Майбутнє перебування московського патріархату в Києво-Печерській Лаврі, ймовірно, вирішиться не раніше 1 лютого 2023 року. Бо саме тоді коли Кабінет Міністрів за дорученням Президента Володимира Зеленського має завершити перевірку правових підстав оренди УПЦ МП приміщень Національного заповідника, а також мають бути висновки стосовно самобудів в Києво-Печерські Лаврі. Наразі перехід громад з УПЦ МП до ПЦУ йде дуже повільно, на що є причина: столітня пропаганда Москви проти української церкви. Прискорити еволюцію Єдиної Помісної Церкви може відкритий діалог між очільниками ПЦУ та УПЦ МП під егідою Президента України, а також ефективні дії СБУ.
Про це в інтерв’ю KВ розповів єпархіальний архієрей Переяславсько-Вишневської єпархії Православної Церкви України (ПЦУ) Олександр Драбинко.
Інтерв’ю відбулось в кабінеті митрополита Олександра Драбинка в Музеї Блаженнішого Митрополита Володимира (Сабодана) при Спасо-Преображенському соборі, неподалік від станції столичного метро “Іподром”.
“Останнім часом в зв’язку з відомими подіями і заявами, в день менше, ніж три інтерв’ю, не буває”, – зазначив на початку розмови Олександр Драбинко, що характеризує його, як одного з найбільш медійно активних очільників ПЦУ.
І це дуже важливий напрямок в роботі ПЦУ. Бо, як каже митрополит Олександр, суспільство має розумітися в справах Церкви, щоб не ставати жертвами провокацій на кшталт “захопили Києво-Печерську Лавру”, “виганяють ченців”, бо там наразі немає жодних дій, а тільки зареєстровано монастир ПЦУ, як юридичну одиницю.
KВ: Саме з Києво-Печерської Лаври і хочу розпочати. Бо Лавра – центральна святиня українського православ’я, де з 1988 року сидять представники московського патріархату. Чи не на часі саме зараз виправити цю ситуацію?
Олександр Драбинко: На часі чи не на часі – мені складно відповісти на це запитання, оскільки все в Руках Божих. Бо Церква – це боголюдський організм, де є духовна складова, яка підпорядковується і керується виключно Євангелієм і святоотецькими настановами, і є його матеріальне, фізичне втілення – візуалізація. Як цілісна людина – це поєднання душі та тіла – і душа потребує Бога, а тіло має жити в соціумі й виконувати людські закони і користуватися тим, що є йому на потребу. Те ж стосується лаври – монастиря, який складається з духовного подвижницького життя братії, і матеріального – функціонального, соціального, мирського, яке забезпечує перше.
Монастир Києво-Печерської Лаври до тисячоліття Хрещення Русі було передано головою Президії Верховної Ради УРСР Валентиною Шевченко – українському екзархату, який згодом було реформовано в Українську Православну Церкву (УПЦ), в особі Київського митрополита Філарета. Тоді українському екзархату було передано те, що залишилось від комплексу споруд Києво-Печерської Лаври, бо це була купа руїн. Незрозуміло, як навіть за радянських часів можна було довести історико-культурний заповідник до такого занепаду. Бо якщо для атеїстичної держави СРСР це й не була святиня, але це все одно була історична спадщина – музей-заповідник тут було засновано ще в 1920-ті роки.
Коли ми кажемо про передачу монастиря, то маємо розуміти, що мова йде не про власність, а про оренду. Тобто з 1988 року частина заповідника Києво-Печерської Лаври перебуває в оренді монастиря – Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври УПЦ МП, хоча зараз УПЦ юридично й виключила складову “МП” зі своєї назви.
Крайній праворуч – перший намісник Києво-Печерської Лаври єпископ Іонафан (Анатолій Єлецьких), нині – митрополит Тульчинський і Брацлавський УПЦ МП, якому на початку листопада ц.р. СБУ повідомило про підозру, фото: УПЦ МП
Права оренди були обумовлені при передачі в оренду монастирю території та будівель т.зв. Нижньої Лаври. Згодом монастирю було передано в оренду Успенський собор, відбудований при Президенті Леоніді Кучмі та мері Києва Олександрі Омельченку. Оренда собору, здається, закінчується цього року. Так само на території Верхньої Лаври монастир орендує Трапезний храм Преподобних Феодосія і Антонія Печерських.
До комплексу споруд Національного історико-культурного заповідника “Києво-Печерська Лавра” також належить Феодосіївський монастир, який знаходиться через дорогу від основних мурів Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври. І саме за цією юридичною адресою першого грудня ц.р. було зареєстровано монастир Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври ПЦУ. А рішення про заснування цієї обителі було прийнято Синодом ПЦУ і схвалено архієрейським собором в травні ц.р.
То чи на часі зміна орендаря приміщень Києво-Печерської Лаври? Є два суб’єкти, які претендують на цю оренду – майже однойменні монастирі ПЦУ та УПЦ МП. Першого грудня Президент Володимир Зеленський указом №820/2022 увів в дію рішення РНБО, в тому числі, доручивши Кабінету Міністрів у двомісячний строк перевірити правомірність укладення договору оренди з монастирем УПЦ МП і дотримання умов користування пам’ятками Національного історико-культурного заповідника “Києво-Печерська лавра”.
Є низка питань до форми оренди УПЦ МП будівель в Лаврі (востаннє нашвидкоруч 49-річний договір про оренду було продовжено в 2013 році, є фахові думки, що тодішній президент-втікач Віктор Янукович зробив цю оренду безстроковою, – KВ). І саме цей пункт, вважаю, стане основним: наскільки були правомірними були рішення тодішніх урядів про саме таку форму господарювання УПЦ МП на території Києво-Печерської Лаври?
Інше питання – дотримання чернечою громадою умов і правил перебування на орендованій території. Мова йде про зміну архітектурного комплексу, новобудови, перебудови. Фахівці мають все це перевірити, аналізувати та оцінити.
УПЦ МП на території Києво-Печерської Лаври без узгодження з ЮНЕСКО та без надання Києво-Печерському заповіднику проєктно-дозвільної документації збудувала та перебудувала понад десять будинків, відео: “Схеми” – спільний проєкт Радіо Свобода та UА: ПЕРШИЙ
В УПЦ МП сьогодні кажуть, що намісник Лаври Павло (відомий в миру під прізвищем “Паша-Мерседес”, – КВ) відродив, відбудував Лавру та утримував її. Не варто применшувати його заповзяття та господарські якості, але він робив і робить це не за власний кошт. Звісно, значною була меценатська допомога, але левову частку складали кошти державного бюджету України, які щорічно виділялись Кабінетом Міністрів заповіднику на реставрацію, реконструкцію та збереження пам’ятки архітектури – і ці кошти розподілялись, відповідно, і на майно, яке орендує УПЦ МП.
Уряд має з’ясувати, як оприбутковувались ці кошти та рівень збереження історичної пам’ятки, яку ми хочемо бачити, а не те, що бачимо сьогодні. Жартуючи, новобудови на території Лаври називають “Пауло-Плаза”, оскільки дуже багато приміщень жодного стосунку до духовного життя монастиря не мають.
KВ: Питання не тільки в тому, що в Лаврі, всупереч нормам та історичній пам’яті, набудував намісник Павло або яке життя він веде. Питання про зміну юрисдикції Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври, бо московитам там не місце.
Олександр Драбінко: Є деякі гарячі голови, які кажуть, що треба звідти всіх виселити.
Тут треба тверезий підхід і прийняття християнського дипломатичного рішення. Якщо в риби зіпсувалась голова, то це не значить що відразу зіпсувалась і вся рибина. За моєю останньою інформацією, 80% ченців монастиря не хочуть покидати монастиря і готові до зміни юрисдикції. Вони невдоволені керівництвом, яке своїм політиканством підставляє всю чернечу громаду. Братії не до вподоби, що в лаврі знаходяться адміністративні установи УПЦ, через діяльність яких і увесь монастир асоціюють з політикою, котру вони ведуть
Братія вважає своїм обов’язком молитву, чернечий послух і все те, що передбачено монастирським статутом. Якщо все це матиме місце, і не буде примусу до кардинальних змін, втручання в внутрішній плин монастирського життя, то юрисдикційна приналежність, про спекулювання якою всі знають, не матиме значення.
KВ: Хіба під час повномасштабної війни росії проти України, коли керівництво УПЦ МП, яке часто й справедливо називають УПЦ ФСБ, зайняло відверто антиукраїнську та людожерську позицію, не стоїть питання про колективну відповідальність УПЦ МП? Бо Церква є соборний організм.
Олександр Драбинко: Не можу в цьому з вами погодитись. Не всі є людожерами. “Людожерська позиція” лише в окремих зомбованих і політизованих ракових пухлинах цього організму. Звісно, метастази мають вбивчу властивість розповсюджуватись. Для убезпечення від них необхідне відповідне хірургічне втручання. Сьогодні СБУ цим ефективно займається.
Не можна говорити про колективну відповідальність, бо колективна відповідальність – це безвідповідальність. Відповідальність має бути індивідуальною: як це зроблено зі священником в Лисичанську (12 років позбавлення волі за співпрацю з російськими окупантами, – KВ); як запобіжний захід колишньому митрополиту Кіровоградському Іоасафу [домашній арешт з 22:00 до 6:00 години], которому світить три роки позбавлення волі. Це свідомі колаборанти і їх видалення з нашого церковного організму сприятиме його оздоровленню і уникненню спокус для інших.
У багатьох познаходили російські паспорти, як у митрополита Чернівецького і Буковинського Мелетія чи у матушки Ніни в Сваляві, й таких прикладів багато. Виправдовуються тим, що, мовляв, мають таке право, бо народились в СРСР. Але ж це нонсенс. Бо нащо мені в Україні російський паспорт? Їдьте вже тоді в росію. І саме так треба ставити питання до цих ракових клітин – хай самовидаляються. Навіщо тягнути росію сюди? Ліпше податися на північ в її обійми.
KВ: Але ж вони самостійно не видаляться.
Олександр Драбинко: На це і є скальпель – Служба Божа України (СБУ, – KВ), як її жартома сьогодні називають. Цією справою треба було займатись всі 30 років. Але краще пізно, ніж ніколи.
Може ця хіміотерапія буде болісною, але вона повинна відбуватись. Організм трохи постраждає, але переборе й відторгне те хворе, що в ньому є.
Впевнений, що у 95% тих, хто сьогодні ідейно, поки що в УПЦ МП – отруєна свідомість. Треба дати антиотруту – і все стане на свої місця. Якщо не в цьому поколінні, то в наступному.
KВ: Ми не можемо так довго чекати, бо рак, якщо ми використовуємо таку аналогію, має здатність повертатись – і в більш руйнівних формах.
Олександр Драбинко: Це вже не від нас залежить.
KВ: Як це не від нас? Ми не можемо чекати ціле покоління, доки зникне ця зараза. Ми пам’ятаємо, як за часів Сталіна перезасновувалась московська церква і розуміємо, що вона таке є сьогодні. На моє переконання, таких часів в історії Європи не було від великого церковного розколу та хрестових походів. І, звісно, немає готових рішень. Але Ви – людина, яка знає церковне середовище та життя глибоко зсередини. І багато в чому саме від Вас і ПЦУ сьогодні залежать і якість змін, і їхня швидкість.
Олександр Драбинко: Церковне середовище – дуже специфічне, консервативне і інертне. Але погоджуюсь, що ми живемо в епоху великого зсуву тектонічних цивілізаційних і культурних плит.
Стосовно історії засудження прорадянської діяльності сталінського московського патріархату. В 1990-ті роки відповідну архівну документацію про співпрацю рпц з структурами кдб було передано московській патріархії. Було навіть створено соборну комісію на чолі з єпископом Костромськом і Галичським Олександром (Могильов, зараз митрополит Астанайський і Казахстанський, – КВ). Але що треба, щоб поховати будь-яку справу? Треба створити комісію. Комісію створили – і вона все “покрила мраком”. Про це можна докладно прочитати в книзі свідка тих подій, церковного дисидента протоієрея Георгія Едельштейна “Право на правду”.
Хоча, думаю, що КДБ навряд чи передавав всю інформацію. Бо ця контора ніколи нічого не віддає повністю. Скоріш за все, то були копії документів, а більшість папочок взагалі нікому не передавались – і досі зберігаються в глибоких архівах ФСБ та готові до використання.
KВ: То яким має бути рішення?
Олександр Драбинко: Це відкритий діалог між митрополитом Єпіфанієм (ПЦУ) і митрополитом Онуфрієм (УПЦ МП) – за посередництва Президента України Володимира Зеленського, оскільки він озвучив тезу про духовну незалежність України та українського народу. Завдань у Президента сьогодні два: перше – покінчити з військовою агресією москви, і друге – покінчити з агресивністю її ідеологічного підрозділу в Україні.
14 жовтня на Фанарі [Стамбул] я мав неофіційну зустріч з патріархом [Константинопольським] Варфоломієм. Він сказав, що хоче, щоб в Україні сталося православне возз’єднання. “Я хочу, щоб була єдина нація, єдиний народ, єдина церква”, – такі його слова. Я відповів, що це і моя друга мрія – після автокефалії, яку ми набули з отриманням Томосу.
KВ: Дуже складна історія про Єдину Церкву. Бо навіть у Війську Запорізькому, де були три принципи існування – дотримання статута Війська, спілкування українською мовою та сповідання православної віри – не було запитань про приналежність до того чи іншого патріархату.
Олександр Драбинко: Бо тоді питання полягало виключно в площині – віра католицька чи православна.
А зараз вирішення питання єдиної православної церкви треба вирішувати шляхом публічного діалогу, через який:
– мають бути відкликані соборні постанови про невизнання хіротоній духовенства ПЦУ, які було прийнято в Феофанії 27 червня ц.р.;
– має бути оголошено про вихід зі складу Московського Патріархату, а не відмежування, бо відмежування – це як жити в окремих кімнатах, але в одному будинку, тому в очах Москви та усього православного світу УПЦ як була складовою МП, так і залишається, бо немає канонічно-юридичного акту про “церковне розлучення”.
Ось тоді справа почне рухатись. І це необхідно зробити, бо нас турбує єдність українського народу, який розділяють за релігійним принципом юрисдикційної приналежності. Ми усвідомлюємо загрозу, яку для нашої національної небезпеки несе московська псевдоцерковна ідеологія, яка не лише виправдовує етноцид українців, а і благословляє його руками поплічника режиму – Кирила Гундяєва.
KВ: Оце діло кажете! А то “консервативне середовище, чекати покоління”. До речі, з якою швидкістю зараз йде перехід громад з УПЦ МП до ПЦУ?
Олександр Драбинко: З дуже низькою, як для нинішніх обставин, швидкістю.
Причиною тому є владна ієрархічна вертикаль, побудована і апробована десятиліттями в рпц, до якої належить і УПЦ. Інший фактор – 30 років – майже два покоління, паплюження українського автокефального руху з боку МП, як розкольницького руху
Священники УПЦ МП (я не є в тому сенсі свого часу виключенням) лили і зараз ллють людям у вуха та капають на мізки, що всі хто пішов до української церкви – зрадники отцівської віри, що всі таїнства в українській церкві – вінчання, хрестини, відспівування – недійсні. Причина тому брак освіти, інформації і канонічної свідомості.
Проте все це надолужується і з часом очі відкриваються. Важливо усвідомити неправоту, і вчасно поступити по совісті, позбувшись стадного рефлексу.
Антиафтокефальна пропаганда з використанням канонічного права в “шкурних інтересах” дуже впливає на свідомість воцерковлених людей. Для людей світських – це взагалі не має значення, мовляв, батьки мої туди ходили, і ходити буду, яка різниця де Богу молитись. Бо немає усвідомлення небезпеки, яку несе священник, котрий в рясі тебе благословляє та посміхається, а дома, сидячи в штанях, строчить доноси. Бо священника завжди сприймають по рясі, а не по штанах, хоча і у нього завжди під рясою є штани, свої “шкелети в шафі”.
KВ: Як ми можемо прискорити процес одужання й переходу громад з УПЦ МП до ПЦУ?
Олександр Драбинко: Виключно такими законними методами, які декларує та реалізує чинний Президент Володимир Зеленський.
Загалом я не пам’ятаю жодного Президента, який би не цікавився питанням незалежності української церкви – у тій чи іншій мірі.
Навіть Янукович, з яким я спілкувався особисто на цю тему, казав, що українська церква має бути “об’єднана і незалежна”. Щоправда, думаю, він брехав, бо ця розмова відбулася шостого вересня 2013 року, і тоді ж я спитав, чи буде він підписувати Угоду про Асоціацію з ЄС, на що Янукович відповів ствердно. Мабуть, те ж сталося б і з церквою.
Навіть, якщо він тоді не збрехав про єдину церкву, в нього були власні мотиви: об’єднати, щоб отримати кишенькову церкву. Говорив про унезалежнення від Москви. Навіть ходили чутки, що з Москвою домовились, і Кирило дасть автокефалію. Правда то була чи ні – не знаю.
Ясно одне зрозуміло – всі Президенти розуміли, що центр української церкви за кордоном – це нонсенс, а розділення православних в Україні несе загрозу розколу суспільства. Всі розуміли важливість церковного питання, як ми його нині називаємо.
KВ: Хто з Президентів найбільш щиро опікувався питанням незалежної єдиної української церкви?
Олександр Драбинко: Звичайно Віктор Ющенко.
KВ: Чому в нього нічого не вийшло?
Олександр Драбинко: Точно такою фразою про невдачу Ющенка в мене запитав Петро Порошенко (сміється).
Справа в тому, що Ющенко в цьому питанні, як і в багатьох інших, був, м’яко кажучи, не дуже конструктивним і послідовним. В цьому питанні завадила ціла низка сукупних факторів від особистих, до зовнішнього втручання. Ну, і українське церковне суспільство ще не було готовим, як показала історія, до цього кардинального рішення.
Всупереч несприятливим обставинам, він розпочав цей процес.Все відбувалося на моїх очах, а вдечому – і за безпосередньої участі.
Історія не терпить умовного відмінку. Склалося так, як склалося. Парадоксів і нонсенсів ті часи було багато. Відомо ж, хто привів Януковича до влади.
Віктор Ющенко та Віктор Янукович, фото: з відкритих джерел
KВ: Звісно Ющенко.
Олександр Драбинко: Ось тому за Ющенка й не зреалізувалася Помісна Церква. Якби він дав Віктору Балозі (на той час голова Секретаріату Президента, – KВ) довести справу до кінця, то, швидше за все, ця справа увінчалася би успіхом.
Віктор Іванович [Балога] мені розповідав, що коли була остання зустріч на Банковій в 2008 році, щоб підписати готові документи, які б відкрили б найкоротший шлях до автокефалії, Філарет вперся: “Ні, тільки я патріарх”. Через це нічого не підписали, а патріарх Варфоломій поїхав з України дуже розчарований.
Оригінали цих непідписаних документів маю в своєму архіві, мені незадовго до смерті їх віддав Юрій Богуцький (міністр культури в 1999-2007 роках, – KВ).
Тобто Ющенко, за відсутності певного політичного підґрунтя для конституювання Помісної Церкви, пішов на поводу у Філарета, якого тоді треба було усувати від процесу через певну токсичність в православному світі. А ще брат Президента – Петро Ющенко – втручався в процес. Ходили чутки, що його ледь не в єпископи висвячують і що він може стати патріархом Помісної Церкви.
Потрібно було ще десять років, щоб Філарету добавилося років и стишилися амбіції. Та й при цьому за недовгий час після отримання Томосу він почав створювати проблеми молодій тисячолітній Церкві.
KВ: З лютого по липень цього року було чимало розмов про суд Пентархії над УПЦ МП – за самозванство цього патріархату, оголошення його нелегітимним та таке інше. Потім все це якось затихло. Що на цьому фронті відбувається зараз?
Олександр Драбинко: Ініціатором звернення до Пентархії був священник УПЦ МП з Дніпра Андрій Пінчук. Під цим зверненням про суд Пентархії над патріархом МП Кирилом (Гундяєвим) підписались біля 500 священиків УПЦ МП і ПЦУ.
Священик Андрій Пінчук про визрівання розколу в УПЦ МП
Крім того, було анонсовано зібрання Пентархії за тиждень до Пасхи. Не знаю, чому воно не відбулось: чи то через війну в Україні, чи то через позицію патріархів Ієрусалимського та Антіохійського, які, займають якщо не круто проросійську позицію, то принаймні несхвального невтручання. Та й “портрети покійних президентів США” ніхто не відміняв, як важіль російської дипломатії.
Наскільки розумію, доки не буде досягнуто домовленості між членами Пентархії – зібрання не відбудеться. Бо розклад два на три – хитка конструкція.
KВ: Тобто доки ми не перемогли росію у війні й доки з кремля ллються гроші до кишень певних патріархів – ніякого суду Пентархії над Гундяєвим і МП не буде?
Олександр Драбинко: Скоріш за все саме так. Хто був в Єрусалимі, той знає, скільки там приміщень у московської церкви: Сергіївське подвір’я, Гординський монастир, Хеврон і усього іншого. Мова може йти й не про “гроші, що ллються”. Є багато інших церковно-політичних важелів.
KВ: Що ж, нам своє робити, хоч і тяжкою ціною. Скажіть, скільки на війні з росією вже загинуло військових капеланів? І скільки всього зараз капеланів від ПЦУ воюють в лавах наших Збройних Сил?
Олександр Драбинко: Наразі статистика приблизно наступна. Потреба – 500 капеланів. Є близько 400, серед яких з відповідним мандатом, і добровольці – за покликом серця. Серед капеланів є загиблі при виконанні своїх пастирських обов’язків…
KВ: На війні атеїстів немає. То наскільки велика війна з росією вплинула на свідомість наших громадян в сенсі звернення до Бога через церкву?
Олександр Драбинко: Відповім словами капелана, якого я на днях благословляв перед поїздкою на фронт: “Є проміжок між боями, коли хлопці відпочивають. Так вони навіть перед обідом, не дивлячись на втому, спочатку підходять до священика за благословенням, а вже потім йдуть обідати”.
І мотивація, про яку багато говорять, яка виходить з любові до ближнього, до Батьківщини, до рідних. А джерелом будь-якої любові є Бог, всі інші прояви любові – це її складові.
KВ: Багато священиків загинули через російське військове вторгнення, багатьох московити вбили та закатували. Чи можемо ми говорити про те, що після нашої перемоги ці священики будуть канонізовані як мученики за віру?
Олександр Драбинко (задумливо): В сонмі мучеників, на моє переконання можна і треба канонізувати, як вифлеємських мучеників-немовлят, всіх дітей, які вже загинули й, на величезний жаль і біль, ще, ймовірно, загинуть в цій війні. Бо вони всі вбиті невинно.
Шодо священників, Якщо священика вбили за його служіння Христу – так, це може бути підставою для канонізації. Але для для цього необхідна ціла низка факторів.
Не виключаю, що ця війна явить нам приклади любові до ближнього аж до смерті, самопожертви, як зразка служіння Христу і Євангелію.
Фото: головне фото з власного архіву Олександра Драбинка
