Історій про територіальну оборону багато. Хтось вульгаризує, звужуючи суть ТрО до банального: “поки жінка із тещею в Польщі ми з пацанами зажигаємо в теробороні”, хтось надмірно романтизує, а хтось, взагалі, не розуміє суті цього українського феномену. Днями я відвідав вишкіл бійців Бучанського батальйону тероборони ЗСУ і поспілкувався із воїнами. Хоча хлопці мають на рахунку силу-силенну бойових подвигів, я навмисне уникав героїчних розмов. Говорили про життя, смерть, страхи і будні звичайних мирних людей, які свідомо зробили свій вибір і вирішили зі зброєю в руках боронити батьківщину.
Як і у більшості українців, моє уявлення про тероборону зводилося до того, що це непрофесійні військові різного віку і статі, котрих об’єднує патріотизм і бажання надавати по сраці ворогам. Між тим, тезу про “непрофесійність” я сам для себе спростував тільки-но перетнув межу поста і опинився на полігоні, де вправлялися у тактичній стрільбі бійці Бучанського батальну.
Стрункі, гарно екіпіровані воїни, що чітко виконували настанови інструкторів, абсолютно не були подібні на аматорів.
“Підрозділ щодня на вишколах. Сьогодні у стрільців навчання по вдосконаленню навичок стрільби з автомату у складі тактичних груп. Головна задача навчитися правильно рухатися і прикривати один одного. В свою чергу, мінометники відпрацюють влучну стрільбу з РПГ. Плюс, військові інструктори проведуть вишкіл по користуванню переносною протитанковою ракетою NLAW. В цілому ж для бійців проводяться навчання із тактики ведення бою, тактичної медицини, користування радіостанціями, поводженню із різними типами стрілецької зброї та новим озброєнням, яке надають країни-партнери. Підрозділ вивчає принципи ведення служби в специфічних умовах, отримує психологічну підготовку. Також у нас обов‘язкові навчання із рукопашного та ножового бою. Робота йде завжди”, – розповідає прес-офіцер 114 бригади Територіальної оборони Київщини (а саме до складу цієї бригади входить Бучанський батальон) Дмитро Кулібаба.
Читайте: Макарів: звільнена земля сильних людей
За його словами, більше п’ятдесяти відсотків бійців – це люди із вищою освітою, люди мотивовані, щирі і патріотичні.
“Батальйон покрив себе славою, зупинивши танкову колону під Києвом в районі села Дмитрівка. І це при тому, що в переддень бою ворог майже добу лупив по позиціям хлопців із мінометів і градів, а майже дев’яносто відсотків особового складу ще не мало бойового досвіду. Ось такий у нас сильний і мотивований народ воює”, – каже Кулібаба.
Слова прес-офіцера перериває команда “На позицію!” і четвірка бійців, вишикувавшись у бойовому порядку, рушає розстрілювати мішені. До слова, мішені виглядають достатньо колоритно: шини, магазинні манекени, коробки з під піци “Ветерано”. В невеличкій паузі між стрільбами, під час якої хлопці розбирають із інструктором свої помилки, підходжу поспілкуватися до колоритного бороданя.
Мого співрозмовника звати Юрій. До війни працював сантехніком, але мирний фах поєднував із військовим хобі – заняттями в Громадському об’єднанні “Створи Себе Сам”, що навчає всіх охочих культурі поводження зі зброєю.
Читайте: Дорога на Іванків: репортаж із краю, де народжується повоєнний фольклор
Юрій – свідомий воїн. Він давно готувався до війни і майже за місяць до вторгнення відчував, що ось-ось почнеться.
Війна це страшно. Так, на війні є місце героїчним вчинкам, але, повірте мені – будь-яке геройство – це завжди чийсь прой…об.
Головне це правильно налаштуватися і тверезо оцінити свої сили. Перш за все моральні сили. Хлопці і дівчата мають розуміти, що одного патріотизму, на жаль, замало. Вишкіл і тренування – оце головне. Адже ваша боєздатність залежить від вашої підготовки. І кожна дрібниця має неоціненне значення!”, – каже Юрій.
Сива борода, усмішка і в’їдливі очі людини, котра точно знає, що робить і робитиме, змушують мене поставити Юрію найбанальніше журналістське питання:
– Юро, а щоб ви порадили людям, котрі вирішили вступити до лав ТрО ЗСУ, але таки ще не зробили цей крок?
“Вони мають розуміти, що навіть фізично сильна і патріотична людина може вже під час вишколу відчути ступор: руки ноги підкошуються, тебе сціпило і ти не можеш кроку ступити. А буває людина і в штани може накласти. І перше, і друге – це нормальні і цілком природні реакції організму. Їх не треба лякатися – їх треба осмислити і зробити правильний висновок. Страх це завжди стрес! А стрес не завжди викликає страх! Панічні атаки страху іноді травмують сильніше ніж міни і снаряди. Людина має це знати і має свідомо до цього ставитись. Тож, раджу людям принаймні спочатку навчитися стріляти, пройти кілька важливих вишколів, щонайменше по тактичній медицині, і обов’язково прочитати книгу “Броньований розум” Костянтина Ульянова – вона допомогла мені багато чого зрозуміти і допоможе іншим людям – впевнений в цьому”, – каже Юрій.
Читайте: Незавойований: Ірпінь відроджується після боїв із ворогом
Розмову із Юрієм заглушують команди командирів, які закликають бійців на новий етап занять. Розпочинаються стрільби із мінометів та протитанкових ракет NLAW.
Заклик до зброї породжує веселий гамір серед бійців:
– А шо будемо бойовими гатити чи учбовими?
– А де ти бачив у нас учбові? Шо страшно?
– Ага, страшно! Краще вже бойовими гатити, чим в казармі їб..лувать!
– А ти прямо сильно так у казармі їб..луєш!
– Що вже і помічтать не можна?
Читайте: Розстріли цивільних і лікарі-герої: КВ дізналася як жили в окупації села Дмитрівської громади
Подпідколювавши одне одного і пореготавши, хлопці миттю серйознішають тільки-но розпочинається заняття.
Вік у бійців різний. Різні і професії: фізичний реабілітолог, юрист, айтішник, архітектор…
Всі повоювали із танками під Дмитрівкою – зустріли і зупинили колону окупантів і вже потім московитів добивали артилеристи ЗСУ.
20-річний студент-програміст із позивним “Змій” спалив у своєму першому ж бою ворожий танк із РПГ-7. “Коли відбувається постріл – час наче зупиняється. Ти максимально сконцентрований: раз треба бить – то треба бить”, – каже Змій. Хлопця в цьому бою прикривав із кулемета батько, який разом із ним став до лав ТрО на початку війни.
Всі бійці щиро вірять у перемогу і роблять все від себе залежне, аби її прискорити. Бо вдома чекають і дуже багато роботи по відновленню України.
“В мене жінка на восьмому місяці. Ще місяць і буде у мене друга донечка”, – зізнається боєць із позивним “Малий” – кремезний дядько, який у мирний час працює архітектором.
А боєць із позивним “Картограф” (доброволець Андрій Швачко, – KВ) вчитель історії і екскурсовод у мирному житті його підтримує: “І під час Майдану, і зараз країні потрібні наші знання і сили. Ми воюємо і думаємо про те, як будемо відбудовувати нашу країну. Ну і звичайно, тут в теробороні ми постійно вчимось. При чому вчимось один в одного, воювати, будувати… А коли є трохи вільного часу, хлопці згадують про свій мирний фах і також діляться одне з одним. Я наприклад, читаю побратимам лекції по історії рідної Київщини”, – каже “Картограф”.
Вже коли я повертався із розташування підрозділу, зауважив одну цікаву деталь. Біля шанців бійці посадили цибулю. Невеличка грядочка зелені грілася на мирному сонечку відвойованої Київщини. Цей сентиментальний знак – означає одне – наші воїни непереможні. Бо навітьобпалені війною, вони не втрачають людяності, доброти і щирої української хазяйновитості.
фото: КВ та Віталій Наріжний