Щоденник солдата. Війна Сходу
Станіслав, позивний “Терикон”, 24 роки, батальйон “Київ-2” (нині переводиться до іншого батальйону МВС).
Вісімдесят днів на посту
Мене звуть Станіслав. Позивний “Терикон”. Я народився у Луганську. В Києві живу з 2004 року. За освітою – історик. Після переїзду у столицю став ще більш переконаним українським націоналістом.
У “Київ-2” я служу з 17-го червня минулого року. Зараз переводжуся у інший батальйон. На передову потрапив у вересні, після підготовчого етапу. У перші дні було багато діалогів з побратимами на кшталт: “О, знайоме обличчя! Так це ти під час Майдану в Київраді був”…
Я відбув у АТО набагато менше за багатьох інших – лише 80 днів. Хоча психологи вже довели, що через 45 днів на передовій людина втрачає свої бійцівські якості, і їй уже потрібна заміна. А у нас, до речі, деякі солдати перебувають там по 6-7 місяців. Це надзвичайно важко, хочу сказати. Причому, для багатьох ротація досі залишається мрією. Тому треба високо цінити наших солдатів, які, не зважаючи ні на що, продовжують нас і далі обороняти.
Коли ми вперше приїхали на наш блок-пост під Волновахою (а це колишній пост ДАІ), то він не відповідав навіть мінімальним вимогам для нормального існування. Спали спочатку на карематах, на землі. Добре, що трапилося хороше командування, яке знало, що солдат мусить бути тепло вдягнений, ситий і не сонний.
Подписывайтесь на новости “КиевVласть” в Facebook
Чергування встановили з 9 до 21 або з 21 до 9. Співпрацювали з райвідділком міліції – на нашому батальйонному транспорті забезпечували прикриття для місцевих міліціянтів.
З часом у нас там з’явилися свої “домашні” улюбленці: коти Атошка і Талян, – нам їх привезли, – і собака Сєпар, “місцевий”, так би мовити.
Також прижилося кілька хороших традицій, – як святкових, так і буденних. На день народження солдатам трішки додавали боєкомплекту. Наприклад, дарували дві-три гранати, дуже гарні ножі, самі й підписували це все діло.
Любителі кави, бувало, вибиралися у Волноваху в кафе “Бахус”. Брали автомобіль, набиралася група людей – і поїхали каву пити! Щодо алкоголю – все просто: потрібно розуміти де ти перебуваєш, нічого зайвого не дозволяти собі.
Були в нас походи в баню, – частково за волонтерські гроші, частково за свої. Комбат домовився з однією господинею, щоб ми туди ходили. А це ж бізнес, його потрібно робити правильно. І вирішила ця панянка, що, мабуть, робити краще його з “нашими”. Потім про це місце інші батальйони дізналися і теж взяли собі за традицію навідувати.
А ще запам’яталося, як одного разу нам привезли величезний торт у кольорах прапора.
Зазвичай люди на передовій стають не просто друзями, а братами. Ми можемо критикувати керівництво, але один одного – ні. Бо всі сплять в одному приміщенні і їдять з одного котла. Так, тут не без конфліктів, бо коли бачиш одне і те ж обличчя дуже довго, то воно просто набридає. Але ж це чоловічий військовий колектив, – у такому не до дріб’язковості.
З буденного приємно згадувати, як ми любили їздити “на чебуреки”. Недалеко від блок-посту грецьке село Бугас, і там робили справжні грецькі чебуреки. Ми туди їздили у вільний час невеликими групами (бо по одному нікуди все одно не поїдеш). А перед від’їздом приймали замовлення – кому пепсі, кому двадцять чебуреків, кому ще щось… Привозили потім такий невеличкий картонний ящик і – налітай!
А ще цікаво було у вільний час переглядати дитячі малюнки й листи, які нам волонтери привозять. Запам’ятався лист одного львівського школяра, який назвав Путіна одним відомим словом. А вчителька, непевне, зайнялася “цензурою” і перед тим, як відправляти, затерла літеру “Й”.
На блок-пост, якщо дозволяє командування, можуть приїжджати і друзі, і родичі. Нам це дозволялося, але лише за наявності вільного часу. Важлива річ: потрібно, щоб люди розуміли, куди вони їдуть і навіщо. Розуміли, що ризикують життям.
Останні події під Волновахою і Маріуполем довели: планованих обстрілів не буває.
Не буває так, щоб, мовляв, сьогодні будемо бомбити о третій годині, а завтра о четвертій… Ризикують життям усі у зоні бойових дій, дуже сильно ризикують волонтери – зараз їх часто грабують.
Тому хочу традиційно подякувати нашим любим волонтерам, на яких досі тримається вся ця боротьба. Якби не ви, ходили б ми всі, мабуть, голі, босі й без штанів. Має значення кожна передана річ, вона збільшує життєздатність воїна, так люди, які не на фронті, максимально впливають на стан армії. Щодня, щотижня, щомісяця ми стаємо сильніші. Плюс один приціл, плюс декілька пар нового якісного взуття, плюс планшет – це декілька сотень врятованих життів наших вояків та мирних мешканців, заради яких ми стримуємо окупанта.
Місцеві за “мир”, який бачать по-своєму
Не варто забувати, що ще двісті років тому Донбас був диким полем. Хоча там жило багато козаків, було багато козацьких сіл, цей регіон накопичив і немало негативного генофонду. Насамперед, від людей з кримінальним минулим, які намагалися втекти від правосуддя.
Крім того, Луганським і Донецьким регіонами двадцять років поспіль ніхто не займався. У держави немає повноцінного курсу української історії та мови для тих, хто вже дорослий і хоче вивчити ці дисципліни. Тим паче, самі вчителі тут мають зовсім різні погляди на минуле.
А ще, виявляється, у 20-тисячній Волновасі немає жодної класичної книгарні. Коли намагався купити у місті книжку, одна пані сказала “А у нас такого нєт”. Є тільки жіноча “бульварщина” і дитячі збірники.
Думаю, і як же тут можна займатися вихованням, якщо навіть книжки купити ніде? А один чоловік підходить і каже українською: “Звісно, сволоти у місті багато, але є й хороші люди”.
Читайте також: Щоденник солдата. Гуманна хунта
Проукраїнськи налаштовані люди, думаю, все ж в меншості і свою позицію намагаються не афішувати, проявляють себе здебільшого вночі. Наприклад, розмальовуючи стовпи кольорами українського прапора, допомагаючи нам, хто як може. Одного разу приїхали з міста такі собі “волонтери” і привезли купу фотографій волноваських сепаратистів: фото з мітингів, зі зброєю тощо.
А іншого разу журналістка з Маріуполя робила серію матеріалів про блок-пости і паралельно привозила з собою гостинці: то теплих речей, то голландських консервів. А одного разу навіть напекла вісімдесят вісім котлет!
Якось боєць із мого взводу повісив червоно-чорний прапор на вежу, з якої у нас вівся нагляд. Поруч повісили жовто-блакитний, і люди запитували, що це таке у нас. Доводилося багатьох ознайомлювати з історією, говорити, що це насамперед прапор українських націоналістів, а не “правосєків”.
Особливо довелося наслухатися від старших людей, які досі живуть десь “при совєтах”. Звичайно, там їхні найкращі роки, молодість і все таке залишилися, незважаючи на те, що далі Луганська-Донецька вони ніколи не виїжджали… Так от, якось через блок-пост проїжджав автобус із людьми похилого віку. Їхали, видно, по пенсію: хто в Волноваху, хто в Бердянськ, хто в Маріуполь. Захотілося пожартувати. Кажемо:
– Ну шо, за стіпєндієй?
– Та за стіпєндієй.
– А шо, ДНР нє плотіт?
– Та нє, такіє-сякіє, нє плотят.
– А Украіна хорошая, плотіт?
– Украіна плахая, нє плотіт!
– Ну нічьо, дєдушка, Сталін на окупірованих нємцамі тєріторіях тоже нічєго не платіл…
Відповіла нам могильна тиша.
Є ще одна специфічна категорія населення там – байдужі, яким начебто все-одно, з ким, аби тільки війни не було. Такі собі люди “за мир”. Але коли заводиш розмову, розпитуєш їх більше, починають говорити за гроші: “Ой, да в Рассіі всьо равно і зарплати више, і пєнсіі више”… І одразу стає зрозуміло, що така людина не стане нормальним громадянином навіть у омріяній Росії. Для будь-якого суспільства від неї не буде жодної користі.
Війна за принципи
За час війни я став рішучішим. Багато моїх переконань не лише підтвердилися, але й зміцніли. Хоча насправді ідеологічну війну наша держава суттєво програє і ми досі не відчуваємо себе єдиним народом. А я певний, що люди в тилу і на фронті повинні бути одним цілим.
Буває, приїжджаєш в якесь мирне місто і відчуваєш себе наче у заповіднику, наче війна десь там далеко-далеко. Але ж ні, війна всюди, і незабаром вона може прийти у кожен дім.
Я не поділяю українців на якісь різні народи, у мене у взводі були різні люди – від Львова до Одеси, ми насправді однакові. Хоча є одне цікаве висловлювання, із яким я повністю згоден, хтось у соцмережі написав: “заявляем ответственно, самые упоротые украинские националисты рождаются на востоке Украины, в русскоязычных семьях”.
Схід – це дещо інше середовище. Тут за відверту позицію можна добряче “отримати”. Однак, якщо людина її відстояла і йде з нею далі – її не зупинити.
Ця війна не за території, а за принципи. І це, в першу чергу, наша війна, війна жителів Сходу. У ній, звичайно, можна вмирати за Україну. Але й заради України варто жити, – з цього буде набагато більше користі. За Україну треба і варто боротись!
.jpg "Дневник солдата. Война Востока")
