В рамках воєнного циклу матеріалів про життя на передовій KV публікує історію поки що наймолодшого свого героя – 19-річного бійця батальйону “Азов” Руни.

Богдан Рунич, 19 років, боєць полку “Азов”, родом з Луцька, псевдо – Руна.

Зараз я молодший сержант десанту штурмової роти. Виконую обов’язки інструктора тренувально-навчального центру, проводжу заняття по тактиці. Їжджу в зону антитерористичної операції в сектор “М”, де безпосередньо беру участь у бойових діях різного характеру.

А ще продовжую здобувати освіту у податковій академії. Продовжую вчитися на стаціонарі, на державному відділенні. Були певні нюанси з університетом, і досі є. Поки був Майдан, доводилося носити довідки. А зараз у цьому немає ніякого сенсу. Довелося мати серйозну розмову з деканатом. Бо переривати навчання якось геть не хочеться – це мені потрібно. Кажу, якщо приймете такий стан речей, то буду дуже радий. Якщо ні – власноруч напишу заяву на відрахування з університету, й до побачення.

Зараз на другому курсі. Коли я в Києві, ходжу на пари. Все здаю, домовляюсь. Викладачі зачасту називають “чорною конячкою”, одногрупники -”халявником”. А самі сидять, зубрять, вчать усе до втрати свідомості, в той час як Рада розриває податкове законодавство.

Якби не дозволили, я б займався самоосвітою. Завалився б книжками у бібліотеці і просто читав без розрахунку на всякі там відзнаки. І я впевнений, що у мене в такому разі склалося б усе набагато краще у житті, ніж у людей з “червоними” дипломами.

Квіти для мами

Чому я продовжую навчання? Через гроші. Потрібно ж якось злізати з батьківської шиї і приносити щось у сім’ю. Ця мізерна стипендія мені дозволяє зробити якийсь мінімальний подарунок родині раз на місяць. Купити квіти для мами, наприклад.

Свого часу попросив у мами і тата на каску, на бронежилет. Вони вже опустили руки у суперечках з аргументами на кшталт “Як ти міг туди піти без нашого дозволу? Нащо воно тобі треба? Ми тебе виховували, а ти плюєш на нас”. Я просто замучився пояснювати, що мушу в своєму житті завжди доводити все до логічного кінця.

Це було дещо схоже на ультиматум. Мовляв, або ви мене підтримуєте, і я роблю як знаю, або ви мене не підтримуєте, але я все одно роблю так, як вважаю за потрібне. Звісно, вони мене народили, виховали, зробили з мене людину, але далі я мушу вибирати сам. Вони розцінили мій вибір як неправильний, хоча я завжди прислуховувася до них. Ніколи не казав наперекір, слухав їхні поради.

А вони казали: “Ідеш в нікуди”. Але як це в нікуди? Якщо я ТУДИ не піду, то вже зовсім скоро війна буде десь у Миколаївській чи Дніпропетровській області. І навіть в такому разі наша доблесна держава видасть зброю тільки тоді, коли “сєпари” вже десь у лісах під Київщииною никатися будуть.

Говорили, знову ж таки, що буде, як зі мною трапиться щось? Як їм бути після цього?

Але це життя. Можна, наприклад, на волейбол піти, “розігнати” серце, потім раптово спіткнутися і стати калікою. А можна прийти з війни абсолютно здоровою і повноцінною людиною.

Так, я багато чого замовчую. Бо в батьків і так сивини з’явилося, наче за кілька років життя. Єдине – перед боями телефоную і говорю, що все у нас гаразд, будуть планові навчання.

Я це говорив і до штурму Маріуполя, коли заходили в Старобєшево. Перестав говорити в Іловайську, коли прийшло розуміння, що шансів нуль.

Дзвоню, дякую за все. Попрощався. Якщо завтра наберу – все окей. Якщо ні, то втратив телефон бо батарея сідає. Хоча насправді я завжди “просікав” такі моменти. Маю завжди з собою ще дві батарейки. Прибрехувати доводиться, щоб їм було легше.

Інструктор

Пережили Іловайськ. Почалося навчання в університеті. Я склав іспити. Потім попросили викладати в “Азові” новобранцям. Інструкторів тоді було дуже мало. З іншого боку, коли 19-річний юнак стає перед суттєво старшою за віком аудиторією і розповідає, як на східних рубежах Батьківщини втримати оборону, воно якось не сприймається.

Щоденні тренування – це постійний наплив інформації. На першому тижні моєї інструкторської практики дідусь, який служив у збройних силах, дивився на мене поглядом на кшталт “щось я не туди трохи потрапив”. А вже після двох тижнів я зустрівся на “передку” з ним. Дуже приємно було почути слова подяки та визнання від старшої людини.

Бо тут вони курсанти, незалежно від віку, а там – побратими-бійці. У нас нема цієї тупої галімої задрочі. Немає людского поділу.

У мене є тільки особистісний чіткий поділ: люди, які багато говорять, але в бою розшарпані, дезорієнтовані та недисципліновані, а також ті, які говорять мало, але роблять усе чітко, хоча й не завжди за правилами.

Але головне, що я зрозумів, – жодна тактика і стратегія в реальному бою не є ідеальною. Під час навчання ми розглядаємо різні варіанти, але жоден з них не є ідеальним. До всього потрібен індивідуальний підхід, якщо ти воюєш не для самоствердження, а за ідею. І хочеш перемагати у бою, а не тупо шманати на блок-постах втомлених хлопців, які повертаються з АТО…

Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook

“Афганський синдром”

Отримав після напруженої літньої кампанії минулого року посвідчення учасника бойових дій. І тут не без казусів. Заходжу в маршрутку з Києва в Ірпінь. Показую це посвідчення, а у мене його водій із рук видирає… Не вірить. Хамовито так видає: “Місць немає”.

Дивлюсь – сидять одні студенти. Мені не влом – я дістаю ці десять гривень за дорогу і даю йому. Дивують такі речі. Але сперечатися, щось доводити, відстоювати свою позицію у маршрутці перед водієм – та нафіг треба… Навіть з документом.

Іноді стаю свідком схожих ситуацій, коли людям доводиться принижуватися. Наприклад, тобі після підбитого на передовій танка замість документів видають якусь галіму медальку. І ти ходиш собі, гордишся тією медалькою півжиття… А коли приходиш у метро, і в тебе немає за що доїхати додому, тебе з тією медалькою під три чорти пошлють, що б ти там не розповідав про свої підбиті танки. Може, саме завдяки тобі вони не потрапили у Київ, але в законах про оці медальки нічого не прописано…

Читайте також: Дневник солдата. Бессменная бригада

Люди, які повертаються зі Сходу, перебувають у вакуумі. Приїжджає солдат із бази на десять днів у відпустку і не розуміє, куди потрапив. Почуває себе ніким. Іде просто по вулиці і ненавидить усіх за те, що вони просто живуть і поняття не мають про те, що відбувається там.

Потім переробляєш інфу і розумієш, що насправді не все так глухо. Ось, наприклад, людина, яку ти вже почав ненавидіти, кинула волонтерам грошей на твій батальйон. А ще хтось іде перед тобою і домовляється по телефону, щоб вам танкові установки привезли. Бо найперше, на що зазвичай покладаєш надії – це тил. Який мотивований не менше, ніж ти сам.

Нинішню війну можна порівняти із Першою світовою: позиційні бої, артилерія, танки, м’ясо. Коли елітні підрозділи посилаються керівництвом у тупі засади. Цивільних людей це все повинно бісити в першу чергу. У них немає морального права пробачати такі речі. Опускати руки і безвідповідаьно заявляти “Я не читаю новини і не дивлюся телевізор”. І при цьому хотіти жити у нормальній цивілізованій державі. Бо бажання претендувати на права і не виконувати ніяких обов’язків не має нічого спільного з отією цивілізацією.

Читайте також: Щоденник солдата. Ведмідь: життя на два фронти

Зараз дає про себе знати стара гнила система. Не вистачає військових психологів, спеціалізованих центрів психологічної допомоги для солдат. По-нормальному вони мають бути всюди. Виходиш ти такий із метро і запитуєш у когось “А де воно в цьому районі знаходиться?”, наче про найближче відділення “Приватбанку”.

Це – дуже гостра необхідність. У лікарні тебе легко зроблять дурником, ти більше не зможеш виконувати свій обов’язок. Напишуть “непридатний до служби” тільки тому, що ти, наприклад, не сподобався лікарю. А цей лікар сидить собі на робочому місці, має чіткий робочий графік з дев’ятої ранку до п’ятої вечора. Живе собі на чотири тисячі гривень. Думає, що за “брєдні” вони мені тут розказують і вирішує долі сотень героїв, керуючись критеріями “сподобався” і “не сподобався”.

Коли закінчиться війна

Я переписуюся з побратимами із різних підрозділів. Коли в Донецькому аеропорту наші ВДВшники 93-ї механізованої бригади взяли в полон російського офіцера і запитали, чому так довго іде війна, він лише посміявся: “Ребята, неужели вы до сих пор не поняли?”. Так, покришити “молодняк” та інфраструктуру.

Я воюю ще з Банкової, але розумію, що Майдан нічого не довів. Він лише дав поштовх, зробив певний етап розвитку в українській державі. Народ еволюціонував у націю. А це різні речі. Народ – це просто люди. Люди, які прагнуть сімейного достатку, ростять дитину, садять дерево і спокійнісінько ходять щодня на роботу. Але який у тому сенс, якщо саме існування людини обмежується лише цими чотирма пунктами? Попереду ще довгий шлях, зараз він продовжується на Сході.

Там я бачив людей, які усі двадцять з лишком років української незалежності жили з радянськими паспортами, не усвідомлюючи, що живуть уже в іншій державі. Чим східніше від Донецька, тим це все популярніше.

Я чув аргументи про те, що тоді, мовляв, була “дешева ковбаса”. І людям плювати на те, що без наркома і політбюро ти – ніхто. Тупий овоч. Ти зайдеш у магазин, тебе скрутять, відвезуть незрозуміло куди і ніхто про тебе більше не згадає… А інший буде йти і, знову ж таки, агітувати за “дешеву ковбасу”.

Чув багато про те, що ми воюємо за Пороха і за Муженка. Крутимо “шури-мури” з цією братією. Люди, які нам таке заявляють, зазвичай не заходять далі оцих необгрунтованих закидів. Мені завжди є що сказати їм.

І мені є що відповісти ідіотам, які запитують, що я буду робити, коли закінчиться війна. Так, іноді вже й не уявляєш, як воно буде інакше…Ніхто не знає, коли саме вона закінчиться. Я не знаю, чи доживу до того часу. Однак закінчиться, я знаю.

Питання у тому, коли.

Записала Оксана Мельник

КиевVласть