Якщо коротко, то “слуги народу” переплюнули всі попередні влади. Справа в тому, що у разі прийняття цього “трудового кодексу” (законопроект №2708 “Про труд” авторства міністра економіки, торгівлі та сільського господарства Тимофія Милованова, – KV) в Україні назавжди зникнуть такі поняття, як права трудящих і профспілковий рух.
Схоже, “слуги народу” вирішили остаточно зґвалтувати свого пана, тобто народ. І це, звичайно ж погано.
Але, є два але.
1. Насправді ті великі профспілки, яким зверху дозволено підписувати галузеві угоди, давно не займаються профспілковими справами, а саме: тарифними ставками, робочим часом, доплатами за шкідливість і іншими правами трудящих. Ці “успішні” профспілки та їх лідери вже тривалий час перебувають на службі у роботодавця. Ця обставина їх зробила безвільними, безініціативними, продажними, вони остаточно деградували.
Маленькі ж незалежні профспілки, які реально борються за права людей, зацьковані владою, роботодавцем і цими профспілковими монстрами.
Я це говорю до того, що в Україні з моменту, коли [другий президент України Леонід] Кучма відібрав у профспілок соцстрах, а тих лідерів, які висловили невдоволення відправив на зони, поняття “права найманого працівника” і “обов’язки роботодавця” померли.
2. Самі працівники найманої праці виявляють до своїх прав і майбутнього унікальну за рівнем своєї збоченості байдужість. На акції протесту за свої ж кровні права вони можуть вийти тільки за умови, якщо їм дозволить це зробити роботодавець, і якщо за акцію вони гарантовано отримають грошову винагороду. Якщо по-іншому, то їм глибоко наплювати і на акцію, і на права.
Тому, поява такого рабського проекту “трудового кодексу” в цій країні і з таким несвідомим пролетаріатом цілком закономірна.
Так, є чесні профспілки, але вони з тих незалежних, які держава не переносить на дух. Так, є правильні, чесні, принципові лідери, і я їх знаю. Але їх одиниці і вони, на жаль, зовсім не проглядаються з під жирного тіла порочної системи.
Кажу все це свідомо, маючи на це моральне право, тому що до війни очолював Незалежну профспілку міста Свердловська, був одним з керівників Конфедерації незалежних профспілок Луганської області.
Нас було мало, але в 2013 році, відстоюючи права шахтарів, я зі своїм профкомом захопив шахту, що належить [олігарху Рінату] Ахметову (в тому числі, володіє Київським ЦУМом та “ДТЕК-Електромережі”, – KV). Наша акція врятувала від незаконного звільнення кілька тисяч працівників вугільного об’єднання. Тоді влада нас розіпнула, а “вдячні” шахтарі на телекамери і на прохання роботодавця, заявили, що ми злочинці, а особисто їм нічого такого і не треба.
Спостерігаючи за тим, як шахтарі, сталевари, бюджетники, працівники приватного сектора, замість того щоб знести до бісової матері цей Кабмін і тих, хто пише цей проект, з покорою волів чекають своєї долі, ловлю себе на думці, що мені їх не шкода. Дуже скоро вони будуть повалені в повну відчай і безвихідь.
Тому, маятник повинен дійти до крайньої точки – прийняття рабського “кодексу” і стане цією точкою. І хто знає, може тоді, вдосталь наситившись власним приниженням і безправ’ям, українці все ж таки почнуть думати за себе і боротися за гідне місце в цьому житті. Але, це трапиться не скоро, якщо взагалі трапиться.
Читайте: Труд по Милованову: отмена профсоюзов и всеобщее право на забастовки
Костянтин Ільченко, ВГО “Солдатські комітети”
Источник публикации, публикуется с незначительными редакционными правками
