В некоторых публикациях ваш автор уже затрагивал судьбы киевской интеллигенции, на чью долю выпала немецкая оккупация 1941-43 гг. Например, в текстах “Счастье “украинского Микеланджело”, или Несколько фактов из жизни Ивана Кавалеридзе (фото, видео)” и “Замуровавшие себя заживо: как в 1943 году киевляне спасались от угона в Германию”. В первом речь шла о выдающемся украинском кинорежиссере, который пережил оккупацию в Киеве и даже возглавлял отдел культуры городской управы, но при этом избежал репрессий после возвращения советской власти. Второй повествовал о группе ученых, которые перед приходом Красной армии замуровали себя заживо в подвале и таким образом избежали эвакуацию в Германию.
Я снова предлагаю читателю экскурс в оккупированный немцами Киев, чтобы вспомнить о тех, кого война заставила сделать выбор между Сталиным и Гитлером.
Осенью 1943 года писательница Докия Гуменна (Евдокия Кузьминична Гуменная, 1904 Жашков, Киевская губерния – 1996, Нью-Йорк. США) как и целая плеяда украинской интеллигенции предпочла эмиграцию советской власти и эвакуировалась с отступавшими немцами. В 1946 году в Австрии была издана ее повесть “Крещатый Яр”, посвященная жизни Киева в оккупации.
Докия Гуменна
В произведении присутствуют два персонажа, а именно: композитор Ревуцкий и кинорежиссер Прудиус, за которыми легко угадываются их реальные прототипы.
Например, Виктор Прудиус – кинорежиссер, которого по сюжету повести война застала на съемках в Карпатах и он с первых дней оказался на оккупированной территории, а также “був завідувачем відділу культури і мистецтв два тижні в міській управі”. Легко догадаться, что речь идет об Иване Кавалеридзе.
Иван Кавалеридзе
Цитата: “Мороз пройшов по шкурі режисерові. Це вже друге анонімне, друковане на машинці, попередження дістає він. Перше, коли вбито було композитора Ревуцького. “Таке чекає всіх зрадників соціалістичної батьківщини”. Тоді Віктор негайно ж відійшов, не показувався ніде, здав справи в відділі мистецтв — і здається вчасно. Заарештували німці керівників відділів, головним чином, місцевих діячів, в минулому членів партії, і як кажуть, розстріляли. Так, наприклад, першим пішов Михайло Івашко. Земля за ним запалася.
Цими днями дістав Віктор таку, на тій самій машинці писану, цидулку: “Сидіти на місці. Волос із вашої голови не впаде. Утічете — на дні моря знайдемо”.
Из цитаты следует, что после смерти композитора Ревуцкого кинорежиссер получал письма угрожающего содержания. А что нам известно об убийстве композитора? Выясняется, что композитор Лев Ревуцкий умер в 1977 году, похоронен на Байковом кладбище в Киеве, во время войны находился в эвакуации в Ташкенте. О каком собственно убийстве идет речь, ведь в повесть Гуменной это художественное произведение, а не исторический труд?
Как сообщает Википедия 29 декабря 1941 г. в собственной квартире был убит вместе с женой старший брат композитора Льва Ревуцкого музыковед, фольклорист Дмитрий Ревуцкий. Убийство – дело рук агентов НКВД.
Дмитрий Ревуцкий
Различные источники приводят воспоминания фотографа судебно-медицинской экспертизы Вадима Павловского. Цитата:
“Двадцять дев’ятого грудня 1941 року мене повідомили, що на помешкання Ревуцького вчинено напад. Я кинувся туди. Тіло Дмитра Миколайовича лежало в фотелі за письмовим столом, над забризканим кров’ю рукописом про Лисенка.
Голова його була пробита вдарами молотка. Вбивця вдарив безборонного інваліда по голові тридцять чотири (!) рази і бив би в скаженій люті й далі, коли б від сили ударів не зломилось держално молотка і голівка його не відлетіла, пробивши внутрішню шибку вікна.
Дружину Ревуцького, теж з пробитою молотком головою, проте ще живу, знайшли коло вхідних дверей і вже забрали до лікарні, як я прийшов, але вона вмерла непритомною.
Видно було, що вона відчинила двері вбивцям; вони вдарили її по голові й кинулися далі, до її чоловіка. Служниця зранку виходила з дому, а син Валеріян поїхав на село — здобути харчів, бо час був голодний.
Вбивці вислідили момент, коли вранці в хаті лишилися тільки двоє старих, і вдерлися до мешкання. Вони не взяли нічого з цінних речей; навпаки, вони ще покинули там, немов підпис під своєю роботою, червоноармійську шапку давно скасованого взірця — “будьоннівку”.
Вбивців ніколи не зловили, але все свідчило про те, що це була робота більшовицьких аґентів — одверта, демонстративна розправа з видатним культурним діячем України, одним з тих, які залишилися в Києві. І шалено-люта, озвіріла розправа.
Востаннє бачив я Дмитра Миколайовича Ревуцького на столі Київського судовомедичного морґу. І тоді я порахував, зціпивши зуби, проломи від молотка на його черепі — всі тридцять чотири”.
Тридцать четыре удара молотком по голове шестидесятилетнему человеку, который едва оправился от инсульта и подброшенная буденовка (кстати, стиль “Черной кошки”, интересно кто у кого учился бандиты у спецслужбистов или наоборот) за то, что писал антисоветские статьи в оккупационную газету “Українське слово”.
На фоне этого факта иначе смотрится история с предложением Ивану Кавалеридзе слепить бюст Гитлера. Напомним, существует легенда, что якобы в 1943 году к Кавалеридзе подошел немецкий офицер и предложил сделать бюст Гитлера, но Иван Петрович отказался, сославшись на то, что лепит только с натуры.
По легенде немцем был советский разведчик, который проверял скульптора, а Кавалеридзе в момент разговора догадывался, с кем имеет дело и наверняка понимал, чем для него может закончиться согласие.
Таким образом интеллигенция Киева, которая отказалась эвакуироваться с Советами, рисковала не только судом после прихода большевиков, но и лютой расправой еще при немцах.
В повести Докии Гуменной главная героиня Марьяна (под которой подразумевается сама писательница) умышленно уклоняется от советской эвакуации и не только она одна. Вот три цитаты из произведения.
“- Кудись везуть. Я знаю? І навіть не сказали, куди? — з легким подивом перепитала дружина професора Тополі.
— Навіть не дали зібратися. То ж усі так. Он позавчора вивезли всіх орденоносців, академіків, професорів та письменників, — хіба їм казали куди? Під’їхали машинами й за дві години вже всі виїхали… А ви хіба знаєте — куди?”
“Поміж столами чи в коридорах біля спорожнілих стендів і вітрин вештаються й інші співробітники науково-дослідного інституту, які патріотично всі в кишені мають “посадочні талони” на евакуацію, але ще не можуть виїхати в зв’язку з тим, що треба упакувати цінні експонати. Вони ніби працюють, а насправді просторікують та діляться новинами, це всі ті, що мріють зостатися. З цим вони й не криються. Без змови, але в порозумінні, не ставлячи ніяких крапок над і, всі вони дуже вільно почуваються.
Тому то пасувала так цьому товариству добре толерована недоговореність, мовляв, ми свої люди, енкаведе вивтікало, але не подумайте, борони Боже, що я чекаю тих поганих німців… Ніколи їх нога не буде в Києві!
— Я далекий від того, щоб ідеалізувати тих синьожупанників, зеленошличників та чорношличників, — каже один такий вчений посідач “посадочного талона”, кілька раз заарештовуваний за український націоналізм, — але, звичайно, цікаво було б побачити їх тепер. Думаю, — не такий чорт страшний, як його малюють”.
“Он у перші дні війни зустрів одного поета, члена ЦК комсомолу: йде він вулицею й, на чім світ стоїть, лає жидів та всі ці порядки. Ось вчорашній комуніст Івашко. Тих, що через радіо вигукують “кров за кров”, всяких там Ле й Корнійчуків, називає він крикунами. Партквиток — забірною книжкою. Якби так не замели одного дня протягом двох годин в евакуацію всіх академіків, науковців, мистців, письменників та фахівців, то багато з них, мабуть, щасливі були б на місці Кучерявого та всіх оцих посідачів “евакуаційного талону”.
— Та що там говорити? Хто хоче з Києва в такий час? То, хіба, ті, що мусять…
— От академік Стражеско викручувався, як тільки міг, щоб не їхати, на свою астму посилався — йому дали окрему машину. — “Мало вам? Нате вам дві машини!” — аби тільки їхав”.
Гуменна свидетельствует, что эвакуация интеллигенции как технической так и творческой была принудительной, чего не скажешь о “рядовых киевлянах”. Например, вспомним как двенадцатилетний Анатолий Кузнецов и его мама-учительница не могли выбраться из Киева, что он описал в романе “Бабий Яр”.
В этом контексте совсем по другому читается история “замуроваших себя заживо”. Напомним, в доме на Большой Житомирской группа научных работников и членов их семей 19 дней сидели в подвале, отгородившись кирпичной стеной. В группе было 11 человек возглавлял ее кандидат биологических наук, помощник директора института гидробиологии Юрий Михайлович Марковский. Этим людям посчастливилось выжить и дождаться своих. Вот только с приходом своих возвращалось и НКВД, и первым вопросом, наверняка, был, а как вы оказались в оккупации, если всех ученых вывозили массово?
Среди замуровавашихся была и “директор библиотеки им. ВКП(б)” Татьяна Марковская. Если читатель бывает в нынешней столичной библиотеке им. Ярослава Мудрого (бывшая парламентская, что на Грушевского, 1), то на первом этаже учреждения мог видеть фото, которое я привожу ниже.
Обратите внимание на вопросительный знак вместо даты смерти, что же случилось с Татьяной Марковской после прихода своих? Зловещая догадка напрашивается сама собой и ведь мы точно знаем, что она, рискуя жизнью дождалась освободителей.
А удалось это далеко не всем киевским интеллектуалам. Как они выживали в эти два страшных года, когда в столице свирепствовал голод? С помощью какой уловки насильственной эвакуации в Германию избежал Иван Кавалеридзе, чей выбор главная героиня “Крещатого Яра” назвала “небезопасной игрой с истинами”? Об этом в следующей колонке.
Продолжение следует.
Читайте:
Когда киевляне умирали с голоду, селяне были “готовы Гитлеру ноги целовать”
Как большевики “подстригли” историю Дины Проничевой, или История одного фото (часть IV фото, видео)
Семен Берлянт – смертник Бабьего Яра, который выжил
Смертники Бабьего Яра, которые выжили (часть II)
Смертники Бабьего Яра, которые выжили. Свидетельства “инженера Давыдова” (часть III)
Смертники Бабьего Яра, которые выжили. Сколько их было (часть IV)
Смертники Бабьего Яра, которые выжили. Сообщение подпольщика Панасика (часть V)
Смертники Бабьего Яра, которые выжили. Подпольщик Панасик на “фабрике уничтожения” (часть VІ)
Смертники Бабьего Яра, которые выжили. Организатор “восстания смертников” Федор Ершов (часть VІІ)
Смертники Бабьего Яра, которые выжили. Тридцать сбежавших “из-за сильного тумана” (часть VІІІ)
Смертники Бабьего Яра, которые выжили. Неизвестные имена (часть ІХ)
Константин Гродзинский, журналист КиевVласти
Фото: Украинский институт национальной памяти, Мой Киев, Википедия, фотокопии автора
