Ось уже чверть століття як Україна отримала право на самостійність і недоторканність. 16 липня 1990 року, Верховна Рада Української РСР прийняла історичний документ – Декларацію про державний суверенітет України, і що ж відбувається щороку 24 серпня? Як Україна святкує День Незалежності?
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
А ось як: люди масово виходять на вулиці свого міста для того, що показати як сильно вони “люблять” свою країну. Цього дня вони зігріваються теплом національного прапора, співають на Майдані Незалежності патріотичні пісні, надягають вишиванки, які тільки й купили для свята, цитують Шевченка. І що в результаті? Сотні людей напиваються до безпам’ятства, а на наступний же день скаржаться на державу за погане життя.
Чому ж псевдопатріотизм так швидко поширюється серед українців? Просто стало “модним” постити в соцмережах записи про Україну, прив’язувати синьо-жовті стрічки до портфелів і надягати віночки. Так би мовити новий мейнстрім і бажання виділитися серед інших бажаючих.
Усе українське стало трендом. Але назріла одна велика проблема: люди не розуміють, що розвиток псевдопатріотизму може тільки “занепастити” Україну, як єдину цілу державу.
Далеко за прикладом типового псевдопатріота ходити не потрібно, я можу розповісти про себе. Починаючи з Майдану тринадцятого року та не розбираючись у причинах та ідеях революції, я просто видавала себе за патріотку. Чому? Адже саме тоді почалася ця нова течія, за яким слідував кожен третій. Якщо ти не носиш синьо-жовту стрічку, або не кричиш про свій патріотизм – ти чужинець. Зараз в ящику у мене купа речей з українською символікою: п’ять стрічок, брелок, 2 кофти з прапором і тризубом і віночок. Тоді я не знала навіщо це мені, просто це було модно. Пройшло два роки і я зрозуміла, скільки на мені заробили, та скільки могли ще заробити, якщо б я не почала вникати в ситуацію. Я не знаю, патріот я зараз чи ні, але краще вже я буду нейтральна, ніж продовжувати з рештою псевдопатріотів руйнувати країну.
Псевдопатріоти “залюбили” Україну до смерті. Ще в 19 столітті Віктор Гюго сказав: “Не можна бути героєм, б’ючись проти вітчизни”, але в 21 столітті чомусь люди не дотримуються цього, вважаючи героєм кожного, хто скаже, що любить Україну, не доводячи цього. Ні, вони не б’ються проти неї у прямому сенсі, вони знищують її своїми не істинними промовами.
По-перше, справжній патріот замислюється про майбутнє країни, він шукає шляхи вирішення проблем, він упевнений, що спільно з іншими він повинен знайти і реалізувати кращі варіанти її розвитку. Що ж робить патріот в лапках? Правильно, нічого. Він закриває очі на недоліки, аби рішення проблем своєї країни не звалювалося на нього, адже достатньо всього лише помахати прапором і все – ти вже хороший громадянин.
По-друге, прикриття патріотизмом використовують ті люди, які хочуть завоювати довіру, а потім і владу. Відігрівання на патріотичних почуттях людей стало прямим шляхом для підвищення кар’єрного росту та власної репутації.
Багато хто сказаже: “Ну і що? Проблеми були завжди і навіть найпалкіші патріоти не здатні їх вже вирішити. Псевдопатріотизм ні до чого поганого не приведе, все залишиться так, як є”. Але давайте розберемо все по поличках: псевдопатріотизм – це сукупність хибних поглядів та дій, які дехто видає за любов до Батьківщини, і ця хибність може привести до поганих наслідків, а саме: розпад української нації та культури.
На патріотичній хвилі люди ставлять статуси українською мовою, репостять записи з висловлюваннями українських діячів і просто кричать направо і наліво про те, яка у нас розкішна мелозвучна мова, що це найбільше багатство нашої країни. Але ось що ми чуємо насправді: “Простите, можно я буду говорить на русском? Мне так удобней”, “Ты разговариваешь на украинском? Господи, у нас не говорят на нем”, “Ты можешь перейти на русский? Я тебя не понимаю”. Який ми можемо зробити з цього висновок, виходячи з цієї ситуації? Такі псевдо патріоти наносять найбільшу шкоду українській мові, не розуміючи цього. Зрештою наша “солов’їна” може загинути на полі протистояння “справжніх” патріотів.
Другим наслідком може стати розпад української культури. Наприклад, раніше такі свята, як День Незалежності, День Соборності, День Перемоги відзначали з повагою. Люди збиралися разом щоб віддати честь святу, виходили на вулиці міста, щоб щиро побажати один одному благополуччя, ну і звичайно, для того, щоб вшанувати нелегку історію свого народу. Сьогодні свята – для деяких лише привід для гулянь і випивки. Тут вже ні про яку повагу не може йти мова.
Найсерйознішою проблемою може стати розкол між громадянами України. Нас з дитинства вчили, що завжди потрібно говорити правду, не обманювати, інакше буде гірше, але чомусь наші “патріоти” цього не засвоїли і розповідають казки про свою любов до Батьківщини всім, кому не лінь слухати. Брехня – це хибний шлях, по якому йде половина нашого населення, і що ж вона робить? Вона воює з іншою половиною громадян, ведучи Україну до роздроблення нації. У підсумку вийде, що єдиної мети у нас немає, до рішень проблем країни ми не прийдемо через конфлікти один з одним, і тільки погіршимо становище країни.
До чого призведуть ці наслідки псевдопатріотичної хвилі українців? Все забудеться? Скоро це перестане бути мейнстрімом? Або ж такі “патріоти” виправляться і будуть розвивати Україну? Ні! Нічого не виправиться і буде тільки загострюватися. Як говориться, пізно вирішувати наслідки проблем, якщо вже їх наробили. Розпад культури і нації призведе до того, що Україна не зможе далі існувати самостійно і незабаром українці забудуть про День Незалежності.
Восени 1862 Павло Чубинський написав вірш: “Ще не вмерла України ні слава, ні воля…”, який пізніше став гімном нашої Батьківщини. Можливо, через деякий час нам прийдеться забути і як співається цей гімн, і його текст взагалі, адже це може перетворитися на реальність. Я не знаю, чи пізно вже опам’ятовуватися чи ні, але знаю одне: українці – сильний народ, який багато пережив для того, щоб ми зараз відзначали День Незалежності. Давайте будемо служити Батьківщині і бути справжніми патріотами.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Вікторія Головіна, кореспондент студії “Юн-прес” Центру дитячо-юнацької творчості, м. Бердянськ
