Леонід Кучма – про єдину виконавчу вертикаль влади, ритуальні слова про необхідність подальшого розвитку місцевого самоуправління та обіцянки покласти край пограбуванню України – дещо з його інавгураційної промови 19 липня 1994 року. Що обіцяв Кучма – видно на відео (наприкінці колонки). Що і як було потім насправді – всі знають.
Якщо перша теза про владну вертикаль була реалізована, не гребуючи ніякими методами, то друга і третя — про місцеве самоврядування і припинення пограбунку держави — виявилися порожнім струсом повітря. Те, що вписав [Дмитро] Табачник (перший глава Адміністрації другого Президента України, згодом радник гауляйтера тимчасово окупованої частини Запорізької області, зараз депутат державної думи росії, – КВ) в цей текст – було задля годиться. Ніхто і не збирався цього робити, діяли з точністю до навпаки.
Першим тривожним дзвіночком стали наміри, що пролунали з вуст глави держави на великій нараді, що відбулася у сесійній залі Верховної Ради одразу після принесення присяги новообраним Президентом України 19 липня 1994 року, створити свої – паралельні – структури влади на місцях.
Так вперше спробували матеріалізувати ідею побудови так званої “вертикалі влади” (ті самі обласні, районні та Київська з Севастопольською міські державні адміністрації, які були і залишаються повторенням компартійної влади з ЦК КПУ на вул. Банковій, де знаходиться Офіс Президента, – КВ).
Я у своєму виступі на цій нараді одразу відреагував на таку абсолютно несподівану пропозицію Президента. Закликав не робити цього, не вигадувати нічого нового, бо крім хаосу й некерованості воно ні до чого б не призвело, а наділити вже обраних людей, керівників рад, що мають кредит довіри виборців, додатковими повноваженнями від держави. Така думка була підтримана моїми колегами на наступних нарадах із цієї проблематики.
А 6 серпня 1994 року вийшов указ Президента України «Про забезпечення керівництва структурами державної виконавчої влади на місцях», яким встановлювалося, що делеговані повноваження державної виконавчої влади здійснюються відповідно головами обласних, Київської та Севастопольської міських, районних, районних у містах Києві та Севастополі рад та очолюваними ними виконавчими комітетами, підзвітними та підконтрольними з цих питань Президентові України.
Прим. КВ. До того, за часів першого Президента Леоніда Кравчука, повнота виконавчої влади на місцях належала виконкомам місцевих рад, а також діяв інститут представників Президента в регіонах, де-факто – префектів, навколо повернення яких товклося багато води протягом перших трьох років поточної каденції шостого Президента Володимира Зеленського.
Якщо у цьому питанні вдалося знайти прийнятний на той момент вихід із ситуації, то із законом про місцеві ради справи виглядали набагато гірше — він завис у повітрі. Була підготовлена порівняльна таблиця до другого читання, але на розгляд депутатів цей документ так і не був внесений.
Це відбувалося на тлі проявів, які насторожували, перетягування каната щодо влади на місцях між новим Президентом і обраним за кілька місяців до цього парламентом. Ситуація виглядала вже анекдотичною. Обраним на прямих виборах головам Київської та Севастопольської міських, а також обласних рад видали по два посвідчення: одне – за підписом Президента, інше – за підписом голови Верховної Ради. Кликали на наради то на Банкову, то на Грушевського. Кожний хотів нами керувати.
Потім зʼявився горезвісний Конституційний Договір (цей документ, про який намагаються не згадувати, є зразком узурпації влади, – КВ). Треба зрозуміти, що попри весь камуфляж, його основним призначенням направду був перерозподіл власності на користь певних близьких до влади або визначених нею кіл та осіб.
Заради чого все і затівалося.
З цією метою виконавчі структури наділили суперповноваженнями з цих та земельних і фінансових питань, а у виборних органів їх забрали. А на відповідних посадах бачилися лише слухняні та віддані виконавці. Кому, що і за скільки з важливих обʼєктів мало відійти визначалося в високих кабінетах на Банковій, а те що дрібніше – у відповідних місцевих адміністраціях.
Фонд державного майна на чолі з Юрієм Єхануровим та його структури на місцях мали забезпечити весь цей процес (роль їх в цьому ще чекає відповідної оцінки).
На нарадах на Банковій з головами адміністрацій питання такої «прихватизації» регулярно розглядалися. Єхануров доповідав, тих, хто не йшов в ногу, прилюдно таврували, а особливо недогадливих знімали з посад.
Питаннями вірності кадрів «генеральній лінії» опікувалися Табачник (це той, в Адміністрації котрого, як сказав депутат Карпов, працював Президентом Кучма, інтриган, фанат Піночета і зрадник) і «смотрящий» від Банкової за Кабміном його міністр Валерій Пустовойтенко (той самий, який підписав передачу росії стратегічних українських юамобардувальників, – КВ). А особливо норовливими займався [міністр внутрішніх справ Юрій] Кравченко зі своїми «орлами» (який після Помаранчевої революції, на початку 2005 року чи застрелився, чи його застрелили, – КВ).
Пригадую, одразу ж після ухвалення на сесії Верховної Ради цього закону про владу, того ж дня, десь по обіді відбулося засідання Ради регіонів. Хоча йшлося про сільське господарство, вразило і врізалося в памʼять інше. Я про це писав у своїй книзі.
Президент був якимось невпізнанним, він розпочав нараду дещо дивним чином. Не всі одразу й зрозуміли, в чому справа. По-перше, збентежила його дикція. А по-друге, манера ведення.
Але найцікавіше сталося далі, коли в ході наради Леонід Данилович почав коментувати ухвалення так званого закону про владу – Конституційного Договору. Він кілька разів із притиском у голосі повторив:
– Я не аналізуватиму, хто і як поводився до цього, хто і як підтримував чи ні цей Закон. Але майте на увазі, що тепер демократія закінчилася.
Дивлюсь, Євген Кирилович Марчук, в.о. прем’єр-міністра, який сидів поруч із Президентом, щось шепоче Президенту. Мабуть, щось нагадує…
І я не схибив. Президент відразу ж заявив:
– Псевдодемократія закінчилася! І ви врахуйте, що якщо раніше… Я не аналізуватиму і вивчатиму, хто як себе поводив до цього. Я й так знаю, хто яку позицію займав щодо підтримки цього закону. Але врахуйте, що тепер демократія закінчилася, і ми не просто кожного з вас, якщо буде потрібно, звільнимо. Ми вас знищимо! У нас достатньо сил та органів, які це можуть зробити. І ніхто просто так не піде!
У залі запанувала мертва тиша. А невдовзі дехто з моїх «сусідів» одразу тихенько почали обмінюватися між собою думками: то це що — він нас усіх посадить? Що він має на увазі?
Сам факт, що кілька разів поспіль, у доволі жорсткій формі було сказано: «Демократія закінчилася» і «Ми вас знищимо!» свідчив про те, що в країні наступили нові часи: беззаконня, нагнітання політичних пристрастей, міжусобиць серед гілок влади, період полювання на відьом. Ось чим обернувся для країни та суспільства Конституційний Договір, причому за кілька годин після його ухвалення.
Після наради до мене підійшов один із помічників Президента. Він сказав:
– Та не зважай. Вони сьогодні після голосування у Верховній Раді цього Закону трохи цю справу відзначили, тому спокійно постався до всього, що ти сьогодні почув.
Але це були лише заспокійливі слова. Я зрозумів тоді, що це тільки квіточки, і над кожним із нас завис «дамоклів меч». Ніхто ще не знав і не міг знати: на кого він опуститься першим.
Першим атакували Київ. Те що під час слів з інавгураційної промови Кучми про місцеве самоврядування оператор взяв планом ряди, де сиділи я, як голова Київради, та голови столичних райрад, виявилося пророчим.
На Хрещатику влаштували переворот. Ситуація з незаконним зміщенням з посади обраного киянами мера, узурпація влади Банковою та ті безчинства, які творилися при цьому в місті, набули загальноєвропейського розголосу. А відмова влади виконувати рішення судів на мою користь та вимоги з боку Ради Європи зупинити цей безкрай, призвели до загрози виключення нашої країни з цієї організації.
Це стало топ темою в Європейських структурах, які вимагали припинити це неподобство, але Банкова на усе це начхала. Бо призначена зверху слухняна їм нова міська адміністрація їх цілком влаштовувала, задовольняючи усі їх забаганки, чого я не робив.
Далі були Одеса та Мукачево, де указами Кучми призначили в.о. мерів замість обраних, та чимало ще інших менших міст з не такими резонансними історіями, але у сутності з таких саме причин і т.ін.
Зачищалися і політичний ландшафт, і інформаційне поле від неугодних. Вбивство Георгія Гонгадзе, загадкові смерті інших відомих осіб.
Так у нас поступово сформувався клептократичний кримінально-олігархічний злочинний режим, точно як у тій відомій фразі “Мафію неможливо побороти, її можна лише очолити”, що призвів до Помаранчевої революції з її гаслами «Кучму – геть!», «Бандитам – тюрми!».
КиївВладаДжерело публікації, з редакторськими вставками
