Хмм, цікаве питання поставила газета “День”: чи може Львів втримати висоту “укр.П’ємонту” – зважаючи на всі російські альфа-джази та російськомовні програми, які з’явилися в ефірі телеканалу імені Садового. Моя відповідь, очевидно, декого роздратує, та все ж…
Коли Львів отямиться, то навколо вже буде повна Україна. Львів зараз на розпутті: зберігати свій не-до-кінця-український колорит (львівськість) – чи розчинятися в чомусь українському, стандартному для всіх. Війна на Донбасі витягла на поверхню кричущі антагонізми, закладені в саму конструкцію України. Львів побачив, що різність України настільки очевидна, глибока й нездоланна, що це неможливо нічим згладити й уніфікувати. Жодна регіональна практика не може стати загальнодержавною.
Революція Гідності легалізувала фактичну двомовність України. Сама Революція була двомовною, і Львів лише зараз починає відчувати цей дискомфорт. У Львові тотально побільшало російської мови. Десятки тисяч переселенців зробили Львів на третину російськомовним. Це – ціна перебування в Україні, яка є природньо двомовною. Бажаючи бути в Україні, Львів мусить акцептувати двомовність як аксіому. Це – мій біль. Але це неможливо змінити. І далі буде ще гірше.
Тому поява на львівських телеканалах російськомовних програм – це Україна, дєтка. Не ми це придумали. Я часто чую від медіа-колег: якщо ви хочете бути загальнонаціональним каналом – у вашому ефірі мусить лунати російська мова. Конкуренти свою аудиторію розширують за рахунок російської мови. І мають успіхи. Бо це Україна, дєтка.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook
Багато галичан не розуміють справжнього значення епітету “український П’ємонт”. Мешканці італійського П’ємонту мислять себе як окремішню субетнічну групу, відмінну від італійців, зі своєю мовою п’ємонтезе. У нас же навпаки – надшарпнута галицька ідентичність безповоротно втоплюється в великому казані, і кожен рік України перетворює галичан у сурогат істот, які обожнюють гуцульські Карпати тому, що там нема тіліфона, тєліка, бринить свіжий воздух, бринза коштує піїсят рублів, а тьолки на діскатєку їздять на конях.
Львів’яни, як вогню, жахаються своєї окремішньої ідентичності. Вони так панічно хочуть бути українцями, що не зауважують, як усмоктують найерзацніші зразки укрмаскульту. І та рафінована львівськість, якою хотілося пишатися, кудись випаровується – і в австрійських сецесійних будинках з’являються неорганічні українські шиночки з апетитними поросятками миргородської породи, з історично чужими козацькими шароварами та чубами. Весь шарм львівських філіжанок, коліжанок, п’єців, аграфок, пателень, андрутів, калабань, студенин тощо – яксамраз у їх неукраїнськості.
В моєму розумінні місія Львова полягає у збереженні своєї неукраїнської генеалогії. І саме тому російська мова як атрибут модерної України дуже неорганічно вписується у Львів. Це дійсно розпуття: залишитися унікальним Львовом – чи стати двомовною Україною “за компанію” з нею.
Джерело: facebook ostap.drozdov
