Ніколи не замислювалися над питанням: чому представникам влади вигідні примітиви та загалом плебеїзоване, інертне суспільство? Певно тому, що відтак відторгаються вищі цінності, з’являються тенденції лінійності, думання, примітивізму, байдужості до життєвоважливих процесів, які відбуваються щоденно навколо нас. Примітив – спрага задоволення ціною найменших зусиль. Факт відомий, не раз осмислюваний.
Нагадаю тільки тому, що плебеїзація духу – процес задавлений. Сьогодні він сягнув межі потворності. Маємо напрочуд родючий грунт для негативу і він може примножуватися в міру того, як тимчасовці насаджуватимуть свою шкалу цінностей. Яка вже тут мораль, яка культура і моральні цінності.
Схоже, настав давно час для інтелектуальної полеміки про культуру, відродження душі й цивілізації, і перенесення її в площину апокаліптичну: нинішня цивілізація з її непередбачуваністю – як замах на унікальність життя. Фізичне й духовне.
Цивілізація не озирається на минуле і не переймається майбутнім. Живе сьогоднішнім днем. Своїм навальним вторгненням витісняє культуру, народні традиції на задвірки. Намагається здерти з неї старожитні строї.
Але старожитність культури – ознака спадковості, всього того найкращого і найціннішого що мало б перейти майбутнім нашим нащадкам. Культура – якість, цивілізація- кількість (Бердяєв).
Цивілізація – ворог індивідуального. Її почерк – уніфікація. Наркотик, яким вона оп’яняється: безвідповідальність, безпорадність, анархічне ставлення до законів, корумпованість та тупість чиновництва. А також попса, у всіх вимірах та негативах. Її імперативи: втішайся і не думай, споживай і насолоджуйся, хапай і греби під себе!
Українська людина впродовж відпущеного їй часу постійно натикається на мури нерозв’язаних проблем, які передаються їй з року в рік, у спадок від покоління до покоління. Людина хоче вірити у краще і не може. Її боротьба з демонами страху переходить у хронічну форму.
Тому часто людина не живе, а відбуває життя, як повинність. Надто, коли йдеться про українського робітника чи селянина, службовця або інтелектуала-інтелігента.
Всім зараз надто важко морально, психологічно, фінансово. Особливо через жорсткі і надвисокі ціни на газ, тепло, житлово-комунальні тарифи, проїзд в транспорті, ціни на ліки в аптеках та за медичні послуги у лікарнях, а також на продукти харчування. Доповнює цю безрадісну картину високий рівень безробіття, підвищена смертність і мізерні пенсії кількох мільйонів пенсіонерів.
У нас рекордно велика кількість міністерств і відомств та величезна кількість чиновників, які пожирають бюджетні кошти платників податків. Чи розумно це у такій бідній країні?
Причому рівень освіченості чималої кількості бюрократів від влади, їх намагання працювати завжди в інтересах держави і людей – залишає бажати кращого, а їхня українська мова – глум над мовою і здоровим глуздом.
Наведу конкретний приклад. Нещодавно довелося спілкуватися з працівниками громадських приймальних Верховної Ради і Адміністрації президента, Кабінету міністрів. На мою думку, люди тут працюють непідготовлені, як з фахової точки зору так і незадовільного знання юридичних норм.
А відчуття тонкощів моральних принципів та понять справедливості взагалі у них не простежуються. Як такі “фахівці” сюди потрапили? Це мої особисті враження, підкріплені чималим досвідом організаційно-політичної та інформаційної роботи.
Передав я у ці приймальні кілька колективних звернень від інвалідів та ветеранів праці стосовно непрацюючих в їх 16-поверховому будинку старих ліфтів, що давно потребують заміни. Але відради так і немає – через бездіяльність та професійну недбалість керівників Київської міської державної адміністрації (КМДА)та іх колег із Деснянської райдержадміністрації (РДА) на чолі із колишнім завзятим керівником цієї владної структури у часи президентства Януковича – Віктором Крохмалюком. Певно тому і радикальних змін на краще у районі й досі не відбувається.
Враховуючи те, що ця проблема давня, попросив і закликав чиновників не порушувати ст. 7 закону “Про звернення громадян” та не пересилати згадані заяви у КМДА, тобто, тим, на кого по суті скаржаться люди. Також проінформував працівників згаданих приймалень про те, що тисячі ліфтів у Києві потребують капітальних ремонтів чи заміни.
Мер Віталій Кличко та його заступники, численний та надмірний бюрократичний штат у департаментах житлової інфраструктури та забезпечення не в змозі справитися із проблемою, їх давно треба гнати за це і притягати до відповідальності. Але мене не почули або не бажали почути.
Надіслали знову скарги від громади в КМДА, а звідти та з інших інстанцій бідолашним йдуть незрозумілі, відверто наглі відписки. Конкретики і перспектив ніяких. Порушення конституційних прав людини очевидні. І це замість того, щоб викликати безвідповідальних чиновників до себе “на килим” (хоча б у приймальні) щоб попередити про адміністративну та карну відповідальність за порушення конституції та чинного законодавства та з вимогами виконати законні прохання громадян.
Згадане – ,тільки один епізод з нашого непривабливого повсякдення. А скільки інших різних антиконституційних діянь робиться нині в Україні, яка начебто крокує у демократичну та правову Європу? Це і протистояння громад із забудовниками, знесення скверів і зелених зон, незаконне намивання піску на акваторії Дніпра та інших річок, корупція, зростання рівня злочинності, анархія на поганих автошляхах, низький стан українських лікарень та відсутніх в них сучасного медичного обладнання і необхідних ліків, проблеми з дитячими садками.
Сірі заяви, убогі думки, озвучення яких часто дається з великими потугами. Вони одностайні, але це одностайність хижаків спраглих м’яса, наживи.Часто складається враження, що психологія українця в Україні – психологія витісненого у закути існування, психологія приниженого. Він не почувається своїм у своїй країні. Місто і влада артикулює свої правила норми співжиття, дотримуючись яких загублена українська душа (М.Шлемкевич) почувається ще загубленішою. Наш традиційний гандж – інерція мислення.
Але досить, здається, мовчати і пристосовуватися до тієї чи іншої скрутної ситуації. Не такий в українців характер! Потрібно протестувати і протидіяти владному чиновницькому хамству, беззаконню, безкультур’ю. Очевидно більше слід надсилати листів протесту, заяв і пропозицій у вищі владні установи. Причому робити це щодня, щотижня.
Уявіть, коли там, “нагорі” чиновники отримуватимуть щотижня від громадян хоча б 100 тисяч листів. Не віриться, що після цього не відбудеться перебудова мислення та конкретних дій в інтересах людини. Також більше активності та розумового мислення маємо демонструвати під час виборів всіх гілок влади. Хіба ж можна допускати до влади одних і тих же політиків, які не досягли в масштабах регіону чи країни позитивних змін чи дискредитували себе в очах виборців?
Придивимось з уважністю фізіономістів до тих, хто нами керує. Ані проблиску того, що називають інтелігентністю, освіченістю. Дерев’яні, недобрі, мовби нашвидкоруч тесані обличчя. У поглядах нерідко – жорсткість і недовіра, у жестах і позах – присутність грубої сили у її загрозливо-стримуваних формах.
Дурні гроші розбещують. Для них Україна – розчинена настіж комора, звідки можна поцупити все, що там ще залишилося. Окремі типажі спонукають згадати слова Гойї: є фізіономії, які краще б тримати у штанях.
Тоді, коли заповідалася нова держава, інтелігентові навіть присниться не могло, яких монстрів виплодить затяжний хаос, які безодні людського падіння явить. У цих державних недержавників своя мораль. Свої закони. Своє розуміння конституції і законів. Але все в купі абсолютно не пов’язане з уболіванням за землю, яку вони топчуть.
Розум – благо, але й покара. Потрапляючи в тупики, він рятується роботою. Добре, якщо вона не суперечить моральним принципам. Та чи достатньо цієї очевидності, щоб вважати її співучастю в Божих справах?
Олександр Борщевський, член Національної спілки журналістів України, головний редактор журналу “Світ єдиноборств”, лауреат золотої медалі “Незалежність” Київської організації спілки журналістів України
