В Україні вже так склалася ситуація, що для вирішення питання економічного відновлення та розвитку держави без націоналізації вже не обійтись.
Монополізація економічних чи суспільно-економічних сфер життєдіяльності в державі поза системи державної монополії рано чи пізно змушуватиме владу здійснювати державне втручання.
Відсутність своєчасного державного втручання в припинення чи упередження появи монополій поза сфери системи державної монополії передбачає можливості виникнення суспільно-класових конфліктів й деструктивних економічних процесів та розвиток корупції.
Монополії повинні існувати виключно за законом, визначені законом. Інші монополії повинні бути припинені в інтересах держави та її громадян.
Можна говорити про те, що монополізація, існування монополій – основна причина проведення націоналізації. Революції чи пришвидшені еволюційні суспільно-економічні події є наслідком діяльності недержавних монополій.
Тому націоналізацію необхідно розглядати як процес демонополізації, а не як наслідки більш радикальних подій чи з’ясування будь-яких відносин.
Боротьба з монополіями – цивілізоване й загально визнаний економіко-суспільний напрям публічного управління. Розв’язання проблем монополії через націоналізацію будь-якої монополії чи об’єкту – є критичним механізмом публічного управління в суспільних інтересах.
Виникнення необхідності застосування механізмів націоналізації, управління (контроль та боротьба) монополіями обумовлено головним процесом суспільного розвитку – усуспільненням (соціалізацією).
Держава й її формування є наслідком усуспільнення, соціалізації людей, засобів й предметів праці та результатів діяльності. Відхилення існування й діяльності держави від системи усуспільнення моментально започатковує механізми руйнації економіки країни та суспільно-соціальної стабільності.
Тому націоналізацію необхідно розглядати як елемент та метод усуспільнення, поряд з яким стоять й механізми демонополізації, комуналізації, експропріації, конфіскації, секуляризації.
Перераховані механізми усуспільнення не є єдиними для усуспільнення. Об’єднуючим для визначених механізмів є спосіб застосування. Відмінностями є характер й наслідки змін. Так, націоналізація визначає загально-національний рівень, а комуналізація визначає рівень місцевого самоврядування – рівень громад. Здійснення експропріації має широке застосування й може визначатися як класовими протиріччями так суспільними потребами, направленими не проти певної особи, а в інтересах суспільства з компенсацією експропріанту.
Як бачимо, механізми усуспільнення можуть діяти як послідовно, так і паралельно, доповнюючи один одного й мати свої внутрішні протиріччя.
Важливим для публічного управління необхідне чітке визначення механізмів усуспільнення. Законодавче закріплення наведених механізмів усуспільнення певною мірою існує як в загальних нормативних актах, так й нормативних актах прямої дії.
На сучасному етапі розвитку економічних та економіко-суспільних проблем все більшу роль необхідно віддавати процесам націоналізації та комуналізації. Існуючі антимонопольні інституції вже неспроможні вирішувати питання управління монополіями – монополії давно переросли межу управління, щоб на них впливати регуляцією.
Помилки приватизації з порушення норм процесів усуспільнення також вимагають проведення націоналізації.
Націоналізація повинна бути застосована як до економічних й природних монополій, які не належать державі, так й до олігархічних монополій – особистісних монополій заснованих на унітарному об’єднанні економічних ресурсів.
Націоналізація як механізм публічної політики в першу чергу має нести економічну функцію, яка унебезпечує від погіршення економічної стану як в певній галузі так й в економіці в цілому з подальшим впровадженням механізмів публічного управління для стабілізації діяльності об’єкту націоналізації та подальшою його ефективною діяльністю в суспільних інтересах.
Об’єктами націоналізації можуть бути:
– об’єкт неспроможний існувати без преференцій держави чи підтримки зі сторони держави у будь-який спосіб.
– об’єкт є економічною монополією чи її частиною й знаходиться під загрозою припинення діяльності чи її ускладнення;
– об’єкт є економічною монополією чи її частиною й його діяльність є суспільно значима;
– об’єкт є природною монополією й не діє в суспільних інтересах;
– інші випадки володіння об’єктами, що мають монопольне становище й не перебувають у власності держави, володіння яких суперечить Конституції України.
Методи націоналізації повинні визначатися виходячи з суспільних, економічних, безпекових та інших потреб, дотримання, здійснення й задоволення яких відбувається в інтересах українців та українського суспільства.
Методологія націоналізації повинна бути закріплена законодавчо й визначати причини націоналізації, об’єкти націоналізації та забезпечення здійснення націоналізації.
Механізми націоналізації передбачають відчуження прав власності на користь держави й призначення тимчасового управління чи нового керівництва з подальшим вжиттям необхідних оперативно-управлінських заходів, разом з якими відбувається проведення аудиту діяльності об’єкту, який націоналізовано, та приймаються рішення щодо стратегії подальшої діяльності та розвитку об’єкту націоналізації.
Наслідками націоналізації повинні стати позитивні економічні та суспільні результати – збереження економічних та природних монополій та подальша їх діяльність в інтересах українського суспільства.
Роман Головін, експерт з державного управління
