Українці звикли, що з “білої” зарплати держава безапеляційно забирає собі досить вагому частину у вигляді податку на доходи фізичних осіб (ПДФО). На сьогодні це 18%, а ще 1,5% – це обов’язковий військовий збір.
Тут постає відразу два питання:
-
по-перше, чому держава відбирає саме 19,5%?
-
по-друге (і головне), чому держава взагалі оподатковує легальну зарплату?
Щодо розміру податку, то спроби віднайти хоч якусь аргументацію саме такої величини ПДФО виявилися марними. Тому ще гостріше постає питання: 18% податкової конфіскації – це багато чи мало?
Вірогідно, для більшості буде несподіваним дізнатися, що державний бюджет отримав в 2019 році з ПДФО більше, ніж сплатили всі підприємства країни в держскарбницю податку на прибуток. Загальні доходи держбюджету у 2019 році склали 998,3 млрд гривень, з них ПДФО і військовий збір – 110 млрд, а податок на прибуток підприємств – 107,1 млрд гривень.
Сам розмір ставки оподаткування трудового доходу встановлюється відповідно до п. 167.1 Податкового кодексу України (ПКУ) і становить 18% бази оподаткування щодо доходів, нарахованих (виплачених, наданих), крім випадків, визначених у пп. 167.2 – 167.5 ПКУ, у тому числі, але не виключно у формі:
-
заробітної плати;
-
інших заохочувальних та компенсаційних виплат або інших виплат і винагород, які нараховуються (виплачуються, надаються) платнику у зв’язку з трудовими відносинами та за цивільно-правовими договорами.
Але в той же час держава значно лояльніша до нетрудових доходів. Зокрема встановлено ставку 5% – для доходів у вигляді дивідендів по акціях та корпоративних правах, нарахованих резидентами – платниками податку на прибуток підприємств (крім доходів у вигляді дивідендів по акціях, інвестиційних сертифікатах, які виплачуються інститутами спільного інвестування) (пп. 167.5.2 ПКУ).
І у половинному розмірі ставки, встановленої у п. 167.1 ПКУ (9%) – для доходів у вигляді дивідендів по акціях та/або інвестиційних сертифікатах, корпоративних правах, нарахованих нерезидентами, інститутами спільного інвестування та суб’єктами господарювання, які не є платниками податку на прибуток (пп. 167.5.4 ПКУ).
Тож якою філософією керувалися законотворці, встановлюючи в рази більший податковий тиск на оплату легальної праці ніж на “пасивні” доходи?
Окрім того, важливий нюанс — податок на прибуток та податок на додану вартість (ПДВ), що підприємства сплачують в бюджет, відразу закладаються цими підприємствами у ціну товару чи послуги. Таким чином, ми з вами, як кінцеві споживачі, будь-що купляючи в магазинах чи сплачуючи комунальні рахунки тощо, із власного гаманця повністю компенсуємо бізнесу “податкові втрати”. Більш того, саме ви, як споживач, ще і оплачуєте бізнесу не тільки всі його виробничі видатки та витрати на персонал (зарплата та ЄСВ), а і весь бізнес-прибуток.
Насправді, оподаткування доходу українця є фактично багатократним – як прямі податки із зарплати так і непрямі через податкове обтяження ціни товарів та послуг. А це сумарно “з’їдає” більше половини зарплати. Логічною є потреба зменшення цього податкового тиску, принаймні, на трудові доходи.
Поряд з цим постає інше принципове питання щодо правомірності оподаткування саме доходу фізичної особи, а відтак оподаткування всієї заробітної плати.
Держава більш лояльна до бізнесу і не обтяжує податком дохід підприємства, а бере “своє” лишень з прибутку (виключаючи з бази оподаткування собівартість виробництва). І це економічно вірно, бо витрати на виробництво (у встановлених межах) не повинні обтяжуватися податком, інакше це призведе до згортання виробничої діяльності.
Тоді чому держава оподатковує ту частину заробітку працівника, що він має витратити на “виробництво робочої сили”- відтворення своєї здатності до праці (собівартість) через оплату життєво необхідних товарів та послуг (у визначених межах)?
Встановлення адекватної неоподаткованої бази для трудових доходів є кричущою вимогою часу і має нарешті зняти з держави звинувачення у причетності до генерування бідності серед працюючих. Причому, розмір цієї неоподатковуваної бази трудових доходів має бути таким, що забезпечить як і відтворення його трудового потенціалу, так і виконання працівником своїх сімейних обов’язків із утримання неповнолітніх членів сім’ї.
Водночас постає більш радикальніше питання: а чому держава взагалі оподатковує заробітну плату, причому, тільки зарплату легально працюючих? Чим таким завинив державі в поті чола заробляючий собі на кусок хліба працівник? Може достатньо для державних потреб податків, що українські працівники сплачують в ціні наддорогих товарів і послуг?
Може на часі відмова від принципу “оподаткування праці” та перехід до “оподаткування споживання”?
Це значно справедливіше в умовах, коли в нашій країні значною є тіньова зайнятість (кількість неформально зайнятих українців в першому кварталі 2020 року становила 3,404 млн осіб, що оцінюється у понад 70 млрд гривень недонадходжень ПДФО) і значна частина легально працюючих отримують додаткову “конвертну” зарплату (за експертними оцінками, це втрати бюджету в розмірі 40-80 млрд гривень на рік).
Таким чином легальний працівник зараз несе “податковий мішок” за себе і ще за “тіньового парня”. І, з точки зору справедливості політики оподаткування, надважливо припинити таку практику. Це дозволить ще й радикально змінити ситуацію з “тінізацією” трудових відносин, бо вже не треба буде приховувати свою роботу, бажаючи зарплату без витрат на податки.
Уявіть, скільки тисяч перевіряючих і контролюючих чиновників перестануть “пресувати” бізнес в пошуках “чорних” зарплат, скільки мільйонів гривень буде збережено для державного бюджету через економію зарплат на цих “ревізорах”.
“А чим “залатати дірку” в бюджетах від недоотримання ПДФО з зарплат?”, – спитаєте ви. Вірогідно, просто слід залатати дірки від нецільових бюджетних витрат і прямих крадіжок, почати збирати належне на митницях, зупинити афери з ПДВ. І, як додатковий варіант, можливо, збільшити ПДВ на 5-7 відсоткових пункти або запровадити в такому розмірі податку з продажів, який сплачуватимуть всі покупці, а не лишень легально працюючі.
Довідково. У 2019 році роздрібний товарообіг підприємств роздрібної торгівлі лишень юридичних осіб становив 795,2 млрд гривень, що на 19% більше, ніж у 2018 році. Лідером за обсягами товарообігу роздрібних підприємств у 2019 році був Київ (185,7 млрд гривень). Серед регіонів країни перше місце за цим показником посіла Дніпропетровська (79,4 млрд гривень), друге – Київська (64,2 млрд гривень), третє – Одеська (63,7 млрд грн) область.
Читайте: Пеня на роботодавця: як скоротити борг по зарплатам в Києві та всій Україні
Сергій Кондрюк, експерт з питань соціально-трудових відносин
