Буде чи не буде продовжена “медреформа” команди Уляни Супрун – це запитання мені все частіше задають люди під час зустрічей. Більшість просить все зробити, щоб зупинити її і вигадати механізм, який зробить медицину однаково доступною для всіх. Його ми разом з представниками пацієнтської і експертної медичної спільноти вже навіть прорахували. Це – механізм багатоджерельного фінансування охорони здоров’я. У його основу потрібно закласти обов’язкове медичне страхування.
Зараз все залежить від нового складу парламенту і уряду: який курс визначать, чи готові дослухатися до професіоналів. Тож, в чому його суть і чим він відрізняється від “медичного страхування”, яке нібито запроваджувала Уляна Супрун.
Ви, мабуть, все частіше чуєте від публічних людей про таке поняття, як “страхова медицина”. Вони обговорюють – чи реально її запровадити у наших реаліях. Спробую пояснити, що це таке насправді.
Страхова медицина, обов’язкове медичне страхування і бюджетне фінансування
Розпочну з термінології. Часто політики і журналісти, далекі від проблем охорони здоров’я, називають страховою медициною модель фінансування охорони здоров’я. Це в корені неправильно. Адже страхова медицина – це процес надання медичних послуг. Придбав страховку з переліком страхових випадків, захворів, отримав лікування. Не придбав – ніхто не лікуватиме безкоштовно. А інструмент фінансування, здатний забезпечити доступність медичної допомоги та захистити вас від величезних витрат на лікування в разі важкого захворювання називається медичним страхуванням.
До речі, чиновники МОЗу вважають, що “реформаторський” закон про державні фінансові гарантії запровадив саме державне медичне страхування в Україні, а Нацслужба здоров’я є державним страхувальником. Та все це – вигадки. Реалізовуваний ними фінансовий механізм схожий на страхову медицину, як віз схожий на автомобіль – у обох по 4 колеса, та на возі далеко не заїдеш. Чому?
Дивіться. Будь-яка система фінансування охорони здоров’я складається з трьох елементів: механізму збору коштів, механізму перерозподілу і управління коштами та механізму використання коштів.
Якщо б МОЗ дійсно створив систему обов’язкового медичного страхування, то лікування пацієнтів оплачувалось би з окремого страхового фонду, який формувався би з відрахувань або самих застрахованих осіб, або на їхню користь роботодавцем або державою. Авжеж, для оплати конкретно наданих пацієнту послуг потрібно було б використати метод “гроші йдуть за пацієнтом”. Та перерозподіляли б кошти, в основному, саме на покриття фінансових ризиків пацієнта при лікуванні його важкого захворювання. Тобто, замість того, щоб збирати всім світом на оплату операції, її б оплатила держава у повному обсязі.
МОЗ же цю модель навіть не створив. Вони продовжували реалізувати державну модель фінансування (модель Беверіджа), проте називали її “медичним страхуванням”. І цей “віз” на “автівку” схожий лише своїми “чотирма колесами” – кошти використовують так само за методом “гроші йдуть за пацієнтом”. У решті – вони відрізняються.
Перерозподіл коштів в МОЗівській системі фінансування здійснюється тільки на покриття поточних медичних витрат всім пацієнтам. Джерелом коштів не є спеціальні страхові платежі, які формують окремий страховий фонд, а є – частина податків із загального фонду державного бюджету. І тому якщо продовжувати реалізовувати “супрунівський підхід”, у найближчий час достатньої суми, щоб покрити всі ризики, в бюджеті не з’явиться. А отже – не буде й безкоштовної медицини. Чому?
Приклад Британії, яким не може скористатися Україна
Щоб державна модель фінансування функціонувала, потрібні чималі кошти з бюджету. На одного пацієнта Британія витрачає 4,5 тис. дол. або майже 19% від усього величезного бюджету. Грошей хронічно не вистачає! Новий прем’єр- міністр Борис Джонсон після отримання повноважень одразу подав програму збільшення фінансування служби NHS (британського аналога нашої НСЗУ) на 29% за найближчі п’ять років. І її бюджет тепер більший за бюджет космічного агентства США NASA.
В Україні на рік витрачають (увага) навіть не 1000, а лише 100 доларів на пацієнта. І тому нашу систему охорони здоров’я ми фінансуємо з власних кишень на 60%. І держава, в якій 50% економіки знаходиться в тіні, а ВВП на 70% формується витратами домогосподарств і лише на 20% – держави, не зможе ніяк ніколи профінансувати медицину на достатньому рівні. Нам далеко навіть до Білорусі (352 дол. на пацієнта в рік) і Грузії (281 дол.). Тож люди продовжать доплачувати з власних кишень, а будь-яка хвороба стане вироком для бюджету родини.
Обов’язкове медичне страхування – єдина гарантія лікування
Нині уряд щороку може змінювати рівень фінансування медицини. За останні 5 років він був від 4,1 до 2,9% від ВВП. Значить, гарантій стабільності фінансування немає. Хто може сьогодні сказати, чи оплачуватиме держава у наступному році лікування окремої хвороби? Ніхто. Коли МОЗ у минулому році заохочував громади створювати комунальні медзаклади на первинці, то він обіцяв у 2018 році тариф за обслуговування одного пацієнта на первинці у 370 гривень, а у 2019 вже 450 гривень. Прийшов 2019 рік, а тариф не підвищили і залишили на рівні 370 гривень, забрали додаткову оплату за “червоним списком” за пацієнтів без декларації та ввели плату за використання інформаційних систем. Первинка стала збитковою.
Щоб вони з’явилися насправді, потрібен окремий страховий фонд, який наповнюватиметься за чіткими і стабільними правилами, про які я писав. І правила ці потрібно визначити в законі.
Крім того, необхідно одразу, паралельно із впровадженням нового механізму фінансування, за фактично надані медичні послуги значно підвищити рівень фінансування медзакладів (як це зробили на первинці, коли збільшили у 2,6 рази тарифи при переході на централізоване фінансування). Для цього потрібні кошти. Треба десь взяти ті 60%, які платять пацієнти з власних кишень за лікування. Інакше все залишиться як є.
Державне фінансування не знайде кошти. Потрібні додаткові джерела, які сформуються одночасно з реалізацією принципу “гроші йдуть за пацієнтом”. І ними стануть страхові платежі роботодавця і пацієнта за програмою обов’язкового медичного страхування.
Як модернізували свої системи інші країни
Жодна із країн Східної Європи, Балтії і колишньої СРСР при модернізації своєї бюджетної медицини не впроваджувала державну систему фінансування охорони здоров’я за гроші держбюджету, як це спробував зробити МОЗ. Впроваджували різні варіанти системи обов’язкового медичного страхування, в яких формувався окремий від бюджету страховий фонд. Він наповнювався спеціальними страховими внесками, які сплачує в різних пропорціях для різних категорій населення держава, роботодавець і працівник:
Молдова: ставка збору на обов’язкове медичне страхування – 7% від доходу працівника, оплата 50/50: 3,5% -роботодавець, 3,5% – працівник, за непрацюючих платить держава;
Польща: ставка збору на обов’язкове медичне страхування – 7,77% від доходу працівника, оплачує внески ОМС роботодавець разом з іншими податками;
Казахстан: ставка ОМС – 5% від доходу працівника, з яких 3% оплачує роботодавець, 2% – працівник. М’яка система входження в ОМС з поступовим збільшенням ставки по роках. Для роботодавця: 2018 -1%; 2019-1,5%; 2020-3%. Для працівника – 2019 – 1%, 2020-2%;
Литва: ставка ОМС – 9% від доходу працівника, роботодавець оплачує 3%, працівник – 6%;
Естонія: ставка ОМС – 13%. Соціальний податок повністю сплачує роботодавець;
Латвія: оплата фіксованого річного платежу, що визначається в відсотку від мінімальної заробітної плати: 2018 – 1%; 2019- 3%; 2020 року – 5% (або 258 євро). За працівника сплачує роботодавець.
Досвід країн свідчить – єдиний вихід для України з її бюджетною моделлю фінансування – впровадження повноцінної системи обов’язкового медичного страхування з окремим страховим фондом. І цей фонд розподілятиме гроші з врахуванням необхідності. Більше ніхто не збиратиме на операції, і це – реально зробити вже з 2020 року. Як я вже сказав, все нині залежить від нової влади. Наша ж команда докладе всіх зусиль, щоб переконати нову Верховну Раду зробити медицину доступною і якісною для кожної людини, де б вона не жила.
Читайте: Медиків можна заохотити повернутися у села, як це зробили французи
