Одною з ознак високої якості життя в країні та розвиненості її суспільства є питання турботи про маломобільну групу населення (МГН). Саме цим, зазвичай, відрізняються країни Західної Європи. Європи, до стандартів життя якої сьогодні прагне долучитися більшість українців. Але ж, вочевидь, той рівень комфорту повсякденного життя, який має пересічний німець або італієць, не з’явився нізвідки в один момент. Зазвичай, це результат багаторічної наполегливої праці і чіткого усвідомлення того, що саме треба робити.
Отже пропоную разом трохи проаналізувати, який стан розвитку має на сьогодні в Україні дорожня інфраструктура для МГН.
Насамперед, хто є ці люди? Хто вважається мало мобільним? Звичайно, це люди з постійними вадами опорно – рухального апарату, люди, які мають травми, тощо. Але це далеко не все. Маломобільними також є вагітні жінки, люди з дитячими візками або з дітьми, люди похилого віку, з важкими валізами, багажем. А також люди, які перебувають у стані сильного стресу або алкогольного сп’яніння.
Тобто, кожен з нас в певні періоди життя був або може бути мало мобільним.
Так, згідно даних Державної служби статистики України, населення країни (без урахування АР Крим та ОРДЛО) станом на 01.01.2018р. складало 42,4 млн людей. У тому числі 9,6 млн – особи віком від 60 років і старші. Кількість осіб з інвалідністю станом на кінець 2017 року становила 2,6 млн осіб (6% від загальної кількості населення). За повідомленням Держстату, у 2017 році звертались до лікаря та отримали лікарняний 31 млн осіб. Також, за інформацією Держстату – 26,5 млн разів українці подорожували за кордон, тож, можемо рахувати цих осіб також до тимчасово маломобільних груп через наявність багажу. Як бачимо, кількість населення, яке потребує облаштування громадського простору з доступністю для МГН – значно перевищує 6% людей з інвалідністю.
Зрозуміло, що в контексті цього питання держава має намагатися створити комфортні умови для пересування на дорогах будь-якої людини, для якої складно, але необхідно пересуватися шляхами з автомобільним трафіком.
Автомобільні дороги – це не найскладніший приклад інфраструктури, який має бути обладнаний елементами для представників МГН. Ось основні ознаки доступності доріг для МГН.
- тротуари шириною не менше 1,5 м – 1,8 м;
- відсутність сходів на тротуарах;
- пониження в місцях перетину пішохідних шляхів/тротуарів з проїжджою частиною;
- наявність визначених місць для паркування автомобілів осіб з інвалідністю;
- тактильні смуги на зупинках та переходах для людей з вадами зору;
- доступна інформація щодо простору, об’єктів та послуг, що надаються.
Погодьтесь, не такі вже й неможливі вимоги. Широкі тротуари без вибоїн – зручні для всіх. Перейти дорогу без перескакування через бордюрний камінь – зручно для всіх. Так само, як побачити доступний розклад руху транспорту на зупинках. У всьому світі інфраструктура, яка пристосована для МГН не відокремлюється від інфраструктури для людей без особливих потреб. Громадський простір будують з використанням принципів універсального дизайну.
Звичайно, в Україні існує нормативна база, яка регламентує облаштування доріг необхідними елементами. Окрім чисельних указів Президента та Постанов Кабміна, ми маємо також ДБН-и, якими повинні користуватися організації, що займаються ремонтом доріг. Створення інфраструктури для МГН регламентують, як мінімум, три основні документа ДБН:
- ДБН В.2.3-4:2015 Споруди транспорту. Автомобільні дороги
- ДБН В.2.3-5:2018 Вулиці та дороги населених пунктів
- ДБН В.2.3-37641918-555:2016 Транспортні розв’язки в одному рівні проектування
А що маємо на практиці?
Формально вказані норми виконані, але на практиці – жодна з доріг загального значення Київської області, які були переглянуті ГО “Трипільський Край” та ГО “Антикорупційний штаб” в рамках проекту моніторингу доріг не була повністю доступною для людей з маломобільних груп:
- відсутні тактильні смуги на зупинках та переходах для людей з вадами зору;
- наявні вибоїни на тротуарах;
- не всі тротуари мають пониження в місцях перетину з проїжджою частиною, ширина тротуарів часто не відповідає вимогам;
- недоступна інформація щодо простору, об’єктів та послуг, що надаються. Маємо на увазі доступний для людей з вадами зору розклад руху автобусів на зупинках.
На фото – типова зупинка та пішохідний перехід. Відсутня розмітка переходу, пониження тротуару на переході, тактильні смуги. Також відсутній розклад руху громадського транспорту.
А оскільки замовник ремонтів доріг – структури влади, то можна зробити висновок, що сучасні стандарти покращення доступності пересування маломобільних груп населення в Україні мають, по більшості, декларативний характер та, насправді, не враховують інтереси населення.
На наш погляд, представники діючої влади мають усвідомити, що громадяни, які належать до груп з обмеженою мобільністю – повноцінні представники суспільства і мають право на комфортне і безпечне пересування. І при цьому неважливо, це людина, якій стало зле через вживання алкоголю, вагітна жінка, турист з валізою, дідусь з палицею або інвалід, назавжди прикутий до візка.
Питання розвитку інфраструктури для МГН – це питання поваги. Поваги до інших, а з рештою – і до себе.
Чи можемо ми, громадяни, вплинути на владу, щоб зробити простір зручним? Можемо. Для цього в громади є інструмент – звернення до влади. Писати можна звернення до органів влади або місцевого самоврядування про відсутність відповідної інфраструктури або про порушення норм з зазначенням, де саме і що порушено. Писати звернення до влади на етапі планування та проектування з проханням врахувати принципи універсального дизайну при розробці проекту. Звісно, що це все потребує часу, але всі зміни, де б і коли вони не відбувались – відбуваються під тиском громадянського суспільства. Тобто, ми самі можемо і повинні вплинути на те, щоб зробити свій простір зручним.
Ольга Нос, ГО “Трипільський край”, експертка з закупівель
