24 лютого в Україні оголошено загальну мобілізацію. Призову підлягають усі дорослі чоловіки віком від повноліття до сивого шестидесятиліття.
І ось вже як два тижні українці йдуть і йдуть до військкоматів.
Людей дуже багато. Хлопці, чоловіки, сиві діди, дівчата… На медкомісію черги. В великих містах і в маленьких райцентрах. Велелюдно всюди!
Пожвавився рух і у відносно тихих зонах в центральній та західній частині країни. Цьому сприяють ради громад, котрі активно закликають вимушених переселенців ставати на тимчасовий облік. В багатьох містах і містечках-епціцентрах для переселенців навіть розвішують погрозливі оголошення, типу:
житло чоловікам від 18 до 60 років, які прибули до нашого населеного пункту, супроводжуючи родини, буде надаватися тільки після того як чоловіки стануть на військовий облік.
Це діє, але здебільшого люди йдуть до військкоматів з доброї волі.
Я з Харкова, вивіз родину, тепер з ними тут – косити від війська не збираюсь. Я з Броварів – те саме. Київ – лейтенант-піджак – за плечима лише університетська військова кафедра – готовий. Я з Бучі, не служив, але здоровий – запишіть мене! Суми – військовий пенсіонер. Миколаївська область – навідник-оператор БМП, роки служби 1988-1990, військовий квиток лишив вдома, вибачте, будь ласка…
Проте не всі 100% хочуть служити. Практично в кожній черзі на медогляд можна зустріти громадянина, який стоїть за “відкосною справкою”. Коли я довідався про цей факт, то в моєму журналістському мозкові виникло наївне питання:
– А нафіга пертися за умовним білим білетом у військкомат зараз, коли там, по-перше, страшенні черги, а по-друге, ніхто ніде по цілій Україні не ловить мужиків і силоміць до війська не тягне? Ну, хіба, коли вони хабарі прикордонникам пропонують, то хлопці їх в кайданки заковують і на виховання військовим здають…
Відповідь адміністрації одного з військкоматів мене приземлила на грішну землю:
– Мужчіна, ви, як здрастє! Із довідкою про непридатність до військової служби випускають за кордон.
Ну, що ж, у всякого своя доля і свій шлях широкий…
Проте, наголошую, більшість у чергах до військкоматів, або, як їх тепер називають – територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, – це люди, котрі стали в цю чергу свідомо і з чистим серцем.
І, що приємно, військові це розуміють і намагаються бути максимально доброзичливими. А повірте мені, зберегти чемність, коли ти в сто п’ятий раз пояснюєш людині, що вона має зробити зараз і що має зробити, коли буде їхати з міста, в якому тимчасово осіла на час війни – це завдання не з легких.
Україні важко і боляче. Україна плаче і ненавидить. Люто, безжально і довго. Але лють на ворогів межує із жертовною любов’ю до захисників і захиснциь нашої великої країни. І ці два почуття, які можуть поєднатися лише в часи лиха, дарують надію! Боже, бережи Україну та її сильних і щирих людей.
Ігор Дармостук, шеф-редактор КиевVласть
