно, існувала і до прийняття християнства, однак саме у 988 році відбувся ключовий цивілізаційний вибір, який закріпив європейський цивілізаційний вектор розвитку.
Втім наша історія не є лінійною у класичному розумінні. Вона ніби знову і знову повертає нас до одного моменту: коли держава майже втрачається, а потім відновлюється через складний вибір. Це повторюваний сценарій перехрестя, який актуалізується під час криз історії.
Тому й світохрестя – зовсім не метафора, а категорія, яка описує простір, у якому перетин смислів і цивілізацій є умовою виникнення державності, а вибір – його постійною формою.
Це, до речі, наближає світохрестя до міфологічного уявлення про axis mundi – міфічну вісь світу, його сакральний центр, який поєднує різні рівні буття і виступає місцем переходу між ними. У різних культурах ця вісь відображається через образи світового дерева, гори, храму чи стовпа, але її сутність незмінна: це точка, в якій космос упорядковується, а хаос набуває структури. А ще там деякі люди перетворюються на богів…
Якщо перенести це розуміння на український контекст, стає очевидним, що Україна функціонує не лише як геополітичний простір, але як місце сильних внутрішніх змін, де відбувається інтенсивна трансформація глибинних уявлень людини про життя і себе в ньому. Тобто в Україні змінюються не тільки правила чи політика, а й те, як люди відчувають і розуміють життя, а історичні процеси йдуть не поступово, а через різкі злами, у яких змінюється не лише політична конфігурація, але й сама модель реальності.
Наразі світохрестя проявилося з особливою виразністю. Україна вже понад дванадцять років живе в ситуації фундаментального вибору – не лише між різними геополітичними опціями, але й між дуже конкретними альтернативами: перемогти або втратити державу, зберегти незалежність або опинитися під владою ворога – і водночас між різними уявленнями про порядок, свободу і людську гідність.
Коли ми виборемо свою країну, майбутнє відкриє ще один вимір: можливість трансформації України з простору вибору в простір смислотворення – своєрідний духовний центр, у якому виробляються нові принципи організації світу. Йдеться не про релігійний центр у вузькому значенні, а про місце, де формується нова етика, нова політична чутливість і нове розуміння людської спільноти. Власне, ми вже зараз на це претендуємо.
І тому вже зараз важливо не лише осмислювати цей досвід, а й втілювати його в реальності, тобто робити видимим, відчутним, таким, що має форму.
Нещодавно ми святкували Міжнародний день пам’яток і визначних місць, але в українських обставинах це радше день втрат і нагадування про крихкість нашої спадщини. І саме тут виникає розрив: ми багато говоримо про значення і сенси, але на рівні держави досі не створюємо простори, які можуть ці сенси утримувати і передавати.
Зокрема, у 2018 році Верховна Рада України постановила зробити на Поштовій площі національний музей, оскільки це місце пов’язане із прийняттям християнства у 988 році: поваленням ідолів і хрещенням киян у гирлі річки Почайни. Тут було знайдено залишки Хрещатицької брами Києва, Боричева узвозу, яким до Почайни тягнули Перуна, припортового кварталу, митниці.
Завдяки діям та підтримці тисяч активних громадян, роботі вчених археологів, істориків, краєзнавців весною 2019 року Кабмін підтвердив, що це місце одного з ключових цивілізаційних виборів і надав національний статус пам’ятці історії та археології на Поштовій площі.
На жаль, державний музей на Поштовій площі досі не створено, а сама вона доводиться до аварійного стану з метою продовження забороненого Верховною Радою України будівництва підземного ТРЦ.
Втім ми сподіваємось та наполягаємо, щоб державний музей нарешті було побудовано, бо такі місця не можуть віддаватися у чиї би то ні було приватні руки – вони або зникають, або стають точками смислу.
І на мою особисту думку, на Поштовій площі має постати не просто музей, а Національний музей української державності – бо це місце, де Україна історично усвідомила себе через власний вибір більше тисячі років тому.
В цьому музеї знайдені археологами Хрещатицька брама, збережені in situ головна дорога в Нижнє місто – Вільний Поділ, а по ліву руку – крутий підйом, що зветься Боричів узвіз і веде до Верхнього Києва – стануть основою для створення «порталу» в середньовічне місто різних часів.
Сучасні технології дозволяють працювати з цим простором так, щоб не тільки показувати знахідки, а й відтворювати середовище. Тоді відвідувач не просто дивиться на експонати, а ніби заходить у Київ через Хрещатицьку браму – у X, XII чи XVII столітті. Бачить місто, розуміє, як воно було влаштоване, відчуває, чим жили люди, які рішення вони приймали. І в якийсь момент стає зрозуміло, що це не просто про історію, а про те, як у цій країні формується державність.
Тоді цей музей перестає бути просто археологією або «гарною експозицією». Він стає місцем, де можна побачити, що історія України – це не рівна лінія, а постійно відновлюваний момент вибору. І що цей вибір не залишився в минулому. Він відбувається зараз.
Аннабелла Моріна, співзасновниця ГО “ГР “Почайна”
КиївВлада
