200 тисяч квадратних кілометрів землі забрудненої радіоактивними речовинами, більше 1,6 мільйону постраждалих – ось далеко не повні наслідки Чорнобильської катастрофи. З дня аварії на Чорнобильській АЕС минуло тридцять два роки, але її відголоски і досі лунають, нагадуючи про трагедію.
Сотні монументів, музеї, книги й фільми – все це створено, щоб не дати людям забути про наслідки жахливої катастрофи. Серед них і фільм Андрія Михайлика “Інший Чорнобиль”, показ якого відбувся в Національному музеї “Чорнобиль”.
“Цим фільмом ми хотіли показати зовсім інше – він так і називається “Інший Чорнобиль”. Ми хотіли показати той контраст, який я відчув, коли вперше приїхав у зону відчуження: ця нерукотворна краса і те рукотворне лихо, яке вчинила людина. Але люди живуть надією. Вони пам’ятають свій отчий дім, своє гніздо, навіть тоді, коли не в силах переступити поріг отчого дому. Ми хотіли показати своїм фільмом, що існує інший Чорнобиль”, – розповідає режисер картини.
Материал подготовлен в рамках Проекта “Юн-Пресс-KV“
Цей фільм побудований на історіях чорнобильців, деталях, спогадах. Автор ідеї Анатолій Артеменко, сам чорнобилець, почав шукати героїв серед людей, яких знав з дитинства. Серед них – Сан Санич Храмаренко та Аврам Львович Керенський.
Від людей, які пережили чорнобильське лихо режисери дізналися багато деталей, зокрема про так званий чорнобильський Бабин Яр.
Під час пошуку фахівців, які змогли б проконсультувати і допомогти з підготовкою матеріалу, автори познайомилися з Ростиславом Омеляшком. Пан Ростислав, український фольклорист, почав складати карту народних пісень. На своїй карті він виявив білу пляму, а коли наклав її на карту зони відчуження, то вони співпали.
Так Ростилав Омеляшко зацікавився пошуком етнічних чорнобилян, які вже давно асимілювалися в новому середовищі існування.
“Фільм почали знімати в 2009 році. Під час зйомок нам щастило і з погодою, і з кадрами, які вдалось зафіксувати. Коли ми знімали кадри з мосту на Прип’яті (це було у березні), то була така днина – біле і чорне. Контраст нам вдалось зафіксувати. А ще – покинуте гніздо лелеки, як образ, а коли ми приїхали туди наступного разу, то побачили, що лелеки повернулися в своє гніздо. Я сфотографував це і розмістив на своїй сторінці у Facebook з підписом “На Чорнобильське Полісся знову приходить весна” – і ця впевнена життєствердна фраза акцентує увагу на нашій надії, що все-таки місто воскресне” – говорить Андрій Михайлик.
Режисер і композитор, учасниця гурту “Буття”, виконавиця мелодій, які прозвучали у фільмі, Оксана Гудзь, каже, що для фільму підібрала пісні з вінницького та житомирського Полісся. Також тут звучать мелодії з волинського Полісся, і навіть Поділля. Половина фільму – це кадри без звуку, тому пані Оксана намагалася дотриматися вимог і заповнити цей простір мелодіями.
На прем’єрі фільму був присутній Олексій Бреус, який 26 квітня 1986 року працював старшим інженером управління блоком, був одним з операторів пульта управління четвертого енергоблоку. Він розповів, що про трагедію дізнався лише зранку, коли прийшов на роботу: “Треба було випробувати нову систему безпеки, яка була свого часу проектантами зроблена, спроектована, розрахована, її змонтували під час будівництва блоку, але жодного разу вона не випробувалась. Сенс цієї штатної системи полягав у тому, що у електростанції є вода, яка кипить; з неї утворюється пара, яка йде по трубах і подається на лопатки турбіни; турбіна від цього крутиться – схоже на принцип дитячого вітрячка. Турбіна крутить генератор, а він дає струм. Та частина турбіни вагою 120 тонн, яка крутиться, називається реактор. Бувають випадки, коли атомна станція втрачає електроживлення, а електрика завжди потрібна, щоб працювали насоси і пульт. Нова система безпеки мала використати інерцію цієї машини, коли зупиняється реактор. Зупиняється подача пару, а вона по інерції ще буде крутитися кілька хвилин. Поки вона крутиться, генератор дає струм”.
“Те, що трапиться вибух, було неможливо передбачити. Ці випробування до вибуху ніякого відношення не мають, просто саме під час випробування це сталося. Безпосередньо одне з іншим не пов’язане. Вибух стався через те, що оператор натиснув червону кнопку аварійної зупинки реактора, яка мала зупинити реактор, але виявилося, що у деяких ситуаціях ця кнопка спочатку розганяє реактор, а потім вже потужність спадає. Це була не помилка оператора, а недолік конструкції. Цю кнопку натискали багато разів, а саме тієї ночі реактор був у такому режимі, що кнопка спрацювала навпаки. Реактор опинився у такому стані через те, що були порушені певні параметри, характеристики реактора. У оператора було записано, що, якщо ці параметри будуть менше 15, то далі працювати не можна. На жаль, у операторів не було достатньо контролю за цими параметрами. Прилад, який показує ці параметри, з’явився вже після вибуху і навіть не в Чорнобилі, а на інших таких блоках. До аварії потрібно було запустити розрахунок на комп’ютері, це тривало хвилин двадцять і знаходилося в іншому приміщенні, далеко від пункту, черговий інженер роздруковував цей розрахунок, а потім приносив це на пункт”, – продовжує Олексій Бреус.
“Тієї ночі загинуло двадцять моїх колег. Ми приїхали вранці. Ну, з пожежниками, зрозуміло – є вогонь, треба його прибрати. Що робили ми? Я завжди говорю про п’ять завдань. Перше – це разом з пожежниками чи без них загасити вогонь у різних місцях блока, тому що оператори вміли це робити, вони були цьому навчені. До речі, пожежників водою забезпечували теж оператори. Друге завдання: треба було врятувати та винести постраждалих – хтось опіки отримав, хтось травми, хтось внаслідок опромінення не міг пересуватися. Ми знаходили, виносили. Винесли всіх, лише одна людина залишилась – і досі вона залишається у саркофазі, ми її так і не знайшли. Це – Валерій Ходемчук. Третє: потрібно було провести розвідку у приміщенні, виміряти рівень радіації, перевірити, у якому стані був сам реактор, щоб зрозуміти, що ми могли робити. Четверте: потрібно було попередити нові вибухи, пожежі, обвали, ураження людей струмом, обмежити доступ до місця з високим рівнем радіації. Потрібно було вилити сто тон олії, тому, що якби це зайнялося, було б набагато гірше. У іншому випадку треба було виділити водень з генератора. Якщо водень виходить і змішується з повітрям, то відбувається вибух. І п’яте – це було для мене основне завдання – треба було подавати воду для охолодження реактора”, – розповів Олесій Бреус.
Опромінення вплинуло на здоров’я ліквідатора. Дозволена доза опромінення для оператора атомної станції в Радянському Союзі була 5 берів на рік. Зараз в Україні жорсткіші норми – 2 бери на рік. У нього за день була доза 120 берів. Абсолютно смертельною вважається 600. Зараз чоловік має купу хвороб, пов’язаних з радіацією: серце, щитовидна залоза, із зором є проблеми, з кровообігом. Але тримається.
Окрім показу фільму у музеї відбулися й інші масові заходи, приурочені до Чорнобильській трагеді.
“Дирекція ООН оголосила 26 квітня днем пам’яті жертв усіх ядерних трагедій, тому ми відкриваємо виставку пам’яті постраждалих від атомного бомбардування японських міст Хіросими та Нагасакі, – зазначила заступник гендиректора з наукової роботи Національного музею “Чорнобиль” Анна Королевська. – Останніх два роки в світі є велика небезпека ядерної війни, а людство забуло, які можуть бути наслідки – тому цього року ми презентуємо виставку за участі директора музею міста Нагасакі. Атомне бомбардування японських міст у 1945 році змінило ідентичність японців – подія лягла глибоко, як і Чорнобиль в ідентичність наших пращурів. Наразі епіцентр ядерного вибуху в місті Нагасакі є квітучим передмістям Наґасакі. Про катастрофу нагадує лише так званий Парк Епіцентру. У центрі цього парку стоїть чорна кам`яна колона — саме на тому місці, де вибухнула бомба. Поруч розташовано Парк Миру, у центрі якого на високому постаменті встановлено колосальну фігуру сидячого напівоголеного чоловіка. Права рука його піднята вгору, ніби вказуючи на падаючу бомбу, а ліва витягнена горизонтально і символізує мир і прощення. На півдні Парку Миру розташовано новий Музей атомної бомби, який відкрито 1996 року. Страшні експонати цього музею справляють на відвідувачів незабутнє враження. Годинники зі стрілками, застиглими на 11.02 — точний час вибуху атомної бомби 9 серпня 1945 року – стали емблемою Наґасакі”.
Директор цього музею є “хібахуся”, так в Японії називають постраждалих внаслідок вибуху, дослівно “ті, що вижили”. 27 квітня цього року він відвідав Київ і був почесним гостем музею “Чорнобиль”.
Серед експонатів виставки – унікальна скрипка з Наґасакі, яка дивом уціліла – єдина скрипка, що вижила після бомбардувань Хіросіми і тепер зберігається в музеї міста. Її в 1920 році виготовив один з кращих майстрів свого часу Юрій Пальчиков у Владивостоці.
Звідти лютьє, скрипаль і педагог переїхав до Японії, де викладав у музичних школах Токіо і Хіросіми. Під час бомбардування Юрій був на відстані 2,5 км від епіцентру. Через декілька років він переїхав до США, де продовжив навчати музиці.
Скрипку відновили італійські майстри, а український скрипаль Ілля Бондаренко виконав на ній українську прем’єру японських композиторів Yasuji Kiyose та Yasushi Akutagawa.
Материал подготовлен в рамках Проекта “Юн-Пресс-KV“
