Нещодавно я поховала свого чоловіка, який загинув під Бахмутом.
У березні 2022 року Ахмад вступив до лав ЗСУ і став на захист нашої країни. 21 березня 2023 року він зник безвісти, потрапивши у засідку під час штурму. Через кілька днів стало відомо про його загибель.
Мій чоловік сповідував іслам. Я зрозуміла, що правильно буде поховати його за традиціями та віруваннями його релігії. Мусульмани переконані – людина приходить у цей світ без матеріальних речей і має йти з нього так само. Дитину, яка народжується, кутають у білу тканину; людину, яка покидає наш світ, мусульмани також кутають у білу тканину – саван. Її проводжають без труни, гучних процесій, квітів та пластикових вінків.
Парадоксально, але ми приносимо вінки та квіти на кладовище лише для себе. Надаємо сенсу речам і кладемо їх у труну теж лише для себе. Висловлюємо співчуття рідним загиблих за допомогою ошатних атрибутів теж виключно для себе.
Для душі Ахмада це все не важливо. Вона прямує туди, де все матеріальне втрачає сенс. Там важливі лише думки та вчинки.
Я просила усіх, хто захотів попрощатися з Ахмадом, не приносити ні вінки, ні квіти, ні чорні стрічки. І мене тішило, що люди поставилися з розумінням. Та все ж є те, що в світі живих важливо для нього і досі.
Замість купівлі вінків чи квітів кожен мав можливість поповнити банку “Від Ахмада для ЗСУ”. Усі кошти з банки я передала дівчині-волонтеру, яка постійно допомагає нашим захисникам. Кошти потрапили до людей, яким ця сума була необхідна саме в той момент. Так мій чоловік руками його близьких допоміг врятувати життя побратимам, які продовжують робити те, чому він присвятив важливий період свого життя.
Саме це важливо для його душі – допомогти людям. Пригостити їжею того, хто потребує. Подарувати одяг тому, хто його не має. Посприяти тому, щоб хтось вижив і почував себе краще на фронті.
Україна стала рідною для мого чоловіка після того, як його сім’я покинула Ліван під час війни у 2006 році. Йому тоді було 10 років, і він чудово спілкувався арабською та французькою. Ахмад прожив 26 років, сім із яких ми були разом у любові та близькості. Він усвідомлював кожен свій крок і допускав, що може трапитися найгірше. Біля його могили немає ні свічок, ні пластикових вінків, ні стрічок – лише прапор держави, заради майбутнього якої він віддав життя. Традиції, за якими він похований, відповідають не лише його релігії, але й його світогляду.
Ми оплакуємо рідних і мусимо будувати нове життя. І є речі з нашого сьогодення, яким не місце у нашому майбутньому. Зокрема, вінки на наших кладовищах, які не мають нічого спільного ні з естетикою, ні з повагою до загиблого та його сім’ї. Справа не в релігійних переконаннях, а в тому, наскільки цивілізовано ми ставимося один до одного й самі до себе.
Якщо сьогодні комусь на могилу не принесуть вінок, але витратять зекономлені кошти на потреби війська, завтра хтось матиме більше шансів на життя.
Вікторія Білоус, головний спеціаліст відділу комунікацій та зв’язків з громадськістю Міндовкілля
