Я ніколи не пробачу росіянина, але не конкретного Іванова, Петрова чи Сидорова, а росіянина як образ збірний, і кожного, хто себе ідентифікує з цим словом незалежно від того, де живе, які погляди має і що робить.
Я не пробачу росіянина за те, що довелося пережити особисто мені, за мої почуття, за день, який змінив мене і моє життя назавжди.
Я не пробачу росіянина за те, що в моєму домі з’явився запах війни. Це фактично як запах смерті, котру ти відчуваєш поряд, але не як свою долю, а як супутника на певний час. Цей запах тебе паралізує і робить бездіяльною, змушує жити у цілодобовим стресі і цілковитим жаху від подій навколо. Ти не можеш їсти, спати, раціонально мислити, робиш безглузді речі. Причому все, що з тобою відбувається, відбувається на рівні інстинкту.
24 лютого я прокинулася від дзвінка моєї подруги з Канади, яка сказала, що Київ бомблять. Фактично за пару хвилин після розмови я відчула як здригнувся мій будинок від падіння ракети недалеко. Потім було ще… Хлопки від роботи протиповітряної оборони… Чорний пил на вікнах… Мені здається, що цей пил вже ніколи не вдасться відмити… Навіть, якщо його вже фізично ні де не буде, я буду дивитися на Київ через нього і через заклеєне скотчем навхрест вікно. Мій дім в один день перестав для мене пахнути смачною їжею, родинним теплом, квітами… давати відчуття безпеки, затишку і спокою. Тепер я знаю про правило “двох стін”, як можна жити і працювати на коридорі, що горілка – це не приємний напій під смачну їжу, а засіб, який притуплює відчуття і дозволяє на якийсь час відключитися та поспати. А ще я себе ненавиджу за те, що підсвідомо раділа, що ракета вдарила не в мій дім, що стрілянина була не біля мого дому і, навіть, не на моєму березі Дніпра… Я себе ненавиджу за те, що дозволила собі на якусь мить жити керуючись виключно інстинктом самозбереження. І це буде зі мною до кінця життя.
Я ніколи не пробачу росіянина за те, що міста, містечки, селища і села, де я зустрічалася з друзями, їздила по роботі, працювала, просто байдикувала, тепер перетворилися на згарища. Я не хочу чути, що все це можно відбудувати. Я не можу зрозуміти для чого це все було нищиті та й ще в такий спосіб. І це все зробив звичайний пересічний росіянин, який може колись приятелював або працював з українцями, а може навіть мав в нашій країні родичів чи когось близького, а тепер чомусь вирішив, що може собі дозволити прийти в чужий дім і почати в ньому встановлювати свої порядки. Я ніколи не зможу бути лояльною до людини, яка готова вбивати через чиїсь геополітичні інтереси. Для мене не може бути професії – вбивця, а для росіянина вона, як виявилося, є.
Я ніколи не пробачу росіянина за те, що моє розмірене і спокійне життя зникло в одну мить. Так, зараз з`явилися нові виклики та цілі, навіть нові мрії, але кожний день я не перестаю думати про те, що хочу своє життя назад. Я хочу прокидатися зранку у своєму ліжку і дякувати Богу за те, що я можу дозволити собі бути щасливою, а не вмикати і швидко переглядати новини, щоб розуміти ситуацію. Я хочу дозволити собі жити звичайним життям – дивитися на світ з посмішкою, робити безглузді речі та покупки, дізнаватися нове, подорожувати, просто цілий день валятися у ліжку, читати, дивитися кіно, мріяти і просто любити життя. Я знаю, що це ще буде, але я не знаю, як пережити все те, що змінила війна. І це буде боліти не один день, тиждень, місяць або рік. Це буде боліти до кінця життя. Це буде боліти тому, що я буду завжди це пам’ятати. Це буде боліти тому, що ніхто і ніколи не поверне мені того, що вже втрачено, і того, що ще буде втрачено, і не з моєї вини.
Ірина Ященко, заступник головного редактора КиївВлада
