Юні журналісти ІТА “ЮН-ПРЕС” поспілкувалися зі свідками найбільшої техногенної катастрофи ХХ століття.
Від дня аварії на Чорнобильській АЕС минуло вже 34 роки. Це подія, яку згодом назвали трагедією ХХ століття, стала найбільшою техногенною катастрофою. Але якщо запитати в звичайного українця на вулиці, то багато хто навіть не знає не лише дати цієї катастрофи, але й місця.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV
”Особисто для мене і, мабуть, для багатьох, ця трагедія насамперед забрала життя наших близьких – дідусів, татусів, які прагнули вберегти нас від невидимої біди. Але насправді ця катастрофа не завершилася протягом одного дня, вона триватиме ще не одне століття. І наслідки відчуватиме ще не одне покоління.
За понад 30 років чорнобильська зона стала не лише забороненим місцем, а й вподобаним туристичним куточком. Нині екскурсоводи ладні показувати гостям не лише атомну станцію, а й десятки покинутих сіл, у яких з одного боку життя зупинилося, а з іншого – продовжує вирувати. Для деяких це може здатися доволі дивним та небезпечним, хоча екскурсії проводяться лише в тих місцях де радіаційний фон не перевищує норму, тому не варто боятися. Нині багато туристів приїжджають навіть з-за кордону для того, щоб просто поглянути і відчути цю моторошну атмосферу.
Ми вирішили побачити аварію очима тих, хто був причетний до ліквідації наслідків аварії. Герої наших інтерв’ю – військовий, журналіст і музикант, які в квітні-травні 1986 року були безпосередньо на місці трагедії.
Журналіст Федір Іллюк висвітлював події з самого епіцентру трагедії.
– Я був журналістом, працював у молодіжній газеті “Молода гвардія”, – розповідає відомий український журналіст Федір Іллюк, – Вперше поїхав до чорнобильської зони 3 травня 1986 року. Моєю метою було висвітлення реальних подій з місця вибуху, масштабів яких не розумів ніхто. Ми з моїм колегою з газети “Комсомольское знамя” оселилися в готелі на околиці Прип’яті, з боку електростанції. Досі пам’ятаю красу того міста: висотні будинки, вдале планування без глухих кутів та закаулків, багато квітів… особливо троянд, які висаджували вздовж доріжки з обох боків. Місто зведене в оточенні лісу та на згині однойменної річки. Шкода місто… Я бував там не вперше: після першого курсу університету, займаючи посаду командира відділку на заводі, допомагав зводити енергоблок. Та не той фатальний, а шостий. А ще пам’ятаю, що навіть брав участь у змаганнях з волейболу й грав за команду АЕС і ми здобули перше місце. А ще був випадок, що мені, як командиру, подарували сіру в’єтнамську сорочку. Я поклав її зверху на документи, які після дискотеки не виявив. Вкрали їх і сорочку. Та ми домовилися з бухгалтером, яка вночі дала мені нові бланки, чого робити, звісно, не можна.
– Що саме входило в Ваші обов’язки, коли Ви перебували в зоні? Можливо, брали інтерв’ю у ліквідаторів?
– На інтерв’ю в зоні вибуху часу не було. Їх ми брали вже в таборі “Казка”, де перебували ліквідатори. Згадується гора взуття, яка утворювала високий конус. Адже ліквідатори мали змінювати їх щоразу після роботи на реакторі. А щодо нас, журналістів, – нам уже згодом видали респіратори, які захищають будівельників від пилу. Ще пізніше дали білий костюм – штани й сорочку. В них ми навіть танцювали на дискотеці після тяжкого робочого дня. Також ми брали інтерв’ю в Києві, в Інституті раку. Опромінених ліквідаторів там готували до пересадки кісткового мозку. З ними ми спілкувались і пили червоне вино – подейкували про його дієвість у двобою з радіацією. Писали ми про все, що відбувалося в зоні: й про шахтарів, які там працювали, я навіть пам’ятаю знімок, який зробив з ними; писали про людей, яких евакуйовували, і про тих, хто боровся з цим невидимим ворогом – радіацією. Та в першу чергу до наших обов’язків належало висвітлювати всі дії комуністичної влади, показати її в найкращому світлі. “Молода гвардія” щотижня друкувала сторінку на тему Чорнобильської аварії. Звісно, після ретельного вичитування офіційного цензора, аби не допустити “клевету”. Також ми з колегами допомагали місцевій газеті “Вісник ЧАЕС”. Багато журналістів працювали в той час не десь там, а саме на місці вибуху. Коли операторський зал “почистили” від радіації, то мені довелось там побувати. Враження, звісно, ще ті.
– Як змінилося Ваше життя після аварії: погляди, переконання, ставлення?
– Ми всі подорослішали. Коли вперше їхали до Чорнобиля (а їздив я туди в період з 1986 по 1989 рік), то, звісно, ніхто не усвідомлював серйозність ситуації. Радіація – це щось невидиме. Сонце світить, пташки цвірінькають, а радіація поряд. Так само нічого не усвідомлювали молоді солдати, які взяли на себе удар, не усвідомлювали літні жінки, які їхали прибирати на електростанції аби просто підзаробити. Ми не розуміли, який удар по здоров’ю нанесе ця аварія. Людям дійсно гіршало, багато набралися тієї радіації. У мене, наприклад, піднявся тиск, та я цьому значення не надав. Мені в рік вибуху ще й 30 не було, тому й ось так. Нам не видавали накопичувачі, а кому видавали – то вони майже завжди були не справними. Дуже шкода тих, хто втратив набуте чесною працею: довелось покинути помешкання, городи, які годували багато років, криниці, попрощатись з могилами, де поховані рідні… Багато ж хто повернуся. А багато людей звели непогані будинки в інших районах області, та вони вже не ті, серцю не рідні.
– Які висновки можна зробити з цього страшного дійства?
– Владі не можна вірити. Влада – бреше. Коли ми в’їжджали в чорнобильську зону, то БТР, на якому ми їхали, мили водою. Що ж там з людьми всередині – байдуже. Про правду й говорити нічого, як все приховується. Як і сьогодні. Коли горять ліси в чорнобильській зоні, а нам брешуть, що радіаційний фон – у нормі. Але життя продовжується!
“Мені “пощастило” боротися з наслідками ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС”.
Михайло Григорович Вертушков – ліквідатор аварії на ЧАЕС, учасник бойових дій в Афганістані, автор книжки “Тобой дышу, Урал”.
У телефонній розмові, полковник у відставці зазначив, що радіація його торкнулась не лише в Чорнобилі.
– В ніч з 25 на 26 квітня 1986 року була моя чергова зміна, – розповідає Михайло Григорович, – Ніщо не віщувало біду. І раптом – телефонограма з повідомленням про те, що сьогодні по тривозі батальйон 427 полку цивільної оборони виїхав у район Чорнобиля. На моє запитання, що там сталося, мені відповіли, що щось горить на атомній електростанції. Природу аварії, масштаб пожежі, та й взагалі, нічого відомо не було. Абсолютно ніякої інформації! Заступник командира військового округу наказав якнайшвидше дізнатися якщо не правду, то хоча б якусь інформацію! Та вона не з’явилась ні через годину, ні через дві, ні через п’ять – уявлення про серйозність ситуації з’явилися лише через 2–4 днів. Воїни Київського військового округу першими опинилися в 30 кілометровій зоні. З восьми військових округів СРСР (Прибалтійського, Московського, Ленінградського, Приволзького, Уральського, Середньоазіатського, Прикарпатського, Одеського, Білоруського, Забайкальського) до міста Прип’ять у перші дні , та, навіть, години, після аварії, прибули представники 45 військових частин для ліквідації аварії на електростанції.
З 20 по 30 травня мене в складі оперативної групи відправили дослідити морально-психологічну стійкість особового складу під час перебування в забрудненій радіацією зоні. Був я і в бункері, і в Чорнобилі, і в самій Прип’яті, та в багатьох військових частинах. Не був лише на реакторі. Проводячи паралелі з теперішніми подіями – вражала не байдужість, а відвертий “пофігізм”, який проявлявся у особистого складу щодо радіації. Нині ми бачимо ту ж картину по відношенню до епідемії, яка охопила весь світ. Солдати й офіцери, і цивільні ліквідатори курили на забрудненій території, лежали на соломі й на траві, які дуже притягують радіацію, практично ніхто не носив захисні маски й респіратори.
Після цієї поїздки нашою оперативною групою були розроблені заходи безпеки під час дій особового складу на радіоактивно-забрудненій місцевості. У 1987 році я три місяці займав посаду начальника політвідділу оперативної групи Київського військового округу – це був найбільший сектор, займався переважно відбудовуванням знищених територій.
– Як змінилося Ваше життя після аварії?
– Я виріс на Уралі, в озерній місцевості. За 1,5 – 2 км від мого міста розташовувався завод “Маяк”. Він позбувався радіоактивних відходів в ті ж озера. А вибух, який стався 30 вересня 1957 року, по радіоактивності перевищує Чорнобиль в два з половиною рази. Висновків і досвіду мені вистачало задовго до вибуху АЕС. З психологічної точки зору: головний санітарний лікар Пашкович Володимир Леонідович, який теж пройшов багато всього, зокрема Афганістан, був головним санітарним лікарем Київського військового округу. Він контролював відправку солдатів, сержантів та офіцерів на 30 секунд на дах зруйнованого реактора для того, щоб скидати радіоактивний графіт з даху енергоблоку. Коли кореспонденти запитали, чи не було відмов серед хлопців, він відповів: “Я пройшов Афган, і тут люди одного соціального прошарку, серед яких боягузів чи зрадників немає”. Якби така трагедія сталася в незалежній Україні, не знаю, чи нинішній склад проявив би таку сміливість нині.
– Як потрібно розповідати про ці події поколінням, яких ця аварія не зачепила, тобто дітям, підліткам?
– Розповідати правду, і лише правду. Коли я там був востаннє в 2016 році, то зустрівся з керівником цивільної оборони Чорнобильської зони. Він там мешкає постійно. Я сказав про те, що нині нас запевняють про те, що радіація в нормі. Хоч як тяжко не було, так він відповів: “Ні, це брехня. Три роки тому я поховав свою дружину, а минулого року – 30 річного сина. У них була онкологія. Найстрашніше, що й нині ситуацію недооцінюють. Бувають розмови про те, щоб відкрити зону, про те, навіщо платити такі великі гроші. Ось ще одна аналогія: якщо вийшовши з сауни вам на голову виллють води, то ефект буде один, та якщо ж на голову впродовж довгого часу крапатиме вода – по крапельці – вам може пробити голову. Малі дози радіації небезпечніші за одну потужну. Найгірше, коли радіонукліди потрапляють в організм з їжею”.
Що ж казати про нинішню ситуацію, коли часто ігноруються правила щодо масок, рукавичок та бахіл в лікарнях. Молодь має робити висновки й проводити аналогію тодішніх подій з теперішніми. До прикладу, в науковому центрі радіаційної медицини, де я контролюю своє здоров’я ось уже 20 років, нині реєструється дуже багато дітей з онкологічними захворюваннями. Це не жарти. Тому потрібно робити все, аби не отримувати й найменші дози радіації, аби не підхопити короно вірус. Робіть висновки.
Музикант, композитор і співак В’ячеслав Кукоба підтримував ліквідаторів аварії на Чорнобильській станції своїми піснями.
– Мені й досі тяжко згадувати ті часи. Масштабний вибух розділив життя на два фронти. Я не був ліквідатором, я – музикант, підтримував хлопців піснями. Пожежу ліквідували прості люди різних професій з усіх республік Радянського Союзу. Перший раз ми приїхали в Зону в перших числах травня 1986-го з воїнами-афганцями. Я саме повертався з відрядження у Афганістан, коли мені повідомили про таку біду. Я зібрав хлопців, котрі хотіли поїхати й допомогти, чим зможуть . Під час ліквідації пожежі загинуло безліч людей. Точна цифра не відома досьогодні. Потрапити в зону було не можливо, ми ходили по пропускній системі у супроводі військових. До реактора не підходили – це заборонена територія. Зупинилися в селищі Красний Луч, зараз воно називається Хрустальний, де після тяжкої зміни відпочивали ліквідатори. Нашою місією було розрадити і підтримати хлопців, дати надію.
– Які пісні ви співали, як підбирали репертуар?
– Ми співали афганські воєнні пісні. Пісні про дружбу, про рідних, про Батьківщину . Не треба було вигадувати велосипед. Людям хотілося відпочити. Хлопці в піснях шукали захисту, істини, й просто можливість на мить повернутись в звичайне життя, без втрат і вогню. Допомагали гумор, жарти, сміх, пісні.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Я добре пам’ятаю, людей, що відчайдушно виконували свою роботу, не жаліючи себе, наражали своє життя на небезпеку. В той час, коли звичайні громадяни жили спокійно і взагалі не розуміли, що відбувається. Радіація вплинула на всіх, навіть якщо людини не було на місці катастрофи. Вона літає в повітрі й зараз. От якби можна було поставити паркан і про все забути…. Наслідки того ми спостерігаємо і зараз. Ось і тиждень тому сталася пожежа . Радіацією накопичені ліси і землі. Викорінити майже неможливо. Невідомо які наслідки будуть ще через 3 роки.
– Чи не страшно Вам було покидати спокійне життя та їхати в центр радіації?
– Ну як же не страшно? Звісно, страх був. Я не довго думав над рішенням. Я – патріот! Як і всі, хто там був, хто причетний до ліквідації аварії. В той час , в зону потрапити було майже не можливо. Ми створили спеціальну агітаційну бригаду, яку згодом назвали “Асоціація “Афганці” Чорнобиля”. До Асоціації долучилися хлопці, що пройшли гарячі точки Афганістану і відразу вирушили в Чорнобиль. Це люди, котрі мали досвід роботи в критичних умовах. Ті ж льотчики які, з літака гасили реактор. Це не лише військові, а й музиканти, будівельники, водії, медики…
В’ячеслав Іванович розповів, що Всеукраїнська громадська організація “Асоціація “Афганці” Чорнобиля” була створена 28 грудня 1991 в Славутичі – місті енергетиків Чорнобильської АЕС. Вона об’єднала ветеранів війни в Афганістані, учасників бойових дій та інших локальних військових конфліктів, які брали участь у ліквідації Чорнобильської катастрофи, з метою захисту соціальних прав та гарантій її членів, а також об’єднання зусиль з надання допомоги постраждалим, інвалідам, сім’ям загиблих.
– Ми і зараз допомагаємо людям, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, вдовам, інвалідам. Кожного року їздимо до могил наших бойових побратимів, проводимо концерт пам’яті. Але нажаль, цього року цього не буде через карантин.
– Чи варто говорити про це з молоддю ?
– Ні цю аварію, ні героїзм людей, ні трагедію не можна забувати! Чорнобиль – живий, щодня там відбуваються реакції. Ми не знаємо яких реакцій ще очікувати – це найгірше. Тому треба берегти один одного, природу, світ. А головне – розуміти, що всі епідемії та катастрофи – наслідок нашої поведінки. Ми всі – частинка цієї природи. Нажаль, люди часто забувають ту страшну трагедію, що принесла стільки горя і болю сотням тисяч людей. Молоде покоління повинно більше звертати увагу, вивчати історію, вчитись на помилках минулого. І пам’ятати людей, які ціною свого здоров’я і життя захистили не лише нас, а й увесь світ.
Підготували: Анастасія Захарченко, Тетяна Харенко, Дар’я Гергель, гурток “Краєзнавча журналістика”, керівник – Наталя Плохотнюк
