В продолжении серии материалов “Дневник солдата” KV публикует историю бойца батальона “Киев-2” Евгения Карася жизни на волновахском блок-посту. О настроениях жителей Востока, украинских солдат, о ватниках, русских и сепаратистах, а также о неизвестных еще подробностях недавней трагедии под Волновахой читайте в нашем цикле (укр.).
Щоденник солдата. Гуманна хунта
Євген Карась, 27 років, служив у батальйоні “Київ-2”, переводиться у номерний батальйон МВД
Я був у зоні АТО з кінця вересня до кінця листопада у лавах батальйону “Київ-2” на волноваському блок-посту. Через два-три тижні повертаюся в складі іншого батальйону.
Нечасто дзвонив додому, бо не дуже любив спілкуватися із рідними. Переживав, тому писав SMS-ки, що у нас все завжди добре.
У “К-2” налагоджена система постачання. Вистачає навіть, щоб поділитися з іншими солдатами. Одного разу, наприклад, не тільки екіпірували всіх наших, а й завезли трохи термобілизни 28-й бригаді: у них там взагалі ситуація з побутом свого часу важка була.
Порівняно з іншими нам трішки легше: база стаціонарна. Тобто, хлопці виконують бойові завдання там, де живуть. На базу воду “протягнули”, душ зробили, збиралися сауну маленьку змайструвати. В магазинах йогурти купуємо, поводимось чемно. Є навіть два коти.
Із харчуванням – окреме питання. По-перше, у нас фаховий кухар готує їжу, адже комбат хотів, щоб у нас була маленька європейська армія. От і попросив одного з бійців. Тож страви на службі в нас майже як у ресторані! Навіть прості речі – плов, суп – дуже смачні.
По-друге, досить пристойно із провізією. Багато чого постачають як волонтери, так і місцеві жителі, спасибі їм. Завдяки цим людям війна ще триває і ми її виграємо. Гадаю, якби не було цього всього руху, який утворився на Майдані, то тоді б армія просто не встояла б.
До того, як їхати на Схід, мені вдалося побувати на мисливській базі Януковича в Сухолуччі. Там розвели багато американських норок. Якось на тренуванні взводу побачили, що норка біжить, давай її відразу гуртом ловить, щоб погладити. Так ця норка покусала нас навіть через рукавиці! Тільки потім ми додумались, що це ж гризун, а у них якраз найбільша схильність до сказу. У лікарні нам зробили щеплення і піджартовували, мовляв, одна норка вивела з лав армії одразу трьох бійців.
В зоні АТО все зі здоров’ям було нормально. Тільки-тільки повернувся у Київ, палець зламав. Знову прийшов до лікарів із побутовою травмою. Виявилося, досі з тієї норки вся лікарня сміється.
Коли повернувся сюди, часто снилася казарма. Наприклад, що ти десь там проспав підйом. Падаєш на підлогу, мацаєш незрозумілі стіни, а потім виявляється, що ти вже вдома і поспішати не треба.
Місцеві VS “карателі”: “Я с вамі служил. Нє воєвал, но служил”
Деколи ми жартуємо, що зловлені нами сєпари на блок-посту живуть ліпше, ніж солдати. Було якось, зловили одного, чекаємо на контррозвідку. Сєпар сидить біля батареї, йому тепло, його годують тією їжею, що й в нас, – той же супчик від нашого “шефа”. Підхід такий, принциповий є до полонених в нашого комбата. А хлопці, наші бійці, в цей час на холоді стоять, під дощем.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook
Я якось забув раз на три години нагодувати сєпара, то мене навіть “накачали”, мовляв “а ну, мершій годуй!”. Думаю, це правильно. Потрібно, щоб вони зрозуміли, що це, коли є і діє Закон.
Певний, якби українця зловили на посту у сепаратистів, то просто б закатували. А в нас із сєпаром поводяться, як із суб’єктом державного процесу. Звичайно, різноманітна “прожжона” вата і етнічні росіяни цього не цінуватимуть, – будуть казати, що це просто слабкість
А ми не раз бачили яких-небудь люмпенів, безробітних чи молодих пацанів-наркоманів, які, наприклад, виходили з маршрутки і казали “Ой, братушкі, наконец-то я проєхал ету обдолбанную Укропію! Ну шо там, когда будєм брать Маріуполь?”
Ага, скоро, скоро…
Коли персонаж зранку очуняє, застосовуємо трудотерапію: копання окопів, прибирання території тощо. Персонажа, знову ж таки, так само смачно годують. І знаєте, частина цих “днрівців” цілком серйозно питали в нас щось на кшталт “А де до вас тут можна записатися?”. Це можна зрозуміти: вони отримували безпеку і стабільність. Знали, що їм тут робити, свої обов’язки, своє місце. Знали, що до них тут по-людськи поставляться і те, що мають більш-менш зрозумілий завтрашній день.
Так, один 27-літній хлопчина у Волновасі постійно зі своїм батьком б’ється. Персонаж насправді гоголівський: і реп читає, і на руках вміє ходити. Але постійно п’є. І от він у нас пожив три дні, прибирав нережимну зону, харчувався. Смішний такий донбаський алкоголік, асоціальний елемент, але за три дні він нас полюбив.
Потім якось іду по Волновасі, зустрічаю його а, він: “О, вот ето мужики! Я с вамі, ну ето… служил! Нє воевал, но служил”.
Зона відчуження
Я впевнений, що для України все закінчиться добре. А от як буде добре для Донбасу – взагалі незрозуміло. Багато хто каже, що це вже буде така собі зона відчуження, і після війни туди будуть приїжджати для зйомок фільмів. Хоча, там і тепер з GPS-навігатором пересуватися неможливо. Видно, у сєпарів є якісь штуки, що воно тепер заводить не туди. Знаходити шлях варто тільки по карті, або питати перевірених людей.
Всі, хто лишився зараз в ДНР і ЛНР в будь-якому разі мають якісь зв’язки і з міліцією, і з ополченцями. Незалежно від позиції, – інакше там не виживеш. Нема контактів – нема через кого “рєшать”. Якщо ти підприємець, то фінансуєш їх, просто щоб виживати. Платиш “данину”, якщо хочеш вберегти бізнес.
Думаю, немає тут однорідних настроїв серед народу. Ми, наприклад, завжди отримували продукти від місцевих людей. Спочатку побоювалися, що можуть отруїти. Однак, слава Богу, нічого такого не було. Приїжджають до нас, приходять зовсім різні люди, навіть підприємці з прифронтових районів. Пам’ятаю, восени тягали пакети з Донецька, причому, у той час, як там і в самих із продуктами важко. Передавали молоко, м’ясо, цукерки. Тому я й кажу: навіть у східних регіонах є люди, які розуміють, що це їхня земля, а ми її захищаємо. Це справді дуже приємно.
Ватники і циніки
Війна – це те, що в головах. Якщо маленька дитина переконана, що ти “хунта” і “каратєль”, “маніяк”, то з цим уже нічого не вдієш. Для прикладу, у Слов’янську 15-річні хлопці розстріляли блок-пост, поранили одного бійця і втекли. Таку війну виграти нереально. Бо ти не будеш стріляти у дітей, але й не спрогнозуєш, хто наступний вистрелить.
На цій війні є декілька категорій людей. Справжню “вату” розкачати важко, Донбас насправді розкачати важко. Вони всі можуть розказувати, що ми “укропи”, “під@раси”, “правосєки”, але взяти зброю і стріляти, – як от підлітки зі Слов’янська, – ні. Останнє – поодинокі випадки. Адже навіщо йти воювати, якщо маєш три квартири в Маріуполі? І “вата” залишиться “ватою” за будь-яких умов, а встрявати в цю всю бійню вони не будуть. Тільки сидіти на кухні і говорити, яка ми “хунта”.
Наприклад, коли ми будемо брати Донецьк, по вулиці буде бігати чоловік сімсот ополченців. З усіх вікон будуть висіти прапори ДНР, але на вулицю ніхто за “своїх” не вийде. Подивляться, хто виграє і будуть нидіти “о, проклятая хунта, сволочі, оккупіровали нас”.
Однак, є й цинічна, розумніша категорія. Це ті з бойовиків, хто іде у псевдовладні структури щоб просто займатися мародерством. Як у нас же не йдуть в депутати, щоб рятувати Україну, правильно? Так само і в ДНР. “Ватник” не йде в депутати, бо він любить Росію і ДНР. Просто для нього зараз “золотий” час, коли він може щось подерибанити.
Була смішна ситуація, коли приїжджали донецькі рейдери і намагалися віджати якусь фірму. Ці дурники приїхали навіть з посвідченнями української прокуратури. Ми приїхали з автоматами, сказали хлопцям, що вони тепер в Україні і тут їхні правила не діють. Хлопці завели пісню типу “єта фірма прінадлєжала нашему компаньйону”. В пориві жадоби думали, а раптом наїзд “проканає” і менти не приїдуть. Тоді їх все-таки відвезли в міліцію, і контррозвідка з ними справу мала. Якби це були п’ятнадцятирічні підлітки, які хочуть Новоросію, то це, мабуть, виглядало б просто смішно. А так там же здорові мужики!
Знову ж таки, існує кардинальна відмінність між нами стосовно ставлення до ситуації в Донецькому аеропорту.
На Новий рік їздили в гості у Піски, що біля летовища. Там побували в гостях у хлопців зі структури ОУН Коханівського. У нас, у К-2, частина хлопців неоформлених та тих, що звільнилися поїхали туди на “рубилово”. Туди люди самі просяться, йдуть “дикими гусями”, без оформлення. Надзвичайно мотивовані. І попри все, у них була святкова атмосфера.
Я туди приїхав до друзів. Квінтесенцією цього всього була розмова з одним з них. Бо друг похвалився тим, що комбат відправляє його в аеропорт, і для нього це був справжній новорічний подарунок. Щасливий такий… “Ура, ура! Я пробуду Новий рік в аеропорту!”. Серед наших туди можна чергу робити і квитки продавати. Ми жартуємо, чому це у Верховній Раді досі законопроект такий не запропонували, типу “Хочеш в аеропорт – заплати”.
У сепаратистів аеропорт – це, навпаки, штрафбат. Туди відправляють на забій.
Обмін полоненими
Бандам уже набридло воювати і нести втрати. Але вони зацікавлені у тому, щоб це все продовжувалося, бо у них є зброя, техніка. Вони є закон і не залежать ні від кого.
Однак, своїх рядових бійців, – кулеметників, гранатометників чи диверсантів, – сєпари не дуже поспішають міняти на наших полонених. СБУшники часто відпускають рядових сепарів через те, що просто нема куди вже дівати, – слідчі ізолятори в Волновасі, Маріуполі забиті під зав’язку.
Було таке, що ми сепаратистів, яких упіймали, віддали “Азову” для обміну військовополоненими, бо контррозвідка не приймала їх. (Хлопці з “Азова” дуже дякували, адже обмін відбувся саме завдяки нашим двом персонажам). А от коли “розвідка ДНРівська” запитувала, що ми їм інкримінуємо, то вони напирали на те, що “оні же бєз оружія, оні же не воєвалі”.
“Чекайте, а хіба в нас з вами війна?” – питаю. А у відповідь: “Ну, не знаааю”. “Як це не знаєте? – відповідаю. – У нас – антитерористична операція. АТО – це купа статей: підготовка теракту, допомога в теракті і т.ін. Потримали ми тих двох живчиків, і віддали “Азову”.
Читайте также: Дневник солдата. Так работает “Азов”
Кого реально сєпари готові швидко поміняти – то це якихось підприємців, які їх фінансують, чи “підмазаних” родичів. А простих бойовиків – ні. Було таке, що вони дуже серйозно хотіли поміняти тіло якогось їхнього славного диверсанта. За його тіло навіть декілька солдат дали. Мабуть, дуже вже маститий сєпар був.
В принципі, у них страшний бардак і бюрократія навіть між собою. Рухатися вони починають, як тільки отримають вказівку зверху. Ополченці не знають, кому дзвонити з “Оплоту”, “Оплот” не знає, що у “Донських Казаков”. У них при кожному батальйоні свій центр полонених. Хочуть, зазвичай, міняти на якихось своїх, наприклад, “Оплоту” міняти полонених на когось із “казаков” якось не хочеться.
Про трагедію від Волновахою
У нас блок-пост суворий. Перевірка документів дуже прискіплива, незалежно від кількості автомобілів. Навіть якщо черга з п‘ятдесяти машин, ніхто не пришвидшує процесу, хіба що у якомусь екстремальному випадку. Якщо, наприклад, може початися наступ, чи перестрілка. Сєпари і ватники “варнякають”, звичайно, але загалом люди задоволені роботою, дякують за відповідальність.
Цікава річ, яку чомусь мало обговорювали. Трагедія біля Волновахи сталася в обідній час. Це означає, що там у цей час була велика черга машин. Зараз публікується багато відео з реєстраторів, де видно три автобуси і якась там кількість “легковушок”.
Сєпари не могли не знати, що вдень там купа машин, коли валили градами. Що постраждали б не бійці, адже вони зазвичай в такий час або в казармі відпочивають після зміни, або на блок посту, або десь на території машину ремонтують.
Втрати, які були під час інциденту, – 12 людей з автобуса, один “погранєць” і один із “Київ-2”, – це насправді мізерні втрати при всьому тому, що сталося. Якщо би накрили не поле, а блокпост, то в цій ситуації постраждали би, в першу чергу, люди в автомобілях, які чекали на перевірку.
Як варіанти для пояснення – або сєпарам було просто байдуже, куди стріляти, або приїхав якийсь начальник і дав вказівку, або вони просто були дуже “бухі”.
Про майбутнє
Ми були повністю роздовбаною армією, розформованими структурами, перепиханими ФСБшниками, але вже багато чого досягли. Люди продовжують воювати, бо розуміють, що формування армії – це процес не на один рік. Тим паче, якщо ця армія знищувалася протягом усіх років української незалежності.
Певний, що ми й зараз можемо взяти Донбас. Але, гадаю, в цій ситуації командування правильно робить, що тягне час. Узяти його – візьмемо, але для чого ми це будемо робити ціною, яка зараз буде набагато вищою, ніж, наприклад, навесні? Звичайно, багато чого в армії тримається на бойовому дусі, на ентузіазмі, із боєздатністю є ще серйозні проблеми. Але є хоч якась монолітність і спільна мета. Сьогодні популярна серед солдатів історія про те, що, якщо в державі не буде порядку, коли війна закінчиться, то прийдемо його наводити самі.
Дуже важлива річ у цій мобілізації, щоби керівництво “просікло”, де і як краще працювати. Тим паче, невідомо, чи держава зможе осилити нові формування. Мені здається, що в кращому випадку, до літа у нас уже буде відсотків на 30 оновлена армія.
Читайте также: Дневник солдата: “Я не герой, это – моя работа”
На цій війні багато чого залежить від самої частини, особливо від того, як поводиться командування. Але, гадаю, у військах ситуація важча загалом, ніж у батальйонів МВС. Скажімо, “Дніпро”, “Нацгвардія”, “Азов”, “Донбасс”… Там зовсім інша публіка, ніж у армії. У армії більше тих, хто боїться зайвої уваги до себе. Командири у них часто ще з тих часів, коли солдати були батраками і фарбували паркани.
У добровольчих батальйонах багато людей з Майдану, більший потік інформації, солдати більше знають.
І я помітив, що якщо в бригаді бардак і туди потрапить нормальна людина, то вона там нічого не вдіє для покращення. Так само правильним є твердження про те, що якщо у підрозділі порядок і туди потрапить людина не дуже мотивована, то вона “заразиться” позитивним духом колективу.
До речі, для того, щоб допомогти у виборі добровольцеві, ми створили “Український мобілізаційний центр”, через який надаємо інформацію про батальйони та військові частини. І таким чином майбутнім воїнам визначитися, де буде краще і комфортніше служити саме їм.
Записала Оксана Мельник
