За 21 рік від ухвалення Конституція України змінювалася шість разів, і тричі ці зміни торкалися саме форми державного правління. Питання змін до Конституції зазвичай порушувалося тоді, коли треба було змінити щось “під себе”. І зрештою перетворювалося на латання прогалин і політичні торги, а не на фундаментальні зміни Основного Закону держави.
Свою першу Конституцію – найважливіший елемент законодавчої системи, своєрідний підмурок державності – Україна отримала після тривалих і напружених дебатів 28 червня 1996 року. Важливість цього нормативно-правового акту, хай як це пафосно звучить, сповна розуміли В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Вадим Гетьман та інші колишні депутати-патріоти. Причина цьому проста: тогочасний парламент ще не був отруєний вірусом політиканства, не був безнадійно далекий від народу.
На момент ухвалення Конституції її можна було справедливо вважати однією з найбільш демократичних і людино-орієнтованих у Європі, бо більшу частину “тіла” взято з чинного натоді французького аналога. Здавалося, все: Україна стала на шлях розвитку цивілізованих держав, де до Основного Закону ставляться з пієтетом і навіть обережністю, неухильно виконують і зайвий раз воліють не змінювати. Як у Сполучених Штатах Америки, де діють усі статті ухваленої 1787 року Конституції й де за більш ніж двісті років ухвалили лише 27 поправок. Наприклад, 27-му, останню на сьогодні ухвалену поправку, подали до розгляду 25 вересня 1789 року, а ратифікували… через більш як двісті років!
У нас – навпаки. Мушу констатувати, що всі спроби переписати основний документ зазвичай супроводжувалися жорстким протистоянням політичних еліт і зрештою призводили до посилення впливу олігархів, економічного застою, протестних акцій.
Політичні компроміси
У 2004-му, долаючи політичну кризу під час Помаранчевої революції, на вимогу політичних сил Віктора Януковича та Леоніда Кучми Верховна Рада змінила президентсько-парламентську форму правління на парламентсько-президентську, водночас збільшивши термін своїх повноважень до 5 років. Це був своєрідний бартер: Віктор Ющенко отримав підтримку під час третього туру президентської гонки, вимінявши її на левову долю своїх повноважень.
Такий політичний компроміс протримався недовго. Розмиті повноваження президента й парламенту та жорстка політична конкуренція призвели до швидкого руйнування коаліції з Юлією Тимошенко й повернення до влади “біло-синіх”. Уже 2010 року обраний президентом Янукович знову взявся за конституційні ігри, успішно відновивши дію основного документа зразка 1996 року.
До Революції Гідності владний баланс був чітко зміщений у бік непідзвітного, майже авторитарного Януковича, який, мов диригент, уміло керував “ручним” парламентом. У лютому 2014-го під тиском громадськості й зарубіжних партнерів Янукович погодився на відновлення Конституції 2004 року. Парламент ухвалив таке рішення простою постановою, а невдовзі почався новий етап конституційних реформ, за які після перемоги Євромайдану активно взявся вже Петро Порошенко.
Однак, попри низку красномовних заяв та обіцянок, постмайданній владі не вистачило політичної волі завершити почате. Дві основоположні реформи – децентралізація й реформа судів, до яких Україна йде з 2014-го, досі не завершені. Вони відійшли на другий план, поступившись місцем політичній боротьбі за крісла й корупційні потоки.
Такі безвідповідальні ігрища з Конституцією відбувалися і, що найголовніше, досі відбуваються в нашій країні. Владні еліти не розуміють, що Конституція – не контракт між політичними групами впливу, а насамперед – суспільний договір між громадянами. Більш ніж за два десятиліття Конституція так і не стала визначальним документом української держави. З року в рік Основний Закон втрачає свою цінність, а свято Конституції перетворюється на черговий вихідний день.
З Днем Конституції вас!
Читайте: В Киеве собрано почти 118 тыс. подписей за отставку Кличко (видео)
Андрій Карпенко, лідер Об’єднання “Сила Громад”
