Здається, вже всі написали про майновий конфлікт, більше відомий, завдяки нашим дилетантським та/або продажним ЗМІ, як “справа вчительки Ніни Москаленко”.
Слід зазначити, що серед каламутної хвилі публікацій було аж три цілком пристойні — це стаття Антоніни Бажан “Як поділити неподільне?”, стаття Андрія Сидоренка “Проклятый квартирный вопрос” та стаття Анатолiя Шарiя “Учительница Нина Москаленко — жертва рейдеров или хладнокровная захватчица?”.
Метою моєї статті, на відміну від інших, не є обсмоктування цього конфлікту з точки зору того, хто там няшечка, а хто — злодєй. Тому що істерик на цю тему і так було більше, ніж достатньо. Мене не хвилює роль в цьому конфлікті ані ВОС “Свобода”, ані Станіслава Денисюка, ані навіть участь найнятого за пару копійок Вадіка “Румина”. Тому що всі такі конфлікти в Україні — абсолютно стандартні і відбуваються за одним і тим самим сценарієм, і тільки конкретні діючі особи і виконавці привносять в кожну справу свій особистісний колорит.
Насправді історія проста, як господарське мило, і справами такого типу, що розглядаються в українських судах, можна загатити не одну греблю.
Є будинок-розвалюха на трьох співвласників, розташований на неприватизованій земельній ділянці. Ніякої реальної вартості розвалюха сама по собі не має — вся її гіпотетична цінність полягає в “прихованому” праві власності, тобто в теоретичній можливості приватизувати цю землю.
Ось з теоретичної можливості приватизації і почнемо. Слід зазначити, що в Україні можливість/неможливість приватизувати земельну ділянку — це сфера дискреційних (тобто, таких, що реалiзуються на власний розсуд — ред.) повноважень депутатів місцевих рад. Дискреційні повноваження означають, що депутати можуть ухвалити рішення про приватизацію, а можуть і не ухвалити. Якщо ж депутати не захочуть дозволяти приватизацію, теоретично можна оскаржити їхню відмову в суді, і суд навіть може зобов’язати депутатів ухвалити рішення про приватизацію.
Але… виконати таке рішення в примусовому порядку також неможливо, тому що по факту має місце так звана “колективна безвідповідальність членів обраного колегіального органу”. Ну, наплював кожен з депутатів окремо на рішення суду і відмовився проголосувати — і нічого не можна зробити. Виконавча служба складе акт про неможливість виконання, а міліція з прокуратурою відмовляться навіть порушувати справу “за невиконання судового рішення” проти всього складу ради.
Отже, в нашому випадку, оскільки мова йде про одну з останніх ще не забудованих палацами “нових українців” земельних ділянок на Печерську та про Київраду, відому своєю чесністю, справедливістю та неупередженістю при розгляді земельних питань, ага, то шанси домогтися позитивного рішення щодо приватизації можуть лише люди, щедро наділені грошима, владою, впливом та адмінресурсом.
Читайте также: Татьяна Монтян: “В Киеве отобрать многоквартирный дом у частного ЖЭКа можно только с помощью охранной фирмы и АМКУ”
Ніякі “прості смертні”, “пересічні українці” приватизувати зазначену земельну ділянку просто не зможуть — це повністю виключається. Не в останню чергу — тому, що саме ця ділянка знаходиться в охоронюваній зоні (див. Постанову Верховної Ради України “Про невідкладні заходи зі збереження територіальної цілісності Національного ботанічного саду ім. М. М. Гришка НАН України”, якою ще в 2009 році введено мораторій на виділення земельних ділянок на відстані не менше 200 метрів від меж земельної ділянки Національного ботанічного саду ім. М. М. Гришка НАН України.
Таким чином, актив у вигляді неприватизованої земельної ділянки на Печерську є для звичайної людини “скарбом в сундуку, який неможливо відкрити”. Саме тому всі ці розвалюхи на Печерську та в інших подібних місцях скупають “сильні світу цього” — за ціною, яка вираховується по формулі “реальна ціна ділянки, якщо б вона була вже приватизованою, мінус гіпотетичні витрати на приватизацію”.
Оскільки бажаючих прикупити діляночку на Печерську ніколи не бракує, в підсумку “пересічні” отримують більш-менш реальні гроші за свій “замкнений скарб” — десь 50-70% реальної вартості ділянки, “якщо_б_вона_була_приватизованою”. Погодьтеся — це значно краще, ніж нічого, тому що жити в розвалюсі, нехай й на Печерську— це насправді і є “нічого”.
Але продати розвалюху “кінцевому споживачеві” можна лише в тому випадку, якщо у неї один власник, або якщо декілька власників діють узгоджено і готові поділити виручену суму пропорційно своїм часткам у спільному майні.
Якщо ж між співвласниками згоди немає, їхні шанси монетизувати такий проблемний актив, як розвалюха на неприватизованій земельній ділянці, дорівнюють або прагнуть до нуля.
Історія того, яким чином співвласники розвалюхи по провулку Землянському, 14 придбавали свої частки, вже неодноразово описувалася в усіх деталях. Але нагадаю.
Ніна Москаленко придбала свою 1/3 частку будинку в 1987 році, а її мати Ганна Москаленко у 2003 році одружилася із власником ще 1/3 того ж будинку — старим Іваном Михайленком. У 2010 році дідусь помер, і вона успадкувала від нього ще 1/3 будинку. Після цього Москаленки утворили з двох третин будинку єдине приміщення та набудували самобудів.
У 2012 році актовий запис про другий шлюб Ганни Москаленко було анульовано; Печерський райсуд скасував її право власності на успадковану нею 1/3 будинку та визнав право власності на цю спадщину за рідним племінником покійного Івана Москаленка — Сергієм Москаленком. Це рішення було залишене без змін Апеляційним судом міста Києва у лютому 2013 року.
Читайте также: Столичную учительницу могут посадить за отпор рейдерам-регионалам
Засоби масової інформації дружно захлиналися шляхетним гнівом в пошуку відповіді на питання — “а звідки він взявся, той племінник, і хто проплатив за нього, ніщєброда, рішення Печерського суду”?! Питання, звісно, цікаве, але не настільки, аби забивати ним весь інформаційний простір. Тому що, власне кажучи, яка різниця, скільки третин будинку у сім’ї Москаленко — одна чи дві, якщо без домовленості з власником останньої третини домоволодіння все воно — лише “валіза без ручки”?
А особливо завзятим нєгодующім я пропоную уявити себе на місці цього племінника Сергія — ну ж бо, підніміть руки ті, хто добровільно відмовився б він права власності на 1/3 будиночку на Печерську на користь абсолютно незнайомої жінки, якщо б випала така нагода, і до вас завітав “добрий дядя”, який запропонував би вам супровід в судах “прямщас” та непогану суму грошей у випадку, якщо вся оборудка завершиться благополучно? Ась? Пiдняли руки? Так отож.
Між іншим, здається, що власник останньої третини будинку, Юрій Бабенко, та його довірена особа Станислав Денисюк, переконавшись, що домовитись з Ніною Москаленко не вдасться, облишили цю безнадійну справу та “вийшли з гри”. Денисюк заявив, що Москаленко відмовилася від пропозиції в рамках бюджету в півтора мільйони доларів — то про що з нею взагалі можна розмовляти, якщо неясно, що вона взагалі хоче? Зрозуміло, що заяви Москаленко про те, що вона “просто хоче жити в своєму будинку”, можуть сприйняти всерйоз хіба що екзальтовані прихильники ВОС “Свобода” або повнi iдiоти.
Таким чином, власником останньої третини став Ігор Прохоров — хоча важко зрозуміти, нащо йому це було потрібно, але кожен сам вправі визначатись щодо того, куди інвестувати власні кошти.
Отже, “диспозиція” наразі є такою: Червоним кольором позначена частина будинку, що належить Ніні Москаленко — це дві суміжні кімнатки “паровозіком” всередині будинку, причому одна з кімнат, позначена на плані цифрами 3-4 — без вікон. Жовтим позначено квартиру Сергія Михайленка, а приміщення, позначене на плані цифрами 1-2 — якраз і є та веранда-“самобуд”, яку зруйнували хлопцi-найманцi, серед яких був і Вадік “Румун”. Зеленим кольором позначено частку Ігора Прохорова.
Ще раз повторюсь: подібними справами завалені всі суди України, оскільки “війни співвласників” — це надзвичайно типова для нашої країни ситуація. В абсолютній більшості випадків подібні ситуації є патовими, і якщо співвласникам все-таки не вдається досягти згоди, вони всі разом залишаються сидіти на “сундуку зі скарбом, який неможливо відкрити”.
Українське законодавство не містить сьогодні жодного механізму, який дозволив би незговірливим співвласникам вирішити проблему, і при цьому захистити права тих з них, хто виявиться-таки слабшим.
Саме тому в Україні для всіх учасників подібних конфліктів сьогодні найефективніший шлях вирішення майнових суперечок — рейдерство в тому чи іншому його вигляді. Наразі ніяких шансів на вдалу монетизацію спільного домоволодіння Москаленко-Михайленко-Прохорова немає — і це зрозумів навіть такий монстр своєї справи, як Станіслав Денисюк.
“Давити на совість” в таких ситуаціях не має сенсу, бо в світі вкрай мало людей, що можуть в подібних обставинах встояти перед спокусою великих грошей, які можна отримати, обравши стратегію “переможець отримує все”. В даному конкретному випадку ця стратегія лише завела всі сторони в глухий кут — і так буває доволі часто. Всі троє співвласників наразі приречені на війну, в якій не може бути переможців.
Саме тому для розв’язання подібних суперечок потрібні законодавчі механізми, що дозволили б вийти із суперечки всім її учасникам із найменшими втратами.
Шкода, що про подібні концептуальні речі в межах “конфлікту Москаленко” ніхто не згадує — ані самі сторони конфлікту, ані народні депутати, що зайняли цілком визначену сторону та продовжують нагнітати ситуацію, ані журналісти, які в більшості своїй не розуміють, що це — системна проблема, а зовсім не окремий випадок.
Проблема відсутності в Україні прийнятних алгоритмів вирішення суперечок між співвласниками спільного неподільного майна є значно глобальнішою, ніж здається на перший погляд. Тому що все майно на світі є співвласністю того чи іншого рівня. Тобто, за “принципом матрьошки” — планета Земля є спільною власністю всього людства; Україна — належить всім українцям, міста та села належать територіальним громадам цих населених пунктів; багатоквартирні будинки/підприємства належать їхнім співвласникам/акціонерам; окремі квартири, автомобілі та т.і. — належать їхнім індивідуальним або колективним власникам.
Читайте также: Татьяна Монтян: “Из-за противозаконного постановления Киевсовета в столице украдено 15,5 тыс. объектов на более, чем 2,5 млрд долл.”
Отже, все те, що називається “політикою”, є всього лише суперечками з приводу запровадження цих алгоритмів. Відсутність в Цивільному Кодексі України належного алгоритму розв’язання суперечок навіть між колишнім подружжям — співвласниками неподільної однокімнатної квартири чи автомобіля — закономірно тягне за собою повний безлад стосовно спільного управління, розпорядження та вирішення суперечок стосовно співвласностей вищих рівнів — багатоквартирних будинків, підприємств, майна територіальних громад чи державного бюджету.
Громадяни, які не мають навичок навіть на побутовому рівні чітко, швидко, на засадах розумності та справедливості поділити хоча б автомобіль, квартиру чи будинок — звичайно ж, тим більше не здатні ефективно вирішувати питання утримання власних багатоквартирних будинків, які належать десяткам-сотням співвласників, чи приймати рішення на рівні своїх багатотисячних територіальних громад, годі й казати про багатомільйонну державу в цілому.
Головним і навіть, по великому рахунку, єдиним “алгоритмом” вирішення суперечок між українцями — співвласниками спільного неподільного майна на всіх рівнях в умовах відсутності “правил гри” — є “право сильного” в усіх його проявах: від ангажування ВОС “Свобода” до найму Вадіка Румуна; від підкупу суддів до скуповування депутатів. Спроби ж встановити алгоритми для співвласностей вищих рівнів (регламент Верховної Ради України, Закони “Про місцеве самоврядування”, “Про ОСББ”, “Про акціонерні товариства”, тощо) — до того, як ці алгоритми будуть встановлені для примітивного поділу співвласностей найнижчого рівня — виявляються вкрай неефективними.
Між тим, внесення відповідних змін до кількох статей Цивільного Кодексу України є технічно нескладним, оскільки відповідні алгоритми давно вже розроблені світовим цивільним правом та підтвердили на практиці свою ефективність в усіх цивілізованих країнах. Вирішити зазначені проблеми легко шляхом введення до Цивільного Кодексу України алгоритмів вирішення суперечок, пов’язаних з володінням та користуванням частковою власністю.
Наприклад, так: якщо співвласники не досягають згоди щодо способу розподілу речі, яка знаходиться в частковій власності, суд в залежності від обставин вирішує:
— розділити річ між співвласникам в реальних частинах, а якщо вартість реальних частин не відповідає вартості ідеальних часток, які належать співвласникам, суд може призначити грошовий залік в цілях рівняння частин, а також обтяжити окремі частини сервітутами на користь інших частин; при необхідності розподіл визначених судом реальних частин може здійснюватися жеребкуванням;
— передати річ одному або декільком співвласникам з покладенням на них обов’язку виплатити іншим співвласникам вартість їхніх часток грошима;
— продати річ з публічних торгів або з торгів між співвласникам, з розподілом виручених грошей між ними у відповідності з розмірами їхніх часток.
Діюче ж українське законодавство та судова практика фактично спонукають громадян порушувати права співвласників та не віддавати вчасно борги, оскільки така протиправна поведінка банально є фінансово вигідною. Згідно ч.2 ст. 364 Цивільного Кодексу України, компенсація співвласникові за його частку в спільному неподільному майні може бути надана лише за його згоди.
Наявність цієї норми призводить до того, що рівні за статусом та впливом співвласники роками не можуть поділити майно, яке омертвляється, виключається з цивільного обороту, а у випадку, якщо якісь із співвласників впливовіші — саме вони користуються одноосібно всім майном, безкарно порушуючи права менш впливових співвласників, які не отримують ніякої компенсації за користування їхніми частками.
Українське цивільне законодавство стосовно співвласності настільки примітивне та недосконале, що в ньому навіть відсутнє поняття ідеальної та реальної часток, хоча судова практика намагається компенсувати цей недолік.
Ці проблеми могли б здатись дрібними, якщо б не той факт, що абсолютна більшість належного українцям майна перебуває в ідеальній або реальній співвласності, і, як вже зазначалося, приблизно третина звернень до правоохоронних органів та судів пов’язана з конфліктами між співвласниками, які часто неможливо вирішити в принципі через брак відповідного законодавства.
Парадокс полягає в тому, що співвласники, ущемлені в своїх правах, сприймають перешкоджання їм в здійсненні своїх прав як грабунок (фактично це і є грабунок, бо власник не може отримати дохід в тій чи іншій формі, на який має повне право), а співвласники, які ущемлюють чужі права — розцінюють свою поведінку як процесуальні хитрощі, які цілком вписуються в рамки діючого українського законодавства.
Всі ці фактори перетворююсь спільну власність — на “недовласність”, яка теоретично існує, але можливості бути повноцінними власниками часток (тобто безперешкодно ними володіти, користуватись, а головне — розпоряджатись ними) для українців суттєво та невиправдано обмежені.
Вносити відповідні зміни до Цивільного Кодексу України зобов’язаний Мінюст — але ця проблема за 23 роки незалежності так і не зацікавила жодного з міністрів.
І “справа Ніни Москаленко” — лише маленька ілюстрація цієї системної проблеми.
Тетяна Монтян, ІнфоПорн
