Дитячі травми не мають голосу — лише відлуння. Іноді воно ховається у мовчанні, іноді в нічних кошмарах, у малюнках без сонця, у страхові від гучного звуку. Війна зробила слово «ПТСР» частиною нашого лексикону, але ми рідко замислюємося, як воно звучить у дитячому вимірі. Саме тому з’явився документальний фільм «ПТСР —
невидимі шрами. Діти» — спроба не просто розповісти про біль, а дати йому людське обличчя.
Ідея фільму народилася під час командного мозкового штурму. Попередній проєкт авторів — стрічка про посттравматичний розлад серед дорослих — показав, наскільки суспільству бракує знань про цей феномен. Та за кожним дорослим, який навчився приховувати біль, стоїть дитина, яка лише вчиться його відчувати. Ця думка стала
відправною точкою нового фільму, створеного за підтримки Українського культурного фонду.
Команда — продюсери, режисери, журналісти, психологи, лікарі, військові — об’єдналася не лише професійно, а й ціннісно. За словами авторів, «подібне притягує подібне»: людей, які бачили війну зблизька, об’єднало бажання говорити про неї чесно й відповідально. Раніше вони працювали над фільмом «Битва за Київ», а тепер
зосередилися на тих, кого зазвичай не показують — дітях.
Робота над темою вимагала делікатності, якої часто бракує навіть у журналістиці. Жодна дитина не потрапила в кадр без попереднього схвалення психологів і повної згоди родини. На кожному етапі — від першої зустрічі до зйомок — присутні фахівці, що стежили, аби розповідь не стала новою травмою. Зйомки тривали кілька місяців у студіях і дитячих лікарнях Києва, а також у Центрі захисту дитини. Емоційно вони стали випробуванням навіть для досвідчених фахівців: кожне інтерв’ю — це зустріч із болем, що не минає.
Фільм не про жалість, а про розуміння. Його меседж простий, але глибокий: ПТСР — не вирок, а стан, який можна подолати. Авторам вдалося говорити про складне просто — без пафосу, без фальші. Головне завдання — зруйнувати мовчання довкола дитячої психічної травми, зробити звернення до психолога таким же природним, як до будь-
якого лікаря.
Продюсери переконані: говорити про дитячий ПТСР потрібно саме зараз. Адже невилікована дитяча травма ніколи не зникає — вона лише дорослішає разом із дитиною. І тоді суспільство зіткнеться з наслідками — тривожністю, агресією,
недовірою. Тому фільм — не лише мистецький, а й просвітницький інструмент. Він покликаний допомогти батькам, педагогам, психологам — усім, хто поруч із дітьми, які пережили війну.
«ПТСР — невидимі шрами. Діти» не чергова документальна стрічка. Це дзеркало, у якому кожен дорослий бачить відповідальність за покоління, що виростає на руїнах. Бо дитячі травми не зникають від часу — лише від уваги. І якщо ми хочемо майбутнього без війни, маємо почати з тих, хто сьогодні мовчить про неї найдовше.
Ващук Софія, комунікаційниця проєкту “ПСТР – невидимі шрами. Діти”
КиївВлада
