ProEnglish Theatre (РЕТ) – унікальний англомовний театр в Україні, який після початку війни працює на численних фронтах: культурному, міжнародному і волонтерському. Зараз назва театру – “Art Shelter of PET” (мистецький прихисток).
Про допомогу українцям, творчість у бомбосховищі й за його лаштунками, інформаційну роботу зі світовими ЗМІ — в інтерв’ю для КВ з режисером PET Алексом Боровенським.
Як усе почалося
Як і для більшості українців, війна розпочалась о 5 ранку 24 лютого. Я прокинувся від дзвінка адміністратора нашого театру, яка сказала: “Вставай, почалася війна”. І одразу після цього почув вибух за вікном.
Був вибір – виїхати з Києва чи залишитися й робити щось тут. Тож вранці ми з Анабель поїхали до театру — і все стало на свої місця. Ще в перший день зрозуміли, що маємо робити (Анабель Рамірес – акторка та режисерка PET, – KВ).
Бомбосховище в театрі
24 лютого на ґанку ProEnglish Theatre, підвального приміщення часів Другої світової (розташований за парком КПІ, – KВ), почали збиратися місцеві мешканці. Тривожно проходячи повз, вони питали: “Це що, бомбосховище?” Я їм казав: “Ні, але ви приходьте”.
І так склалося, що в перші дні війни вже у театрі-бункері жило близько 40 людей. Були заповнені всі кімнати для репетицій та виступів. Ми привозили їжу, воду, ковдри, на палетах влаштували місця для сну.
Паралельно цьому друзі залишили нам два автомобілі, тож ми вивозили людей на вокзал, забирали тваринок, які залишились самі. В березні у театрі жило 7 чи 8 котів, тепер та кімната має назву “cat`s room”.
Одночасно ProEnglish Theatre щоденно створював усілякі творчі рухи. В театрі залишилися наші актори та режисери, ми маємо техніку й освітлення. 24 лютого записали відеозвернення до світу трьома різними мовами: англійською, німецькою та іспанською. Розказуючи, що відбувається зараз в Україні, на фоні було чутно вибухи й сирени. Декламували на камеру вірші.
Вистави під час війни
До цього ProEnglish Theatre працював над двома постановками, 24 лютого мали б бути репетиції. Та ми дійшли до висновку, що вистави треба скасовувати, бо вони не мають вже тієї актуальності та ваги, немає тих людей. Нація переродилася за три дні.
Тепер ProEnglish Theatre називається “Art Shelter of PET”, що перекладається як мистецький прихисток. Тут під час війни народилася моновистава “The Book of Sirens” з Анабель Рамірес у головній ролі. Постановка створена за мотивами роману Маркуса Зусака “Крадійка книжок”. Це твір про події в містечку Молькінг під час Другої світової: бомбардування, нацистські марші, переслідування євреїв та їх порятунок. Всі герої, за долями яких ми стежимо упродовж розповіді, гинуть, окрім маленької дівчинки Лізель. Оскільки під час бомбардування вона сиділа у підвалі та вчилася читати.
Основна ідея моновистави “Книга сирен” полягає в тому, що це історія навиворіт: росіяни зараз вчиняють з українцями те, що німці робили в 1939-1945 роках з Україною, Росією та всім світом. Не менш важливо, що люди реагують на кризові ситуації під час війни однаково, і вмирають теж.
“The Book of Sirens” створена з конкретною метою — задовільнити попит Заходу і потреби культурного фронту. Моновистава зроблена англійською мовою та має у собі зрозумілий культурний код Другої світової. Ми використали легкі для сприйняття символи: книжка, з якої ніби випадає прах батька Лізель, консерви, які просто зараз вимушені їсти люди у сховищах. Контраст книги і м’яса, мистецтва і смерті. На більш складні алюзії зараз просто немає часу й потреби. Одночасно треба не скотитися до рівня “чорнобаївських пісень”, бо тоді це вже не мистецтво.
Українське для українців
З іншим проектом — театральною спільнотою “DSP”, за рекордні 10 днів, ми поновили україномовну виставу “Розстріляне відродження”. Історія 20-х років ХХ століття, харківський будинок “Слово”, знищене “совєтами” покоління: Зеров, Семенко, Хвильовий, Плужник.
Коли ми відіграли “Розстріляне відродження” два роки підряд, з 2018 по 2020, нам здалося, що все вже сказано. У відтвореній постановці ми не змінили жодного слова, але вона вкладається в сучасні реалії. Скажімо, під час одного з сильних сценографічних ходів, у середині вистави, герої падають на підлогу, вмирають, та інша акторка, читаючи вірш, складає мерців у братську могилу одне на одного. При цьому лунають рядки:
Звела я руку до хреста —
Аж коло мене нікого нема.
Тихо, лиш ворон: кря! кря!..
Також у кінці головний антагоніст декламує вірш Семенка:
Чую в тій бучі забуті слова,
Часу далекого мла вікова…
І коли ми це зрозуміли, нам було дуже важко не використовувати те, що відбувається зараз. І вигадувати нічого не довелося, це все вже було.
Основний меседж поетичної вистави вкладається в задіяну поезію Олени Теліги з рядками:
І вихром “так було… колись.
У ворогів все тая ж мова… ”
“Ростріляне відродження” закриває інший бік культурного фронту — вона українською та для українців. Для діаспор, для тих, хто ще вагається, в кого “не все так однозначно”. Вистава доводить, що все відбувається по колу. Російська імперія, Радянський Союз, Росія завжди намагалися знищити українську культуру і націю.
Про культурно-волонтерський фронт
За цей час я бачив купу митців, які абсолютно по різному реагують на війну. Для багатьох цей період став завершенням їх творчості, вони взяли до рук автомат. 80% моїх знайомих творців зараз або в лавах ЗСУ, або волонтерять. І це чудово, бо навіть за пірамідою Маслоу першочергово — перемогти. Зробити це за допомогою мистецтва неможливо, поставивши в бункері виставу про бомбардування маленького німецького містечка. Але треба вчинити так, щоб це більше не повторювалося.
З першими вибухами, пострілами та сиренами усе театральне ком’юніті розвалилося. Це було дивно і, насправді, страшно. А в березні-квітні 2022 театри в чистому вигляді, як інституції, не існували. Хтось за кордоном, хтось волонтерить, хтось на заході України, хтось в лавах ЗСУ, слава їм і хвала. Але всі це роблять окремо.
Театр ProEnglish Theatre із самого початку будувався як родина, тож це нас і врятувало під час березневої облоги Києва. Всі волонтерські місії, коли їздили в Бучу, Гостомель, Чернігів, ми планували разом. Так само збирали закупи для військових у Запоріжжі. Навіть будували барикаду під театром також гуртом, як театр. Гуртом і батька легше бити, що вже казати про свинособак.
Після показів “Розстріляного відродження”, “КО:ЛІНИ”, “Стусанини” я виходив до глядачів і казав: “А тепер ідіть додому та читайте хороші вірші”. Після прем’єрного показу оновленого “Розстріляного від(ро)дження” меседж змінився: “Ідіть і працюйте на перемогу України”. Як завгодно: волонтерство, ЗСУ, допомога військовим, робота з іноземними партнерами, але не спиняйтеся. Зараз, грубо кажучи, вистава, яка не зібрала десять тисяч на бронежилет — не вистава.
Про міжнародну співпрацю
Ми англомовний театр, тож з 24 лютого нам почали писати люди мистецтва з усього світу. Було багато слів підтримки та запитань про те, що відбувається. Так ми відновили Patreon, і на ці кошти змогли не тільки творити, а й віддавати гроші на волонтерство, купувати людям генератори в Бучу.
ProEnglish Theatre робив читання українських п’єс з Нью-Йоркським театром, через місяць ми віртуально виступатимемо в Лас-Вегасі.
Театр, який працює лише в бомбосховищі, означає, що російські свині досягли своєї мети — опустити українців до “базового” рівня існування, виживання. А це свідчить, що ми такі, як вони. Саме тому для нас було так важливо продовжувати свою діяльність.
Наші дівчата, Анабель та Валерія, поїхали з туром по театрах Іспанії в Більбао, Мадриді, в Аранхуесі і Аліканте, де гратимуть “The Book of Sirens”. Вони також спілкуватимуться з публікою до і після вистави, говоритимуть про Україну та збиратимуть кошти на допомогу українцям.
Інформаційно ми також працюємо на численні фронти. За час війни тільки Анабель, наша акторка та режисерка, дала близько 80 інтерв’ю іспанською. Одночасно треба розуміти, з ким ти спілкуєшся, щоб достукатися до людей, з чим із наших реалій вони можуть себе асоціювати.
Бувало, що інтерв’юери починали плакати. Іспанський режисер під час розмови з Анабель про нашу виставу розридався, бо відчув асоціації. Іншим разом я говорив з авторкою проекту, яка пише про театри під час війни. Під час розмови чую, що вона плаче. На запитання, що сталося, вона відповіла: “Я з Боснії”, а події тієї війни дуже перекликаються з нашими.
Ми співпрацюємо з іноземними журналістами, які зараз перебувають у Києві. Я вважаю, це одна з найважливіших речей, що ми робили. Одна справа, коли ти спілкуєшся із Заходом по Зуму, інша, коли ти супроводжуєш журналістів у Бучу, бачиш жінок, які потерпіли наругу від окупантів, і то йде у прямий ефір. Ми продовжуємо це робити, на початку травня до нас приїдуть японські представники ЗМІ, з якими поїдемо в Київську область.
Меседж українцям
Треба нарешті зрозуміти, що ми самодостатні. Українці із власною метою, мріями, історією. Ми не малороси, ніколи не були частиною Росії. Майбутнім поколінням потрібно обрубати всі зв’язки із росіянами. Та країна – спрут, поліп, отруйна рослина. Дай їй хоч один шанс, вона вчепиться в тебе і буде “какая разніца”. Необхідно нарешті збагнути свою цінність і викинути ту частину культури, яка не наша, яка зараз вбиває наших дітей, жінок та чоловіків.
Фото: надане “Art Shelter of PET”
