З початку року Києвом та областю шириться хвиля дитячих самогубств, яка сколихнула наше суспільство. Щороку по всій країні маємо більше сотні дитячих самогубств, а це значить, що проблема є суспільною і ми маємо щось з цим робити. Але що? Пропоную розглянути проблему комплексно.
Причини і наслідки
Давайте розберемо середовище, у якому живуть наші діти. Однією з причин дитячих самогубств в Україні називають так звані “групи смерті” у соцмережах на кшталт “Синього кита”. Вони начебто підштовхують дітей до самогубств і саме вони в усьому винні. Але чи відповідає це дійсності на сто відсотків?
Ці групи безсумнівно впливають на дітей, їхні настрої та психіку, однак фахівці, насправді, не вважають їх ключовим фактором дитячих самогубств. Такої думки дотримуються як представники офіційних державних структур (наприклад, керівниця департаменту захисту дітей та протидії насильству Офісу генерального прокурора Юлія Усенко), так і спеціалісти з недержавного сектору (наприклад, консультантка з інформаційної безпеки Аліна Елєвтєрова).
Натомість фахівці вважають соцмережі та Інтернет лише відображенням реального життя. А ключовими факторами дитячих самогубств називають проблеми в сім’ї, соціальну ізоляцію, проблеми у колективах, булінг у школі тощо.
Загалом ці фактори можна поділити на три великі групи: сімейні, соціально-економічні і освітньо-культурні.
По-перше, в Україні дуже високий рівень домашнього насилля. У 2019 році було 130 тисяч звернень до поліції і ця цифра зростає – за першу половину 2020 року уже було зареєстровано понад 100 тисяч звернень. При цьому, звертаються до поліції лише у 10% випадків. Тобто, ми маємо 1,5-2 мільйони випадків сімейного насилля на рік, і це жахливо. Підлітки від цього замикаються, знаходять негативний контент в Інтернеті, вживають наркотики. Навіть, якщо вам здається, що у вашій сім’ї все добре, ваша дитина може оцінювати ситуацію зовсім по-іншому.
Другим важливим фактором, який впливає на дитину, є школа та її навколошкільне життя. Ми знаємо, що школа практично втратила авторитет серед підлітків. З ними не працюють належним чином на ідеологічно-смисловому рівні. У школі їм розповідають про патріотизм, однак не пропонують чітких проєктів майбутнього. Там процвітає булінг, на який наші педагоги дуже часто не зважають. Як результат, у школі діти залишені сам-на-сам з власними підлітковими проблемами, а дорослі не пропонують їм шляхів вирішення цих проблем.
Крім цього, на дитину безумовно впливає загальне соціально-економічне становище країни, міста, району, де вона живе. Це і неблагополучне матеріальне становище родин, і розбомблена міська інфраструктура, і депресивна суспільна атмосфера. Досить непросто налаштуватися на позитив, якщо навколо розруха і валяються шприци.
Доступної спортивної інфраструктури у нас немає навіть у великих містах. Наприклад, у Києві практично немає громадських стадіонів з відкритим доступом і якісним обладнанням. А вони мали б бути у кожному районі міста, кожному районі області і навіть кожній територіальній громаді.
Вирішення проблеми
Щоб подолати цю суспільну проблему, нам треба зосередитися на роботі по всіх вказаних напрямках.
Вирішенням проблеми безпеки в Інтернеті має займатися кіберполіція, це очевидно. Позитивну атмосферу у сім’ях мають створювати самі члени цих сімей, а ми як суспільство можемо впливати на це лише опосередковано – через загальне підвищення рівня життя, освіченості і культурності.
На суспільному ж рівні варто створити механізми, які: 1) заберуть підлітків з вулиці; 2) дадуть можливість якісного проведення часу поза домівкою, якщо атмосфера у сім’ї токсична; 3) витягнуть дітей з Інтернету.
Я абсолютно впевнений, що найдієвішим таким механізмом є розгалужена і доступна спортивна і культурна інфраструктура. Це діє на усіх рівнях і в усіх суспільствах, якщо цим дійсно займатися.
Створення шкільної і позашкільної системи доступних спортивних гуртків має стати одним з найбільш пріоритетних національних проєктів. Повинен існувати загальнодержавний план розвитку спорту і фізкультури, який має бути розписаний дуже детально. З визначенням того, скільки доступних спортивних гуртків для молоді повинно бути відкрито на кожні сто тисяч населення. Критерієм успішності тут може бути, наприклад, відсоток залученої молоді.
Гуртки мають бути дуже дешевими, на рівні кількох сотень гривень на місяць. Для тих, хто навіть цього не може собі дозволити – безкоштовними. Визначати це можна, наприклад, за механізмом, схожим на субсидії на комуналку.
Кожен великий район міста повинен мати великий громадський стадіон з відкритим доступом. Кожен мікрорайон повинен мати кілька малих обладнаних стадіонів з відкритим доступом. Кожне селище, село, громада повинні мати належну і достатню інфраструктуру залежно від кількості мешканців. Це робота місцевої влади, але вона повинна бути частиною загальнонаціональної стратегії з механізмом контролю. Можливо, частина фінансування, яке спускається громадам з центру, має гарантовано виділятися саме на спортивну інфраструктуру.
Не менш важливою є й культурна інфраструктура: кінотеатри, гуртки, фестивалі, заходи, лекції, виставки, концерти тощо. Культура повинна змагатися з вулицею, Інтернетом і наркотиками за час підлітка. У його вільний час громадський простір має пропонувати низку якісних культурних послуг. Усе це має бути дуже дешевим або безкоштовним для школярів. Принаймні до того часу, доки більшість українських родин зможуть собі дозволити витрачати непогані гроші на культурне дозвілля. А до цього ще дуже далеко.
Усе можливо
Підсумовуючи написане. Ми маємо зробити так, щоб публічний простір сприймався як місце культурного, якісного і спокійного відпочинку. Щоб наші громади пропонували молоді безліч можливостей для занять спортом і для цього була розвинена інфраструктура. Щоб усюди, а не лише у Києві, проходили якісні культурні події, осучаснювалися бібліотеки, створювалися креативні простори. І щоб усе це було доступним кожній сім’ї у фінансовому плані.
Чи знаєте ви, що кілька десятків років тому Ісландія мала величезну проблему дитячого алкоголізму і наркоманії? А подолали вони її саме завдяки створенню доступної спортивної і культурної інфраструктури. Ми теж можемо подолати проблему не лише дитячих самогубств, а й дитячого алкоголізму і наркоманії.
Так, це дорого. На це треба витрачати дуже великі кошти з різних бюджетів, причому цей проєкт виявиться розтягнутим на роки, а то й десятиліття. Але іншого шляху практично немає. І ми мусимо це зробити, якщо не хочемо, щоб вже діти наших дітей викидалися з вікон.
Це складно, але можливо.
Ярослав Москаленко, Голова Київської обласної організації політичної партії “За Майбутнє”, депутат Київоблради
