Юні журналісти ІТА “ЮН-ПРЕС” КПДЮ взяли участь у відкритті фотовиставки Руслана Боровика – захисника Донецького аеропорту, члена асоціації ветеранів АТО України “Спогади солдата”. Фотограф і кіборг Руслан Боровик розповів про найтрагічніші години оборони ДАП, про те, як іще починаючи з миротворчої місії в Іраку, він відкладав автомат, щоб зробити знімок, і нерідко отримував за це “наганяй” від командирів.
В Національному історико-архітектурному музеї “Київська фортеця” – два зали світлин з війни і два відеоряди світлин з Революції гідності! Кожне фото – історія, яка назавжди закарбовується у пам’яті. Це наша з вами історія, яку вже ніхто не зможе переписати, бо вона увічнена у світлинах і у наших серцях. Це ексклюзивні знімки, яких у жодного фотографа, що заїжджав у ДАП, немає.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
У заході, присвяченому пам’яті Героїв Небесної Сотні та четвертої річниці завершення битви за Дебальцеве, взяли участь учасники АТО, молодь, творчі колективи Київського міського будинку вчителя.
Руслан Боровик намагається приховати хвилювання. Розуміє, що виступає перед дітьми з недитячою темою. Хоча про Аеропорт чоловік розповідає не вперше, зізнається, щоразу немов переживає усі події заново.
“Був такий репортаж, що ми відступили зі старого терміналу, залишили хлопців. Ми не залишили, ми не могли забрати, тому що вони були під завалами. Потрібний був певний час відкопати, дістати, але коли йде бій… На наступний день почалися втрати. Позивний “Рембо”. Він перший загинув з нашого батальйону”, – каже військовослужбовець 90-го батальйону 81-ї аеромобільної бригади ЗСУ Руслан.
Донецький аеропорт Руслан Боровик пам’ятає новим і блискучим, колись прилітав у нього на футбольний матч. І не міг уявити, що сучасні термінали стануть місцем запеклих боїв. Наступного разу він потрапив у ДАП у розпал героїчної оборони.
Завдяки Боровику світ дізнався не лише про бої, але і про будні кіборгів. Щоразу, коли була можливість, він відкладав автомат і брав у руки фотокамеру.
Так і з’явилася виставка фотографій, які доброволець зробив безпосередньо в Донецькому аеропорту в 2014 році, коли він там воював.
“Уламками снаряду посікло лінзу, втрачено декілька кнопок, але я продовжую користуватися саме нею до цих пір”, – розповідає гранатометник 90-го батальйону Руслан Боровик з позивним “Багдад”.
– Поранення, яке я отримав 16 січня під час штурму церкви, яка знаходиться на території Донецького аеропорту, примусило мене залишити свою роботу й відкласти і походи в гори. Я не можу довго ходити, тим більше з навантаженням. Але продовжую займатися своїми хобі: збираю та висаджую у батьків за містом квіти, готую цікаві страви різних кухонь світу, вивчаю історію України. Минулого року мені трапилася книга Миколи Аркаса видання 1912 року “Історія України-Русі”, в якій детально в тому числі розповідається саме про захват нашої митрополії Росією. На жаль, люди не знають історії власної країни, тому і стаються такі події, як у нас на сході. На тих, хто не знає свого коріння, легко діяти за допомогою пропаганди, підтасовуючи та пересмикуючи факти, – розповідає Руслан Боровик.
– Руслане, розкажіть свою історію, а саме, як Ви потрапили на схід.
– Нічого особливого. Пішов у військкомат і записався, пройшов усі процедури, медогляд…
– Була повістка?
– Ні, я її трохи випередив. Коли почалася війна на Донбасі, я ніяк не міг зрозуміти, чому не приходить повістка мені, людині з досвідом. Ходив у військкомат, питав, а там лише знизували плечима. При цьому я бачив, що призивали поварів, через два тижні навчань призначаючи їх снайперами. Та неможливо, щоб за такий термін людина, яка не мала військового досвіду, ставала снайпером… Вже почав думати записатися в батальйон “Донбас”, хоча я не до кінця розумів їх суть, бо було не багато інформації. Тому надавав перевагу офіційним підрозділам. Тоді саме почався набір у 95-ту Житомирську аеромобільну бригаду. Навчання, полігони і на схід. Коли нарешті я потрапив у 90-ий батальйон, який тільки почали формувати на базі 95-ої десантної бригади, виявилося, що відсотків 70 тих, хто туди потрапив, так само як і я, місяцями оббивали пороги військкоматів. Більша частина служби пройшла у Донецьку, аеропорт “ Донецьк ”, територія біля Донецьку, Водяному, Опитному – нічого особливого.
– Чому ви почали фотографувати?
– Я фотографією захопився ще з Іраку, куди я вперше потрапив у 2004 році – після строкової служби в армії підписав контракт. У той час американці якраз зменшували чисельність своїх військових в Іраку, бо зазнавали втрат. І в цю країну увійшла ціла бригада української армії, яка контролювала ірано-іракський кордон. До цього я любив малювати, але коли потрапив в Ірак – усе, що я там бачив, мене вражало: це зовсім інша культура, флора, фауна, архітектура зовсім інше життя. І хотілось це все десь зобразити, щоб лишилось не тільки в пам’яті. Але коли рухаєшся на БТРі, при температурі повітря +50, то не дуже зручно малювати… Тому замінив олівець на фотоапарат і так з часом це стало таким серйозним хобі. Я знайшов вихід – фотографувати. Купив “мильницю” і почав робити знімки. Через рік я потрапив в Ірак ще раз, у другу ротацію. Тоді зі мною вже була цифрова камера. А дзеркальна, яку мені на 30-річчя подарувала дружина, я вже використовував на нашій війні. Вона, правда, постраждала. Уламками снаряду посікло лінзу, втрачено декілька кнопок, але я продовжую користуватися саме нею до цих пір.
– Що вас надихало?
– Фотографії для мене – не так натхнення як емоційна розрядка, так фотографуючи я намагався привести свої нерви в нормальний стан, тому що війна багато точок. Фотографував більше для себе: де міг, що вдавалось. Нічого особливого не планував. Так як із часів Іраку: там з друзями дивились та сміялись, як приїхали додому багато хто просив показати і дивувались. То тут я вже знав, що це потрібно: війна закінчиться, а історія у цих кадрах має лишитися про ті місця, про тих героїв, багато з яких уже нема в живих вони повинні залишитись, щоб про них знали, пам’ятали та не забували.
Розповідав Руслан і про свої враження від подій на Майдані в 2014 році: “На Майдан я приходив після роботи – тоді вже працював інкасатором. Бував там до другої-третьої ночі. Не приставав ні до жодної сотні чи організації. Допомагав чим міг. Треба було – будував барикади, жбурляв каміння, чинив спротив разом з усіма… Коли країна віддала Крим, я цього ніяк не міг збагнути. У військових є бойовий статут, його вони мали дотримуватися. Так, ситуація була непростою і делікатною, але ж можна було навіть завалити перевал з Сімферополя до південної частини півострова, і вже були б перешкоди ворогу… Легко віддали…
Йдучи в армію, я відразу взяв з собою фотоапарат. Дружина казала, що шкода буде, якщо його пошкоджу. Але я відповів так: повернуся або з ним, або вдвох не повернемося…
Коли я починав фотографувати, хлопці не хотіли показувати свої обличчя, відразу вдягали балаклави. Максим Ридзанич, позивний Адам, який пройшов аеропорт і загинув через місяць після його падіння, відразу попросив його не знімати, тому, на жаль, у мене немає його портрета. Перші знімки в аеропорту я зробив, коли ми приїхали туди за пораненими. Коли ми залетіли в термінал, стрільба була активна. Але бійців було достатньо, щоб вести бій. І тому я відклав свій автомат і дістав камеру. Зробив перший кадр, як хтось вхопив мене за плече: ти хто такий? Журналіст? Я показав свій гранатомет. І відразу стало простіше – ти один із нас, роби, що хочеш. Просто крім гранатомета та автомата у мене є ще й фотоапарат. Ще одна зброя.
Війна в Україні зовсім інша, ніж те, що я бачив в Іраку. Там не використовували артилерію, там не було тривалих боїв. Головне, що там робили найманці-араби, – закладали фугаси на дорогах, по яких могли проїхати колони техніки. Причому підривали, як правило, останній БТР. І коли ми починали відстрілюватися, ворог тікав, кидаючи свою зброю. Там не було лінії фронту, тому ніколи не було зрозуміло, де може вибухнути. Там за два з половиною роки українська армія втратила двадцять бійців.
Що таке війна? Це запах крові і смерті. Це коли з БТРа випадає людина без рук, без ніг. А ще кумулятивний струмінь пропалює наскрізь броню, бронежилет. Я бачив це на власні очі.
– Які фотографії для Вас – найдорожчі?
– Мабуть, усі, бо все це – пам’ять. Дуже дорога для мене фотографія – це портрет Жені Яцини. 1 січня був такий гарний ранок: морозно, засніжено. Ми змінилися після наряду. Я навіщось взяв з собою підсумок з фотоапаратом. Що мав знімати вночі – незрозуміло. Женя задумався, і в цей момент я й клацнув. Через два тижні він загинув… Найбільше мені шкода, що багатьох бійців не сфотографував. Звичайно, що найбільш дорожчі мені знімки тих, хто загинув. Цього пса також немає в живих. Тайсон був унікальним собакою. Він не боявся пострілів. Більше того, якщо біля нього хтось стріляв, кидався на дуло автомата. Особливо не любив п‘яних.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Після поранення Руслан повернувся на фронт на милицях.
– Як я міг їхати на реабілітацію, коли багато наших хлопців залишалися в полоні, доля деяких була не відома?, – каже колишній гранатометник, – Після демобілізації я лише один раз з‘їздив на фронт, бо журналісти попросили показати місця, де ми воювали.
Він мріє колись приїхати на руїни Донецького аеропорту й пофотографувати там. Вірить, що після нашої перемоги в аеропорту буде створено меморіал.
Фотовиставка буде експонуватися до 28 лютого включно за адресою: вул. Госпітальна, 24А, у приміщенні Музею “Київська Фортеця”.
