Чи люблю я свою країну, яка щодня зустрічає мене сірим обличчям в автобусі? Чи люблю я свою країну, що розлучила мене з мамою? Чи люблю я свою країну, що не хоче бачити своїх проблем? Мабуть люблю, але лише за те, що народила й виховала в прекрасній природі, серед чудових людей, але наразі інших підстав я не маю.
Дивлячись телевізор сьогодні, з`являється дивна імітація щастя – ніби все в нас гаразд, діти співають, у кварталах жартують та всі танцюють, але чи так це насправді? Останні роки були надзвичайно тяжким для всієї країни, що деякі люди нині не можуть збагнути, як зможуть прожити завтрашній день. На всіх святах мерехтять жовто-блакитні прапори, дівчата в вишиванках, лунає українська мова, та чи робить це нашу країну кращою за всі інші? За останній рік багато з нас зрозуміли, що ні. Вже не так гучно лунає “Слава Україні”, люди познімали прапори з балконів та навіть гімн співають без запалу. Але не тільки це є показником української печалі, головною проблемою стала розлука. Розлука з родичами, друзями та близькими людьми. Багато українців попрощались на деякий час з рідними, а з кимось назавжди.
Чи можемо ми назвати цю країну чудовою, коли на її теренах гинуть тисячі відважних воїнів, а всім навкруги байдуже? Чи прекрасна вона, коли хворі бабусі не можуть назбирати грошей на ліки? Чи мила вона, коли діти проводжають своїх батьків на заробітки закордон? Про цей біль умовчують, бо розлука це завжди гірко.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Восени 2015 року фінансовий стан моєї сім`ї погіршився, як ніколи. Мати почала шукати роботу в межах країни, але буквально місяця вистачило, щоб зрозуміти, що тут вона нікому не потрібна. Людина з десятирічним стажем та вищою освітою не змогла працевлаштуватися в рідній Україні, тому почала шукати місце під сонцем закордоном. Вже через місяць у моєї мами було три запрошення і вона спокійно обирала собі найкращий варіант. Через тиждень я тримала її за руку в терміналі аеропорту, коли відправляла за тисячу кілометрів від себе. Але я була спокійна за неї, тому що знала, закордоном вона стане щасливою та буде отримувати задоволення від життя. Та чи могло це стримати мій біль? Ні. Наша улюблена країна не змогла залишити нас з матусею разом, бо їй, на превеликий жаль, не потрібні кваліфіковані працівники.
Це був найважчий момент останніх років, але я дуже задоволена тим, що наразі моя матуся знайшла собі місце. В неї сяють очі, коли я бачу її на екрані свого монітору під час нечастих діалогів у Інтернеті. Наразі вона робить усе, аби я була щаслива. Але чесно кажучи, ніякі матеріальні блага не замінять теплих материнських обіймів.
В додаток до найгіркішої розлуки за все життя – переїзд найкращого друга на заробітки до Америки. Він покинув тут все: навчання, дім, друзів та родину. Наразі каже, що вже не хоче повертатися до країни, бо у нас ніхто не цінує людську працю. Також, більшість моїх знайомих поїхали на навчання в приватні ВНЗ Польщі, бо навіть з дипломами найкращих університетів України вони не бачать майбутнього на теренах нашої держави.
Країна несе втрати у вигляді розумних, сильних духом людей та вбиває душі тих, хто намагається боротися за краще життя на її території. Після наведених прикладів хочеться кричати: “Україно, відкрий очі, та зверни увагу на тих, хто тебе насправді любить, але не може нічого вдіяти”. Головне, аби вона почула, і зрозуміла, що ще не пізно зробити людей щасливими.
Моя Батьківщино, благаю, припини розлучатися з людьми, бо ти через це дуже страждаєш.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Лілія Хльосткіна, кореспондент студії “Юн-прес” Центру дитячо-юнацької творчості, м. Бердянськ Запорізької області
