Що таке спокій? У чому його суть? Чому його так мало в світі? Де він ховається? Хто може заволодіти ним і хто нарешті знайде карту з його місцем перебування? Чи вдається зберегти цей стан на все життя?
Людство й досі не може впевнено відповісти на ці запитання, що з давніх-давен хвилюють своєю загадковістю, яка непідвласна жодному підкупу, жодному скарбу, жодній славі або ж владі. Ми намагаємося знайти гармонію, але натикаємося на гострі зуби реальності, що породжує метушню не лише ззовні, а й всередині нас, залишаючи свій гіркий і часто кроваво-заплямований відбиток на людському світосприйнятті жорстокої сучасності. Ми прагнемо зачинити двері у свій маленький невинний світ, де кожен буде вільним і щасливим, але знову й знову потерпаємо невдачі, які забирають останні сили боротися. Нас постійно атакують “акули” нашого сумління, що змушують вести боротьбу самим із собою,яка не дозволяє сприймати себе справжнім, припинити гризти себе і відривати все більші шматки від щасливих дрібних моментів життя (які часто люди не помічають, думаючи, що так і повинно бути). Та зрозумійте ж, доки так триватиме, у вас просто немає шансу на вдосконалення!
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Одного дня хочеться просто втекти туди, де хлюпоче море, граючись із золотим піском, де люди вечеряють в затишних кафе, насичених безтурботними розмовами, а потім зустрічають сонце з ніжним подихом на вустах, туди, де молоді й бідні музиканти грають романтичну музику на вулицях з дерев’яними лавками і чарівними ліхтарями, що освітлюють атмосферу, прикрашену ароматами смачної кави й запашних круасанів, туди, де не важлива кількість грошей у твоїй кишені, де не потрібен титул для поваги, туди, де лише талант і добре серце стануть паспортом людини.
Але, на жаль, із усієї кількості охочих потрапити у таке місце можуть тільки одиниці, ті, для кого чужі думки (що заздрять) не створили перешкод і правила несправедливості не завадили йти своїм шляхом. У інших завжди ж є відмовки, начебто дуже важливі, але насправді вони просто під впливом страху, що не дає наблизитись до цілі. Хочете дізнатись, що це за боязнь? Це не страх тварин, висоти або темряви, блискавки або закритого приміщення, це щось дещо інше. Осуд, критика, дивні погляди оточуючих, можливість осоромитися або хвилювання здаватися незграбним і дещо нерозумним – це і є жахливим й могутнім впливом, який інколи, на мою думку, перетворюється у велетня, що ось-ось розчавить мене.
Що буде, коли ми спробуємо? Не потрібно заплутувати себе і вважати, що райський куточок можна знайти десь далеко (тим паче для кожного він різний). Бо якщо мені добре в Греції, то комусь, можливо, прихильна лише Іспанія. Тож затишок треба сворювати тут – вдома. Та щоб спромогтися на такий відважний крок, необхідно багато сил, аби змінити свої думки й переконання, а потім вже обирати краще місце проживання. Але тоді збагніть , що тут вам було добре і ви вдячні за всі пережиті роки (адже сюди незабаром може переїхати хтось інший, той хто буде вважати, що вже віднайшов землю гармонії і спокою).
Одним із важливих критеріїв вміння знайти спокій за будь-яких умов є прагнення навчитися жити саме цією хвилиною і не забувати, що вчора – це вже минуле, яке ніколи не повернеться й не зміниться, а завтра – це ще майбутнє, наповнене невідомим і хвилюючим, що приховує у собі не завжди добрі наміри. Єдине, що ми можемо зробити з вже прожитими днями, то це взяти досвід і дорогоцінні уроки, які зможуть нас повчити або ж повторяться ще раз, а щодо завтра, то треба бути впевненим, що воно приготувало для нас нові перешкоди й спроби розчарувати, а ще обов’язково розкидало каміння на нашому шляху, яке буде примушувати здатися й залишити свою мету дістатись вершини своїх бажань.
Була ніч. Вона непомітно спустилася на землю і так само непомітно оповила кімнату, яку заполонив глибокий сон і зоряне сяйво. Здавалося, що місяць, проникаючи у вікна, намагається розбудити жителів химерних будинків (такими вони виглядали цієї доби) і боротися з темрявою, що так безжально занурює у свою загадковість всіх без винятку, ніби не знаючи, що коли вона зникне, від нього не залишиться і сліду.
Для мене ніч завжди ховала у собі багато таємниць і дивовиж, що надавали їй справжніх ознак жінки, яка інколи навіть сама не знає, що сьогодні їй доведеться утнути. Сьогодні у неї поганий настрій, від неї віє лютим холодом, вона зберігає крижаний вигляд, непідступність і зверхність до усього, що відбувається цієї пори.
Ніч є дуже особливою, адже жодному дню не вдалося подарувати людям те, що їм необхідно понад усе: затишок і можливість зануритися у гармонію власного сну, який неможливо зламати, розбити чи зганьбити, який досі недостатньо вивчений науковцями, який залежить лише від настрою Ночі (як я вже казала, вона дуже схожа на жінку), тому ж, якщо вона ображена або розлючена може перетворити ідилію на “нічне жахіття”, нагодоване страхами й переживаннями, що спіткали нас світлої доби, тобто вдень. А якщо на цій ліричній ноті ми згадаємо про смерть?
Так, так, саме про смерть, тому що вона теж варта нашої уваги і є, безумовно, одним із головних героїв нашого життєвого спектаклю. Вона теж покрита темрявою і схожа на жінку… Але яка між цими незмінними етапами нашого життя різниця і в чому їх подібність? Хтось скаже, що це божевілля, та насправді ж все просто.
Кожного дня ми переживаємо одне невеличке життя, а кожної ночі помираємо, засинаючи сном, але не вічним. Це швидше можна назвати підготовкою до справжньої смерті, яку бояться навіть найвідважніші відчайдухи. Та, на жаль, нам не вдається зрозуміти, для чого це відбувається, і прожити невеличкий відрізок підготовки так, що не було страшно перед цією жінкою і ми мали чисте сумління, що змогли зробити усе, про що мріяли і хотіли. А чому? – запитайте самі у себе. Що ви зробили або не зробили сьогодні, що не дасть вам спокійно засинати і не переживати, чи прокинетеся завтра? Адже кожен ранок – це початок, а кожен вечір – це кінець, і відлік від ранку до вечора можна назвати шансом, яки протягом нашої дорого дається багато, але не безліч. Хіба це не є причиною, що помилки, зроблені сьогодні, завтра може й не вийде виправити?
Час так швидко плине, що ми не встигаємо навчитися керувати ним. Та й чи потрібно нам до цього прагнути?
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
