Пройшла доба і от ситуація, коли дві бригади вважають воїна з відео своїм бійцем. Генеральний штаб ЗСУ опублікував в ФБ, що це боєць 30 окремої механізованої бригади. А Юрій Бутусов наводить аргументи, що він з 163-го батальйону ТрО 119-ї бригади сил ТРО. Прізвища не вказую, тому що вважаю неправильним це робити. І поясню чому.
Генеральному штабу і Юрію Бутусову також не варто було поспішати з публікацією прізвищ. Є порушена кримінальна справа. Є слідчий, є прокурор. І всі, хто впізнав, мали б звернутися до слідства. Тому що тільки впізнати по фото це мало. Можна помилитися. І навіть більш ґрунтовні докази представлені Бутусовим все одно мало б оцінити слідство. Всім би варто було почекати з публікацією призвищ кілька днів. А слідству працювати швидко.
Тому що публікація фото чи відео, щоб в принципі зробити можливим впізнання і розшук – це одне і це припустимо. Зрештою, фото зниклих дітей і людей ми ж публікуємо і не вважаємо це чимось поганим. Але публікація призвищ більш відповідальна справа. І тут має бути більше аргументів, ніж “шість членів родини вважають, що схожий”. Чи побратими розказали про деталі смертельних поранень.
І тут також різна відповідальність у журналіста і Генерального штабу. Бо журналіст, зрештою, має не так вже й багато офіційних важелів. А Генеральний штаб мав би розуміти, як належить працювати зі слідством. І точно Генштаб не мав би поспішати до висновку слідчих. І 30-та бригада не повинна б була робити таку заяву.
Причини прикрої ситуації лежать ще глибше. Я б певно ще довго не наважилася про них писати. Але події змушують. Досі, на 10 році війни, ЗСУ не мають такої системи роботи з родичами військовослужбовців, що підходила б для маштабних військових дій в сучасних умовах. Фактично, з усіх сил оборони України притомно комунікує з родичами своїх бійців тільки полк “Азов”. І у них, зрештою, найменше скандальних ситуацій і непорозумінь з родичами.
В ЗСУ це система спілкування з рідними не діє. Вважається, що з усіма запитами і потребами рідні військових ЗСУ повинні звертатися до воєнкоматів. Пропав боєць, не виходить на зв’язок – звертайся до воєнкомату. До тих самих центрів комплектації, що досі не мають реальної системи обліку військовозобов’язаних. Звідти дадуть запит у частину і передадуть відповідь. Або не передадуть.
Звичайно, що воно діє дуже погано. Всі родичі намагаються прорватися до частин безпосередньо. В частинах, якщо бояться або не хочуть спілкуватися з рідними, відшивають їх посилаючись на відомчі документи Міноборони. З яких виходить, що МО прямо забороняє бригадам комунікувати з родичами.
В частинах, звісно, є “гарячі лінії”. Але людей, що відповідальні за них, ніхто не навчає, дзвінки не фіксуються і не документуються. Довідку можуть просто не надати. Десь командири самі щось краще налагоджують і там більш-менш. Але в більшості бригад родичі просто безпорадні зі своїми питаннями і проблемами. Щоб просто почали шукати людину у полоні треба написати 3-4 звернення в різні структури. Родичі в такій ситуації, що їм легше знайти полоненного на російському пабліку в телеграмі, ніж дізнатися про його долю офіційним шляхом. І ми потім дивуємося, чому деякі з тих родичів починають поширювати російську ІПСО? Та треба дивуватися, що так мало поширюють.
А коли родичі самі ходять по моргам і шукають тіла своїх бійців – то це такий лютий сором, в який навіть повірити важко. Тобто їм не те що супроводу не дають. Навіть точного місця не можуть сказати. Просто місто і там ходи по всіх моргах і впізнавай.
Це лише малесенький фрагмент від того, що спричиняє фактично не діюча система комунікації ЗСУ з родинами бійців. Чи підриває це лояльність бійців і їх родин до ЗСУ? Чи впливає на мобілізацію? Чи дає поживу російській пропаганді? Легко здогадатися про відповідь.
І далі буде впливати і шкодити, доки Міноборони чи Генштаб не ухвалять принципове рішення, щоб безпосередньо бригади чи ті військові підрозділи, які визнають більш доцільним, налагодили систему комунікації з родинами військових. Центр комплектації взагалі треба усунути з цієї системи. Їх завдання облік, призов. Далі, родичі повинні мати можливість спілкуватися безпосередньо з командирами і побратимами бійців, а не з воєнкомами. Це може бути в системі ЦВС або якось інакше, але військова частина пвинна розуміти, що вона бійця та його рідних супроводжує і в бою, і у випадку смерті чи полону. Тільки якщо буде рішення про системну реорганізацію комунікації з родинами бійців, то в частинах виникне потреба в навчанні спеціальних людей навичкам спілкування з родинами. І тільки тоді ця робота буде вестися системно.
Можливо тоді бригади і Генштаб будуть не від родичів дізнаватися, що воїн в полоні чи вбитий на відео.
Ольга Лень, ведуча телеканалу “Еспресо”
