Відсутність довіри – одна з основних проблем, які обумовлюють глибину сучасної кризи в Україні.
Захід не довіряє Сходу, бідні – багатим, громадяни – державі і навпаки, політики один одному. Ця ситуація формувалась десятиліттями і в її основі лежить успадкована з радянських часів звичка не говорити правду, не відповідати за сказане, вважати основним рушієм і механізмом життя – гроші та владу.
В українській політичній системі так і не прижились будь-які критерії моральності, але суспільний запит на це зростає з кожним роком, а відсутність пропозиції поглиблює кризу.
Відсутність довіри до влади була однією з основних причин обох українських революцій. Відсутність довіри (і, на жаль, треба визнати цілком об’єктивна) – одна з основних причин слабкості української системи оборони, безпеки, права і правосуддя.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook
Доводиться констатувати, що криза довіри не могла не оминути і зовнішню політику України, не позначитися на іміджі нашої держави закордоном.
Будучи нездатною впродовж більше, ніж двох десятиліть зробити і реалізувати на рівні практичної політики ціннісний та цивілізаційний вибір (а вибір зовнішньополітичний є лише продовженням внутрішнього суспільного консенсусу), Україна втратила довіру усіх основних партнерів.
Зрозуміло, що запровадження найширших реформ усіх сфер державного та суспільного життя, наполегливе виконання Угоди про асоціацію з ЄС, річних планів співпраці з НАТО, енергійна та самовіддана боротьба з ворогами – внутрішнім (корупція) і зовнішнім (Російська Федерація) з часом можуть компенсувати іміджеві втрати України.
Але питання в тому, чи розуміє Україна глибину недовіри до неї в світі? Чи робить Україна достатньо або принаймні хоч щось для звуження прірви недовіри до себе, як з боку іноземних партнерів, так і власних громадян?
Взяти хоча б приклад т.зв. Мінських домовленостей. Не будемо довго говорити про юридичні аспекти укладення цих протоколів. Для мене цілком очевидно, що з точки зору українського законодавства керівник української делегації – президент Леонід Кучма не має жодних повноважень: відсутні будь-які документи, які регламентували б його роботу в рамках т.зв. “тристоронньої контактної групи”.
Можна заперечити, що надзвичайний характер обставин на Сході України не залишив можливості для залагодження усіх правових нюансів. Такий підхід можливо і є реалістичним, але породжує занадто багато питань і проблем. Як можна довіряти владі, яка ігнорує закони? Для кого тоді ці закони існують? Знову лише для звичайних громадян? Якщо Президент України ігнорує закони України щодо уповноваження делегації на життєво важливі для України переговори, то хто дасть гарантії, що він не зробить це і з менш помітної нагоди?
А як щодо морального аспекту? Адже довіра між суспільством і владою має не лише правову основу (виконання законів і рівність перед законом), але і моральну складову – наскільки дії влади відповідають очікуванням суспільства.
Цими днями в Україні відбулось перше за 15 років з моменту вбивства українського журналіста Георгія Гонгадзе відкрите для публіки судове засідання у цій справі та у справі інших жертв того історичного періоду. Перед цим в ході публічної дискусії в прямому ефірі телеканалу “1+1” українська громадськість отримала нову шокуючу інформацію про багатомільйонні хабарі, які кілька років тому виплачувалися лише для того, щоб слідство не викликало в якості свідка чи підозрюваного у справі про вбивство Георгія Гонгадзе колишнього президента Кучму. І це при тому, що ніколи жодного разу ніхто не висловлював жодної іншої переконливої версії про те, хто ж окрім Леоніда Кучми міг бути замовником вбивства Гонгадзе.
Так, в правовій державі має діяти принцип презумпції невинуватості.
Але зараз мова йде не про доведення провини чи невинуватості президента Кучми. Мова про те, чому для життєво важливих переговорів нова влада України запрошує людину, репутація якої навіть за найбільш ліберальними критеріями є сумнівною?! І мова йде не лише про справу Гонгадзе. Президент Кучма широко відомий сумнівною репутацією у низці кричущих ситуацій – від аморальної поведінки і п’янства під час зарубіжних візитів, до підозр у потуранні незаконній торгівлі озброєннями. А що говорити про іншого фігуранта “мирного процесу” Віктора Медведчука?
Яка ціна домовленостям, які від імені держави України заключають або готують такі люди? Чи може Україна ставити завдання покращення свого міжнародного іміджу, підвищити довіру до себе, якщо на переговорах про долю війни і миру в Європі її представляє такого роду діяч, як Леонід Кучма, якому асистує Віктор Медведчук? Які моральні критерії та інтелектуальний рівень нинішньої української влади, якщо вона не знаходить краще за сумнівне?
Проблему моральних критеріїв нинішньої української влади у контексті справи Гонгадзе, можливо, хтось вважатиме надуманою. Але таких питань виникає немало.
Що зроблено у подоланні кримінальної політичної та економічної спадщини режиму Януковича? Які успіхи у поверненні в український бюджет викрадених кілкою Януковича грошей?
Але є і складніше питання. Нова влада постала завдяки тому, що українські громадяни пожертвували своїми життями, борючись зі зловживаннями і узурпацією влади режимом Януковича. Що ж зробила нова влада для покарання винуватців у масових вбивствах на Майдані? Чи задовольняє українців досягнутий прогрес у розслідуванні?
Чи достатньо робить українська влада для того, щоб поновити до себе довіру українського суспільства, розчищаючи старі і нові скелети у своїй шафі? Чи можна зробити більше? Яка роль громадянського суспільства і ЗМІ у тому, щоб розслідування справи Гонгадзе, масових вбивств на Майдані у 2014 році та розкрадання бюджетних коштів України клікою Януковича рухалися швидше?
Чим швидше ми почнемо широку публічну дискусію на ці та інші подібні теми, тим швидше ми порвемо з минулим. Інакше старі гріхи не дадуть Україні жити по-новому.
