Конкурс “Журналістське розслідування/дослідження “Київ крізь призму журналістики” або “Київ очима молоді”, ініційований 15 років тому Інформаційно – творчим агентством “ЮН-ПРЕС” триває.
Величний храм Покрови Пресвятої Богородиці красується на пагорбі мого Мостицького масиву. Його неможливо не помітити, хоча влітку він ховається під зеленою кроною дерев, а зимою – за кучугурами снігу. Дзвіниці храму видно ген-ген здалеку.
Цей оберіг ще з давніх-давен є покровом для християн.
Материал подготовлен в рамках Проекта “Юн-Пресс-KV“
Кажуть, що церква не будується без Божого зволення. Історія майже кожного храму містить переказ про те, що про місце його зведення було повеління згори. В історії Покровської церкви такого переказу не збереглося, однак відомо, що храми на цьому місці стояли з давніх-давен. Легенди розповідають, що це була козацька церква.
До XVII століття землі теперішніх місцевостей Києва Приорки, Куренівки, Мінського масиву, Виноградаря та власне Оболоні представляли собою сіножаті жителів Подолу, незаселену, болотисту, підтоплену весняними розливами Дніпра Оболонь. Першу спробу заселення цих родючих земель під Києвом зробила вірменська діаспора купців зі Львова. На Куренівці тоді навіть стояла дерев’яна вірменська церква. Але подальше заселення цього передмістя проходило під керівництвом представників католицького чернечого ордена Домініканів, які в королівському суді відсудили ці землі собі. Коли з’явилися домінікани в Києві – точно не встановлено. Вони самі стверджували, що покликав їх ще удільний київський князь Володимир Рюрикович у 1228 році, а в 1381 при останньому удільному князі Києва Володимирові Ольгердовичеві домінікани знову повернулись до Києва після знищення міста монголами в 1240 році. Так чи інакше, але монахи-домінікани у XVII столітті мали на Подолі свій Миколаївський монастир, зі своїм керівником – пріором, а землі, які вони володіли на Оболонських луках, називалися з того часу Приоркою, чи по народному Преваркою.
Один з пріорів ордену Петро Розвидовський у своїх “Записках”, які він вів з 1634 до 1664 рр, пише про заселення слободи Приорка селянами (близько 200 хат) та “…там же за радою патерів конвенту дозволено побудувати церкву руську…”. Оскільки для католиків після Унії 1596 року єдиною законною Руською церквою була унійна Церква, то на своїх теренах в Приорці вони могли дозволити побудувати лише унійний храм. Під час революції Хмельницького в Києві в 1649 р. всі латинські та унійні кляштори, костели та церкви були розорені. Не обминула ця доля і дерев’яну церкву святих Георгія та Димитрія на Приорці. Архівні документи засвідчують, що церква була побудована на початку 1730-х років. Землі Приорки спеціальним універсалом від 11 січня 1651 р. Богдан Хмельницький передав православному Братському Богоявленському монастирю, а Миколаївський домініканський монастир на Подолі, центр католицтва в Києві, став спочатку просто козацьким шинком, а потім, вже в 1691 році, православною Петро-Павлівською церквою. У 1660 р. грамотою царя Олексія Михайловича з Києва були взагалі вислані всі поляки, вірмени та євреї. Лише через 134 роки, у 1794 р. їм дозволено знову селитися в Києві. Минуло сто років, і у 1766 на Приорці будується дерев’яний Дмитрівський храм. Швидше за все храм загинув у пожежі, оскільки вже в 1791 р. його розібрали, а 1795-го “тщанием заседателя бывшего совестного суда Стефана Рыбальского, купцов Тимофея Зарембы и Андрея Хижняка” за проектом визначного київського архітектора Івана Григоровича-Барського побудували дерев’яний храм на кам’яному фундаменті (з клірської відомості Пріорської Покровської церкви за 1833 рік; ЦДІА).
Все століття простояв козацький храм Покрови в передмісті Києва. Спочатку Приорка була улюбленим місцем відпочинку заможних киян, а з другої половини ХІХ століття тут будуються чисельні “цегольні” — цегляні заводи, і Приорка стає центром вироблення знаменитої жовтувато-білої київської цегли. Саме з цієї цегли вирішено було побудувати на місті козацького храму більш “пристойну”, у т.зв. новоруському (імперському) стилі, церкву. 1899 року єпархіальний архітектор Євген Єрмаков підготував проект нового храму.
Люди завжди шанували це місце, повз яке сьогодні ми байдуже проходимо. А в 1911 році священик Платон Контраневич, описуючи відбудований храм, підмічає глибоку віру тодішнього населення передмістя: “У жителів Пріорки збереглося давнє благочестя, добрі старі звичаї релігійні. Багато людей говіють у всі чотири пости, а у великий піст і по два рази. Люблять, щоб служба в церкві відбувалася якомога триваліше, люблять багато свічок ставити перед іконами, багато людей за кожною літургією, і молебнем, і панахидою подають свої поминальниці; жертвують ревно в церковні кружки трудові свої лепти, прикрашають ікони фіранками та рушниками і багато ікон нових жертвують у нову свою церкву… Під неділі та свята не святкують хрестин, іменин і взагалі не ходять по гостях і не влаштовують гулянок, як в інших парафіях міських. Поводяться в церкві статечно, і під час літургії всі присутні багатократним схилянням колін висловлюють своє благоговіння й високий молитовний настрій”.
Згодом Київ, який став “цукровою столицею Європи”, ріс, і Пріорка перетворилася з приміської слободи на міську околицю. Кількість населення ставала все більшою, а практика відвідування храму всіма громадянами була священним обов’язком. Виникла потреба в новому храмові. Знову парафіяни розібрали церкву і 1902 року заклали нову будівлю. На зведення храму-красеня витратили 57 тис. карбованців сріблом, які не пожалкували київське купецтво, парафіяни та духовенство.
Храм стоїть завдяки праці звичайних людей, які будували його задарма. Процес будівництва був дуже складним хоча б тому, що води біля церкви не було. Освячували воду завжди далеко від церкви – на відстані чверті і до півтора кілометра. Як згадував той же отець Платон Контраневич: “Під час будівництва вода підносилася на плечах парафіянами на високу гору на відстань до чверті кілометра… На побудові нового храму ніякої механізації не було, люди своїми руками і на плечах підносили цеглу на таку велику висоту — ось яка важка була праця”.
У1911 році новозбудований храм освятили. Іконостас старої козацької церкви був переданий до нового храму села Нові Соколовичі Радомишльського повіту. Ні іконостасу, ні цієї церкви, ні навіть села вже не існує, а місцевість ця тепер знаходиться в Зоні відчуження.
Попри всі революції та війни храм не закривали. Проте кладовище, яке було біля храму, в процесі розбудови масиву радянська влада знищила. Залишилось лише декілька могил.
1922 року при церкві утворилося сестринство, до якого входило кілька жінок. До наших днів дійшли імена лише трьох з них: Надія Дорошенко, Наталя Кіхно та Пелагея Нетецька. Окрім церковних справ, сестри займалися благодійністю: готували обіди й розвозили їх по київських в’язницях.
Будівля церкви збереглась практично без перебудов та переробок. За все XX століття церква жодного разу не була зруйнована. У лютому 1938 року церкву закрили та влаштували у будівлі овочеву базу. Церква знову відкрилася у вересні 1941 року — і відтоді не закривалася. Однак церковне начиння та предмети для богослужіння було втрачено — за винятком дверей від іконостаса з іконою Архангела Михаїла. Вона стоїть у правому бічному вівтарі церкви й досі. Новий іконостас, що зберігся донині, було споруджено 1944 року стараннями тодішнього настоятеля церкви Тимофія Коваля. Іконостас розписав відомий український художник Іван Їжакевич.
Детальніше про життя в храмі Покрови Пресвятої Богородиці розповів протоієрей отець Андрій.
– Яка суспільна діяльність храму Покрови Пресвятої Богородиці?
– Традиційною сферою суспільної діяльності Православної Церкви є піклування перед державною владою про потреби народу, про права й потреби окремих громадян або суспільних груп. Таке піклування, яке є обов’язком Церкви, здійснюється через усне або письмове звернення до органів державної влади різних гілок і рівнів з боку відповідних церковних інстанцій.
Останнім часом ми бачимо значні порушення прав віруючих на віросповідання, відвідування богослужінь тощо. Керівництво Церкви через уповноважені інститути клопоче перед державною владою про припинення неправомірних дій.
Покровська церква на Пріорці є однією із декількасот парафій Київського єпархіального управління, при якому утворений і діє Відділ з благодійності та соціального служіння, який профільно надає адресну допомогу. В окремості, наша парафія духовно опікує Центр реабілітації дітей інвалідів у Подільському районі, породіль Пологового будинку №2, здійснює Таїнства Сповіді, Соборування та Причастя на дому та в лікарнях, адресна допомога продовольством.
Перше і основне соціальне служіння Церкви – це духовна молитовна допомога кожній людині, підтримка за різних кризисних ситуацій та направлення до переміни життя для життя по Заповідях Господніх для спасіння душі.
– В храмі організовують домогу АТОвцям?
– Звісно, це духовні бесіди, благословення у дорогу, приватна молитва, матеріальна допомога тощо.
– Як ви зацікавлюєте молоде покоління прийти до віри?
– При храмі діє Недільна школа, завданням якої є навчання дітей Закону Божому та моральним засадам. Організовуються спільні поїздки до православних святинь, подорожі історичними місцями.
– Чим унікальний храм?
– Унікальність храму – в його історії, адже парафія існує з 18 століття, тому для багатьох він є родовим, де не одне покоління Хрестилися, Вінчалися та відвідують богослужіння. Храм зберігся в часи радянських гонінь на віру та після розрухи війни.
– Чому навколо храму могили? Хто там похований?
Це колишнє приміське кладовище, де поховано багато церковних людей та жителів місцини. А ще тут збереглося багато могил, датованих 1943 роком. Наступ радянських військ на м. Київ у 1943 р. з Лютізького плацдарму проходив саме через Пріорку та Куренівку, тому храм сильно постраждав від артобстрілу радянської артилерії, ставши для багатьох бійців місцем останнього упокою. Усі поховані воїни служили у 180-й та 240-й стрілецьких дивізіях. У післявоєнний період, згідно з державною програмою благоустрою військових поховань, усі братські могили, розміщені в різних місцях одного мікрорайону, мали переносити до спільного меморіалу, списки похованих – систематизувати та упорядковувати. Однак із невідомих причин уся інформація про полеглих і похованих на території Пріорки військовослужбовців була приведена у безлад. Так, полеглі в один день однополчани були зазначені в мартирологу 2000 р. в реєстрах різних кладовищ – Куренівського, Пуща-Водицького, Лук’янівського та Байкового, а також біля Покровської церкви. Невідповідність в облікових матеріалах можна пояснити тим, що колишні київські передмістя – Пріорка, Куренівка й Пуща-Водиця – розташовані досить близько одне до одного та перетинаються між собою. Пошуковцями було встановлено прізвища 22-х загиблих бійців, раніше невідомих (окрім тих, хто відомий був при похованні). Серед них – 13 вихідців із України, 1 – із Вірменії, 2 – із Казахстану, 6- із Росії. Найстаршому з них було 43 роки, наймолодшому – 18. Всі вони загинули під час боїв упродовж перших двох тижнів листопада 1943 р.
До речі, там покояться двоє наших земляків, які всього якусь сотню кілометрів не дійшли до рідного дому. Це ВЕЛИЧКО Григорій Меркулович, із с. Літки Броварського району та ЖЕЛЕВСЬКИЙ Артем Михайлович, 1910 р.н. із с.Семиполки Броварського району столичної області. Можливо, їхні родичі й не знають, що в годині їзди від дому покояться їхні діди-прадіди, які визволяли Київ.
– Служителі храму займаються літературною чи суспільною діяльністю?
– Кожен священик храму має вищу богословську освіту. Серед кліру храму: доктор богослов’я, чотири кандидата богослов’я, які присвятили своє життя викладанню в Київській духовній академії і семінарії. Священики храму пишуть книги, записують відео лекції, ведуть гуртки.
– Чому ви вирішили служити у цьому храмі?
– З раннього дитинства я є учасником богослужіння. Божим промислом я отримав богословську освіту та був рукоположений у священика для служіння Церкві Христовій і людям. Священик не обирає місця для служіння, а виконує послух Церкви у тому місці, куди благословить єпископ. Я вдячний Богу і Богородиці за своє служіння в Покровському храмі на Пріорці.
Велична споруда досі вважається родзинкою Мостицького масиву і бере активну участь в його суспільному житті. Кожен може прийти й подивитися на досі свідка історії, постояти перед престолом, де молилися наші предки. Історія нашого міста, нашої столиці, у нас прямісінько перед очима, потрібно лише вміти уважно дивитися, щоб її побачити. Може, десь поруч з вами у кроні дерев теж історична перлинка?
Материал подготовлен в рамках Проекта “Юн-Пресс-KV“
Фото: walking.kiev.ua
