Кінець 2024 року приніс любителям горорів нову адаптацію уже багато разів переробленої історії про Носферату у вигляді однойменного фільму. Американська переосмислена екранізація побачила світ крізь призму роботи сценариста та режисера Роберта Еггерса. Це також є спільне виробництво Regency Enterprises, Studio 8 і 1492 Pictures із бюджетом 50 млн доларів. Крім того, більшість критиків схвально відгукнулися про стрічку, яка в результаті отримала 4 номінації на премії Оскар (Найкраща робота оператора, Найкраща робота художника-постановника, Найкращі костюми, Найкращий грим і зачіски).
Кінематограф давно зачарований легендою про темного і загадкового вампіра, графа Орлока. Не скажу, що була близько знайома з його першою версією (німе кіно 1922 року) і спробами її відтворень у руках інших режисерів, але жахи і готика – моє улюблене середовище для переосмислення вічної теми потойбічного.
Чи були в мене високі очікування щодо фільму? Так, так і ще раз так. Соціальні мережі просто вибухнули тим, що ця екранізація “Носферату” вдихнула нове життя в цю класичну ікону жахів. Мільйони постів у Тік тоці, Інстаграмі, захоплення вродою і грою Лілі-Роуз Деп, пошук відсилок, аналіз кінематографічних прийомів… Це все викликало безперечне бажання побачити все на власні очі і пережити цей досвід у зручному кріслі кінотеатру.
Тоді наступне питання: чи виправдалися ці очікування? Особисто для мене – на всі 100%. Горори ніколи не викликали в мене емоцій страху (за винятком часів, коли мені було 10). Власне, жахливих речей вистачає в реальному світі, тож примарні фігури монахинь та іншої нечисті не лякають від слова узагалі. Доводиться у цьому жанрі шукати щось інше, за що можна зачепитися і відчути певну емоцію. Із “Носферату” шукати не довелося. Історія сама по собі викликає напругу, тривогу, очікування.
Із того, що я бачила в соціальних мережах, у мене склався зовсім інший пазл щодо розвитку подій у фільмі. І він зовсім ніяк не відповідає тому, що я побачила на велику екрані. Чи добре це? Абсолютно. Довелося чекати і хотіти зрозуміти, скласти все докупи. Оповідь “Носферату” залишилася повністю вірною моторошному корінню готичних жахів оригіналу, додаючи при цьому психологічно нерозв’язану (як на мене) проблему любовного трикутника. Заплутана павутина терору, яку плете граф Орлок, на перший погляд спотворює невинний образ прекрасної Еллен. Відданої, набожної, безмежно закоханої у свого молодого чоловіка Томаса. Та чи образ графа є істинним спотворенням героїні?
Із усього, що я дізналася протягом фільму, змогла зробити наступний висновок: Еллен жадала графа тілом, а Томаса серцем. І ось тут починається трикутник. Перше плотське єднання з Орлоком настигло дівчину ще в підлітковому віці. Тоді, коли у юної людини відбувається значне осмислення своєї сексуальності та поступово розвивається поняття фізичного потягу. А в які часи зростала Еллен? Правильно. Тоді, коли жіноча сексуальність і бажання дорівнювали нечистому, гнилому і темному нашіптуванню пекельного демона. Це було соромно, неправильно, брудно. Ці догми разом із хіттю переплелися в голові юної дівчинки і відтворилися у вигляді фізичного втілення – такого ж мертвого, нечистого, гнилого графа Орлока. Перший досвід, перша фізична втіха, перше задоволення. І як результат – батьківське покарання за це.
А ким же є Томас? Молодим, красивим чоловіком. Персоною з чіткими амбіціями і прагненнями задовольними свою новоспечене дружину. Людиною, яка приймала Еллен беззаперечно і прагнула захистити її від Орлока настільки, що не піддалася смерті і повернулася для боротьби з чумою та гріховною силою, що жадала заволодіти дівчиною. Для Еллен Томас став втіленням духовного, внутрішнього. Символом чистого кохання, що в білій сукні (такому ж символі невинності) провело її крізь божий вінець. І цьому їй було мало. Адже заховані у підсвідомому “Я”, приховані під суспільними догмами бажання плотського, для молодої Еллен – не більше, ніж темна тінь, рука, що ховає її світлість, святість, непорочність. І це, безперечно, тиснуло. Еллен розривалася між жаданням свого першого відчутого сексуального задоволення (до речі, у сні) та першої відчутої щирої любові (у реальності).
Образ неправильного жадання пройшов метаморфози. Він мутував у зовнішні явища, у суцільного монстра – графа Орлока. Еллен померла не в любові. Вона померла віддаючись нечисті. Очищаючи світ за вікном від смерті і чуми, від темрями. У світлі першого сонця. Не граф отримав того, що хотів. Ні, це отримала Еллен – повний ескапізм, відхід від світу живих та екстаз через насолоду тим, що саме ВОНА так прагнула відчути.
Для мене зовнішні обставини фільму є переосмисленням внутрішньої боротьби самої Еллен. І це те, що я знайшла у “Носферату”. Не літри крові, не жорстокі вбивства. Справжні жахи, як я казала, за вікном. У нашій реальності. Кров, смерть, війни, голод, насильство – це тут. Його навіть шукати не треба, воно саме нас знаходить. Тож не це має бути особливістю горорів. У них має бути щось інше. А нова адаптація “Носферату” доводить, що це “інше” обробити і переплести з ідеєю потойбічного дуже навіть можливо.
Анастасія Командік, журналістка
КиївВлада
