На початку 90-х в країні відбулися кардинальні зміни: загальний економічний спад; приватизація підприємств; майже відмова держави від участі в економіці країни і заміна функцій державного управління на самоорганізацію ринкової економіки.
Все відбувалося з явним негативним перебільшенням: занадто багато ринкової свободи, занадто багато приватизації, занадто мало державної підтримки і управління та формуванням прихованих загроз для економічної безпеки держави. Економіка держави отримала багатовекторність, яка з самого започаткування несла в собі суперечливість і приводила до занепаду промисловість країни. Втрачено час і втрачено можливості. Багато напрямків галузі перестало існувати, а на їх місце прийшов імпорт, за який приходиться розраховуватися надрами, лісом, негативними змінами в навколишньому середовищі та трудовими ресурсами країни.
Порівнюючи стан промисловості за статистичними даними необхідно враховувати те, що відбулися структурні зміни в споживанні товарів, поява нових товарів, заміна певних груп товарів на інші товари.
Також розглядати втрати необхідно не тільки з точки зору зменшення виробництва, а і з точки зору збільшення імпорту промислових товарів і продуктів. Візьмемо для приклада більш показові товари чи продукцію.
Незаперечним є той факт, що загальною характеристикою динаміки виробництва і споживання є виробництво електроенергії. З 1991 року воно скоротилося з 298 до 189 млрд*кВт*год.
Скоротилося виробництво легкових автомобілів з 196 до 8 тисяч. В грошовому еквіваленті таке скорочення можна оцінити в 50-70 млрд гривень.
Виробництво тваринного масла скоротилося з 444 до 100 тис. тон, при цьому ні в кого не має впевненості, що в маслі зараз саме тваринний жир. Виробництво ковбасних виробів скоротилося з 900 до 247 тис. тон.
Скоротилося більше ніж в 10 разів виробництво тканин та взуття. Майже вдвічі скоротилося виробництво добрив та цементу.
Отже промислове виробництво в Україні з 1991 року зазнало колосального зменшення. Говорити, що причиною такого зменшення було розірвання економічних та виробничих зв’язків, які існували до цього, які створювалися не на базі єдиного промислового комплексу України, а як частина народного господарського комплексу колишнього СРСР абсолютно безпідставно. І це підтверджують дані статистики – спад відбувався поступово. Відбувалося імпортозаміщення, знижувався експорт. Відсутня державна політика в промисловому виробництві, хибні уяви про ринкову економіку і вже налагоджений імпорт і скорочений експорт формують умови для спаду виробництва. Перехідними процесами потрібно було управляти. Це не було зроблено, і тому маємо негативні наслідки.
Спроби почати відновлення промисловості несли декларативний характер у вигляді державних програм її розвитку, які мали слабке формулювання завдань, відсутність заходів та механізмів для їх реалізації з метою відновлення та розвитку промисловості в країні. А головне – не визначалися суб’єкти та ресурси для виконання цих програм. Фактично Україна живе з відсутністю промислової політики.
Врешті-решт, до чого спромігся передостанній уряд, в черговий раз ліквідувати Міністерство промислової політики шляхом приєднання до Міністерства економічного розвитку і торгівлі, відповідно до постанови КМУ від 23 березня 2014 р. № 94. А діючий уряд має в активі несхвалену стратегію розвитку промислового комплексу, яка запропонована Міністерством економічного розвитку і не містить пропозицій, які б кардинально могли змінити ситуацію в промисловості з негативної в позитивну. Такі пропозиції повинні були б містити реформаторські ідеї, які запроваджували б зміни підходів в організації виробництв, форм відносин власності при створенні нових виробництв та реанімації чи модернізації діючих.
Чекати відновлення промислового виробництво на засадах тих ринкових механізмів які є зараз – втрачати час, економіку країни і, врешті-решт, саму країну в абсолютному і відносному відставанні. За десятки років очікувань технологічний рівень виробництва не зріс. Іноземні інвестиції в технологічне виробництво не прийшли. Іноземному капіталу не вигідно інвестувати в нові виробничі технології, виробництво нових товарів та загальне збільшення виробництва промислових товарів – йому не вигідно породжувати конкуренцію самому собі.
Інвестувати іноземцям в таку промисловість – значить створювати зайву конкуренцію не тільки безпосередньо виробникам промислової продукції в своїй країні, а і капіталу взагалі. Світовий капітал, не говорячи вже про капітал в певній країні, дуже пов’язаний між собою і навряд чи готовий до створення ризиків самому собі такими інвестиціями.
Зате, іноземний капітал завжди буде зацікавлений в інвестування в природні ресурси – вивезення лісових ресурсів, надр та забруднення нашого довкілля.
Ті поодинокі приклади відкриття нових підприємств формуються на сировинній основі чи дешевому трудовому ресурсу.
Незаперечно негативним фактом є абсолютна відсутність зі сторони держави кредитної політики, направленої на кредитування промисловості, особливо нових напрямків виробництв з високою технологічністю. На фоні цього негативно впливають на економіку країни і іноземні кредити, які заміщають природну монополію національною валютою на кредитування і направлені на розвиток сировинних галузей, ще більше послаблюючи національну валюту.
Не на користь розвитку промисловості є і недержавна монополізація важливих галузей промисловості, які є ресурсними для виробництва промислових товарів. Це паливно-енергетичні галузі, хімічна промисловість, аграрна промисловість.
Також, дуже негативним є те, що одиничні виробництва важливі для впровадження політики імпортозаміщення, перебувають у приватній власності і за рядом причин зупинили виробничу діяльність або вона знаходиться в незадовільному стані і не задовольняє внутрішні потреби.
Не сприяють розвитку і відносини щодо форми чи структури власності виробництв. Часто форма власності виробництва не дає можливості державі ефективно втрутиться в процес виробництва, підтримати його на державному рівні. Причиною цьому є закладене в основу суто ринкове бачення економічних процесів, а не соціально (суспільно) – ринкове, корупційна складова, яка стоїть як перепона з обох сторін. В результаті втрачає держава і втрачає власник підприємства.
Звісно, держава не може як формування в суспільних інтересах, займатися допомогою і організацією отримання прибутку в інтересах власника виробництва чи кількох власників. Навіть таке “прикриття”, як створення робочих місць, сплата податків, не визнають за власником підприємства ні за самим підприємством соціальної функції окрім отримання прибутку.
Отже, для підтримки будь-якого виробництва державою – воно повинно мати усуспільнений характер діяльності, який буде виражений чи колективною формою власності підприємства, сформованою за певним принципом, чи масовим видом діяльності або масовою участю в ній громадян України, чи буде державним виробничим підприємством. Державі необхідно бачити об’єкт фінансування інвестицій і що від цього отримає держава і суспільство, в тому числі можливі негативні наслідки.
Питання розвитку промислового виробництва, розширення його асортименту – це питання національного інтересу, в якому можуть бути зацікавлені тільки українське суспільство та держава, як суверенна політико-територіальна організація суспільства.
Падіння економіки, збільшення її сировинної складової, неуспішні спроби відновлення виробництва формує усвідомлення того, що державі необхідна дієва промислова політика – Нова промислова політика.
Завдання Нової промислової політики
Нова промислова політика передбачає впровадження сукупності механізмів та заходів, направлених на зміну форм відносин власності у створенні чи реорганізації виробництв, зміни ставлення держави до управління її власністю, зміни відношення до монополії та, головне, зміни кредитної політики як джерела фінансування реформи структури та відносин в промисловості.
Нова промислова політика має потенційно високий інтерес, який пов’язаний з можливістю здійснення конкретних змін в структурі економіки, включаючи компенсацію “провалів ринку” – там де не можуть бути застосовані ринкові механізми.
Формування Нової промислової політики не простий процес, що обумовлюється складністю, яка виникає у зв’язку з координацією спільної дії різних державних механізмів та інструментів і тих позитивних результатів, які потенційно вона може принести.
В сучасних умовах промислову політику необхідно розглядати як діяльність, направлену на компенсацію “провалів ринку”, формування сприятливого середовища, яке приведе до трансформації структури економіки та формування передумов економічного зростання.
Для впровадження Нової промислової політики необхідне принципове розуміння учасників політики – її об’єктів і суб’єктів, джерел фінансування розвитку, механізмів конкуренції та протекціонізму, напрямків розширення виробництва.
Об’єктом політики повинно стати збільшення промислового виробництва, завдяки створенню нових напрямків промислового виробництва, модернізації та розширенню діючих напрямків, відновлення виробництва певних груп товарів. Створення нових виробництв повинно базуватися в першу чергу на імпортозаміщенні, експортній орієнтації та збільшенні внутрішнього попиту.
Ініціатором, суб’єктом розвитку промисловості повинна стати держава та її громадяни. Держава повинна визначати пріоритетні напрямки для нового промислового виробництва, за ініціативи спеціальних державних органів чи громадян та їх господарських об’єднань. Власниками нових виробництв можуть ставати громадяни, як члени трудового колективу, держава як тимчасовий власник, співвласник.
Реалізація Нової промислової політики повинна базуватися на сукупності скоординованих спільних дій різних державних механізмів та інструментів.
Отже, метою Нової промислової політики повинно стати формування оптимального промислового виробництва, направленого на розвиток чи збільшення імпортозаміщення, експорт та максимальне забезпечення внутрішніх виробничих чи споживчих потреб в інтересах соціально-економічного розвитку.
Досягнення мети передбачатиме виконання певних завдань, головними з яких є:
– визначення пріоритетних напрямків промислового виробництва відповідно до мети Нової промислової політики для створення нових виробництв промислової продукції;
– відновлення державних монополій, вплив і регулювання діяльності існуючих монополій для зосередженого розвитку галузей промисловості;
– створення держаних механізмів формування умов і засад колективного господарювання та колективної власності при створенні нових підприємств з виробництва промислової продукції за ініціативу колективу, яке відповідає меті Нової промислової політики;
– створення державних механізмів організації, підтримки та захисту нових напрямків промислового виробництва;
– створення державних механізмів організації та підтримки відновлення чи модернізації промислового виробництва;
– створення механізмів державної кредитної політики, направленої на забезпечення реалізації Нової промислової політики;
– створення галузевої та міжгалузевої кооперації;
– взяття під державний контроль чи управління важливих чи одиничних напрямків промислового виробництва;
– створення господарюючих суб’єктів державної власності для формування виробництв, діяльність яких буде направлена на досягнення мети Нової промислової політики;
– впровадження нової якості управління державною власністю через інститут управлінців нової формації.
Результатами впровадження Нової промислової політики буде:
– сформовані (повернені) і діючі в інтересах суспільства державні монополії;
– мінімізація впливу монополій на розвиток промисловості і економіки в цілому;
– організовані і працюючі нові промислові виробництва з приорітетних груп товарів відповідно до оптимальності виробництва;
– усуспільнення прибутку від виробничої діяльності;
– модернізації існуючого промислового виробництва для підвищення якості та зниження собівартості технологічних процесів;
– відновлення і модернізація промислового виробництва;
– створення високооплачуваних робочих місць.
Читайте: Обіг землі і нова аграрна політика. Пропозиції щодо нових основних законодавчих змін
Роман Головін, кандидат наук з державного управління
