Дуло автомата дихає пронизливим холодом їй просто у голову. Що вона зробила не так? Вона крадійка, вбивця або загарбниця? Ні. Вона просто розмовляє українською.
…Того дня автобус Віри Усцової, який прямував із Лисичанська до Дніпропетровська, зупинився. Це був один з тих блокпостів, зупинка на яких здавалася нескінченною. Сірі бетонні плити й мішки піску, триколори та великі написи “Новоросія” — усе тут дихало ворожістю, якоюсь незрозумілою фальшивістю і розпачем. Територією ходили озброєні чоловіки без жодних позначок на камуфляжній формі. Кілька з них увійшли до автобуса. Вони повільно роздивлялися пасажирів непривітними хижими поглядами, ніби оцінюючи кожного.
Материал подготовлен в рамках Проекта “Юн-Пресс-KV“
Відчуття напруги зростало, ставало важчим, мовби на автобус давило сіре небо. Тишу прорізав рівний голос пані Віри. Вона швидко промовила якусь незначну фразу рідною українською, і автомат сепаратиста моментально опинився біля її голови. Що не сподобалось чоловікові? Мова. Та щира українська, яка вільно лилася з вуст Віри Усцової, налякала озброєних чоловіків. Тож єдине, що вони могли вдіяти — наставити автомат на беззахисну жінку. Дуло торкалося потилиці, віщуючи небезпеку. Вчителька розуміла: кожний її рух може стати фатальним, а кожен подих — останнім…
Вбивство за мову — не спогад минулих століть, а жахлива реальність сьогоднішньої України. У 2014-му Вірі Усцовій пощастило — вона залишилася живою. Хтось після такого випадку, наляканий та морально розчавлений, забув би рідну мову. Але тільки не Віра Володимирівна. Здаватися — це не про неї. Тоді, в автобусі, жінка була сильніша духом за всіх “ополченців”, разом узятих, і навіть автомат не змусив би її зректися української.
Відтоді у вчительки з’явиться новий принцип — розмовляти мовою предків завжди й усюди, дбайливо оберігати її та нести в народ. У шахтарському Лисичанську на пані Віру скоса дивитимуться, називатимуть “бандерівкою”, не розумітимуть. Але навіть це не зупинить. На докори “я не понимаю украинский язык” вона з гордістю відповідатиме словами Павла Глазового: “У корови язик, а в мене — мова”. Жінка прикрашатиме російськомовне місто співочою українською, стане справжнім “винятком із правил” та доведе: і тут, на сході, є щирі патріоти. Адже саме мова — це кордон держави, переконана вчителька. Й у складному 2014-му, і сьогодні вона дбайливо оберігає цей кордон не тільки українським словом, а й діями…
Коли Україну охопило полум’я війни, наша держава потребувала підтримки й допомоги перш за все від власного народу. І пані Віра почала займатися волонтерством. А це непросто. Йдеться не про “одноразову” допомогу, не про нагороди за активну діяльність. Волонтер — свідоме рішення взяти відповідальність за майбутнє країни на свої плечі, відмовитися від відпочинку, безкорисливо допомагати та змінювати людей, що поруч. І саме такий вибір у 2014-му зробила Віра Усцова.
Вона витрачала колосальну кількість часу й сил на збір та пакування посилок та возила їх на блокпости до хлопців. Так тривало з дня на день, з тижня в тиждень, з року в рік. І якщо колись мене спитають, який це — найвищий ступінь відданості Батьківщині, я, безумовно, назву її ім’я. Віра Володимирівна бачилася з бійцями інколи частіше, ніж із власним уже дорослим сином. Вона возила на передову все, що необхідно для життя на війні: засоби гігієни, їжу, посуд, навіть робочі інструменти. Жінка щоразу долала непростий шлях до блокпостів, аби особисто передати допомогу бійцям. Це дуже небезпечно, ризиковано, це виснажує, але хіба то має значення, коли на кону доля Батьківщини?
Тепер, через шість років безперервної волонтерської діяльності пані Віри, неможливо вже перерахувати, скільки пар шкарпеток, кілограмів овочів і тисяч власних грошей залишила жінка на передовій. Віра Усцова працювала з двадцять четвертою та дев’яносто третьою бригадами, возила допомогу вісімдесятій і сорок четвертій, співпрацювала з батальйоном “Тернопіль”.
За ці роки волонтерка стала рідною для бійців. Вони запрошують вчительку до себе в гості, телефонують, ніжно називають її “Генерал Віруня”. Вона дарує їм своє тепло, любов і турботу, але так само має міцну волю, непохитні принципи і потужний характер. Тому “Генерал Віруня” лагідна та сильна водночас.
Саме Віра Володимирівна започаткувала волонтерський рух у Лисичанській школі №8, долучивши до нього учнів, батьків та колег. Основний штаб збору посилок розташований у її кабінеті української мови та літератури, що періодично заповнюється коробками з продуктами, малюнками і різними подарунками для військових. Сюди частинками зносять поміч як школярі, так і вчителі. Варто тільки уявити, чого коштує заохотити та долучити до волонтерства близько тисячі людей! Що й казати: якщо ця жінка чогось захоче, для неї не існуватиме нічого неможливого. Так, наприклад, одного разу пані Віра поставила собі за мету виховувати нове покоління українців , націю свідомих громадян, надійне майбутнє нашої держави. Завдання не з простих, але хіба змінювати світ колись вдавалося легко?..
Зустрічі з бійцями — тільки частина її роботи поза уроками. Українські захисники є дуже частими гостями у класі Віри Усцової. З десяток разів на рік школярам випадає нагода особисто поспілкуватися із сучасними героями. Це сильно впливає на кожного з нас. Чути, чому цей молодий хлопець піддавав ризику своє життя та через що йому довелося пройти задля Батьківщини — ось що справді виховує. І ніхто не здатен так щиро розповідати про патріотизм та настільки глибоко передавати його нам, як боєць, який ризикував життям заради рідної землі.
Така унікальна можливість спілкування з військовими, участь у всеукраїнських проектах, відпочинок у волонтерських таборах та подорожі всією Україною — далеко не все, що маємо ми, школярі, завдяки Вірі Володимирівні. Разом із нею побували вже у Сумах і Миколаєві, відвідували Київ, крокували Чернівцями й Затокою, відпочивали у Карпатах, не раз бували в Тернополі, де маємо вже гарних друзів і закохані в це тепле гостинне місто.
Але що стоїть за всім цим? Який він, інший бік медалі? Несприйняття, нерозуміння, часто відсутність підтримки. Ці фактори вже зломили тисячі людей, тільки не мою учительку. Я ніколи не перестану дивуватися Вірі Володимирівні. Як вистачає їй на все часу, запалу? Як можна щоранку йти на роботу з усмішкою, залишатися оптимісткою у будь-якій ситуації? Відповідь банально проста: треба горіти тим, що робиш. Кажуть: найкращий спосіб навчити — показати приклад. Віра Володимирівна є надзвичайним прикладом того, наскільки щиро можна любити справу свого життя.
“Виховувати нове покоління — як вирощувати троянди, — каже пані Віра. — Так само багато часу й сил потрібно віддати і так само вкладати всю свою любов, аби одного разу побачити неймовірної краси червоні бутони”. Подвір’я цієї жінки — маленький рай на землі, інша реальність, справжнє королівство квітів. Вона переконана, що так само колись розквітне Україна — миром, любов’ю та натхненням; вийдуть із щоденного ужитку простих українців слова “блокпост”, “АТО”, “війна”. І якщо це станеться, то тільки завдяки таким відчайдушним патріотам, як Віра Усцова.
Вона — не просто волонтер. Це людина, яка відроджує рідну мову на теренах Донбасу, людина, яка створює нове покоління України і яка є однією з найсильніших особистостей нашого часу; людина, що змінює світ.
Материал подготовлен в рамках Проекта “Юн-Пресс-KV“
Тетяна Удодова, 16 років, лауреат Міжнародного фестивалю-конкурсу дитячо-юнацької журналістики “Прес-весна на Дніпрових схилах”
