7 та 8 квітня світ відмічав Йом а Шоа — ізраільський день Катастрофи та Героїзму, що присвячений загиблим у роки Другої світової війни 6 млн євреів. У цей день вшановують також Праведників народів Світу — людей, які ризикуючі життям рятували євреїв від смерті. У Західній та Центральній Європі за рятування життя єврея, рятувальника відправляли до концтабору. На окупованих фашистами територіях сучасної України за спробу врятувати єврея на місці вбивали рятувальника та усю його родину. Єврейський народ та держава Ізраїль пам’ятають та вшановують високі подвиги цих визначних людей. Наприклад, вони мають право на почесне громадянство держави Ізраїль, тощо.
Майже 2700 українців та українських родин визнані на сьогодні Праведниками народів Світу. У живих залишилося лише декілька десятків, віком від 85 років та старше. Більшість Праведників народів Світу померли ще до 1991 року, та про їх високі вчинки майже невідомо — через те, що СРСР не визнавав ані трагедії Голокосту, ані мав у останні десятиліття дипломатичних стосунків з Ізраїлем.
Український проект Слово Праведника опікується родинами Праведників народів Світу та їх дітей, та знімає документальні фільми та інтерв’ю з Праведниками, та показує ці фільми українським школярам, студентам, тощо.
Співзасновниця проекту, Маргарита Яковлева розповіла, чому важливо пам’ятати про Праведників народів Світу сьогодні, та що можливо зробити для вшанування героїв.
– Маргарито, чому ви, фінансовий журналіст, взялися саме за цю тему, таку далеку від фінансів, від банків, страхових компаній? Здається, це не зовсім ваша спеціалізація…
– Я почала займатися цією темою, коли працювала в Forbes, де була редактором міжнародних інтерв’ю, вела рубрику міжнародних відносин, у тому числі, робила матеріали, присвячені відносинам України та Ізраїля, навчалася на програмах для журналістів за темами, присвяченими нашій спільній історії.
2015 року я проходила навчання за тематикою “Уроки Голокосту” у Берліні. Навчання відбувалося біля озера Ванзеє у Будинку Ванзейських конференції. Там розташована одна з найбільших у світі бібліотек, присвячених Голокосту. Ця будівля ввійшла в історію людства як місце, де верхівка нацистської партії прийняла так зване остаточне рішення щодо єврейського питання.
Зараз у цю бібліотеку приїжджають студенти з усього світу за грантами, вони вивчають уроки Голокосту, дізнаються, як німецьке суспільство і німецькі медіа свого часу виходили із жахливого інформаційного стану.
– Саме там ви познайомилися з темою праведників світу?
– Так. Зі мною була колежанка Світлана Левітас, яка працює в міжнародному фонді допомоги євреям похилого віку, а також Праведникам світу. Вона запропонувала написати книжку про цих людей, людей, які в роки Другої світової війни, ризикуючи своїми життями, рятували євреїв від знищення фашистами. Але в Україні на той час про них було небагато інформації, до цього ж, ці люди вже доволі похилого віку – за 80 років і більше.
Я загорілася цією ідеєю і запропонувала створити і книжку, і фільм. Так усе і почалося. Спочатку на волонтерських засадах, без бюджету поїхали з фотографом Олександром Козаченком до українських бабусь і дідусів – записувати з ними інтерв’ю. Намір був такий: якщо щось із цього вийде і вдасться отримати грант, робимо фільм; якщо ж ні – усі записані інтерв’ю опублікуємо в інтернеті.
Ніна Гудкова, Праведниця народів Світу. Врятувала 12 єврейських хлопчиків від загибелі
– А до цього, здається, у вас не було досвіду створення документальних фільмів. Це було вперше?
– Так, для мене це було вперше. Доводилося навчатися, як кажуть, на ходу.
Марія та Давід Пік, врятовані від загибелі у Золочеві. Їх родину переховували Праведникі народів Світу Вовкотруби (Історія Праведників на сайті Яд Вашем). Фото 1946 року, Париж. Родина їде з радянської України через Європу до США. Цю рідкісну світлину подарувала проекту Слово Праведника донька Давіда Піка з Нью-Йорку.
– Чи складно було знайти фінансування для фільму, адже втілення подібних проєктів передбачає залучення інвестицій?
– Це суто некомерційна благодійна історія, яка потрібна як єврейському, так і українському народам. Удалося отримати два види грантів: від Меморіального комплексу Яд Вашем та Меморіального комплексу “Бабин Яр”. Після отримання грантів уже мали можливість просити підтримки в українського бізнесу. Відгукнулися декілька важливих спонсорів із фінансової, банківської сфер, Укр.Нет, Укргазбанк… , є в цьому проекті і частина моїх особистих коштів.
– У процесі роботи не виникало сумнівів щодо вибору цього шляху?
– Ви знаєте, коли починаєш заглиблюватись у цю історію, працювати з нею, коли дивишся на цих людей, спілкуєшся з ними, вже не можеш зупинитися. Хочеться йти далі, дізнаватися більше, адже усвідомлюєш, що час не на нашому боці: праведників стає дедалі менше.
– Географія зйомок – це ж не лише Київ?
– Звісно, ні. Ми об’їздили майже всю Львівщину – Львів, Рава Руська, Злочів, Борислав… Усюди знаходили людей, які під час війни рятували євреїв. Часто про їхні подвиги розповідали вже їхні діти, внуки. А інколи навіть сусіди, знайомі.
– Що б ви порадили тим, хто хоче зняти документальний фільм, але не знає, з чого почати? Що має бути в першу чергу: сценарій, ідея, гроші?
– По-перше, як я вже казала, у нас попервах не було грошей. По-друге, не було і сценарію, адже ми ще не знали нічого про своїх героїв та про те, що вони розповідатимуть. До того ж, нас цікавила більш широка тема: скажімо, якими були стосунки між євреями та українцями в тих місцях, де вони мешкали до війни; як склалися долі врятованих надалі, чи продовжували вони дружити чи взагалі спілкуватися із своїми рятівниками після війни тощо.
Наприклад, на Івано-Франківщині я брала інтерв’ю у родини Ільницьких, які врятували 14 євреїв. У них була складна історія, яка багато в чому співзвучна історії самої України. Ці люди переховували євреїв, врятували їх від загибелі, а в 1946-му їх почали депортувати в Караганду. Депортація ні за що на 20 років! Тобто, спочатку люди рятують євреїв, а потім самі потребують порятунку від КДБ. Така сумна історія… Яку не передбачиш жодним сценарієм.
– З якими складнощами стикнулися під час зйомок документального фільму?
– Є два боки цього процесу. Один стосується суто проблеми документального фільму, а інший – тематики Голокосту загалом та усім тим, що з нею пов’язане.
Щодо фільму, то серед складнощів особливо відзначу недостатність або й відсутність документів, фотоматеріалів. А інший момент – емоційна складова процесу зйомок. Адже йшлося про чорну сторінку в історії людства, про масові вбивства. Торкаєшся доль людей, інформації, яку важко сприймати. Довелося навіть запрошувати психотерапевта з Ізраїля.
Моя колега, режисерка Марина Дубровіна, яка знімала серіал про праведників світу на телебачення, в одному з інтерв’ю розповіла, що планували 12 серій, а зробили 7. “Я боюся, що моє серце до кінця серіалу не витримає” – сказал вона.
Якщо ви хочете робити щось на тему Голокосту, маєте розуміти, що те, з чим ви стикнетеся, принесе вам багато переживань і сліз. Це, власне, стосується будь-якої соціально важливої теми, коли йдеться про трагедію.
Наслідки Голокосту – фото з державного архіву імені Г.Пшеничного
– Як відреагували на ваші фільми публіка, преса?
– Перш за все, треба усвідомити, що ми робили фільми для школярів, для студентів. Для нас важливо було, щоби молоді люди побачили ці історії, адже коли відбувалися усі ті події, нашим героям (яким нині уже під 90 років) було по 10-15 років. Тож наша публіка, наш глядач – це діти і студенти. До початку карантину фільми пройшли по школах і вишах Києва та деяких інших містах України. Ми бачили дуже активну реакцію на побачене. Адже діти знали про таку визначну постать, як Оскар Шиндлер, тож, коли бачили, що ось є звичайні українські бабусі та дідусі, які є героями такого ж рівня, як Шиндлер, активно включалися у розмову, дискусії. Були навіть овації.
– Охопити велику кількість людей цими фільмами по школах, вишах досить складно. Можливо, є сенс підключити до цієї акції Міносвіти?
– Це є в наших планах. Ми подарували частину наших фільмів Меморіальному центру “Бабин яр”, ще частину опублікували на Ютубі. Деякі школи беруть, демонструють, зокрема, коли проходять Дні пам’яті жертв Другої світової війни, Голокосту. Ми хочемо подарувати їх централізовано через Міносвіти школам, вишам. Звертатися можна у Фейсбук, знайти Маргариту Яковлєву.
– Чи багато є нині організацій, які безпосередньо займаються питаннями Голокосту, праведників, взаємин українців та євреїв?
– Треба відзначити: коли приходить 29 вересня – день розстрілу євреїв в Бабиному Яру, або 27 січня – Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту – майже всі основні українські медіа готують сюжети, пов’язані з Голокостом або Праведниками Народів Світу. Але організацій, які безпосередньо займаються праведниками, дуже мало. Це наш Фонд “Слово праведника”, а також один із найстаріших фондів України, який підтримує праведників народів світу, який називається “Для тебе” (проводить зустрічі з праведниками в Київській мерії, Верховній Раді). Потім Меморіальний центр Голокосту “Бабин Яр”, який також розповідає про праведників світу, ще з 2017 року вони включилися в цю тему, давали нам гранти на фільми і допомагали презентаціями. А з минулого року почали допомагати родинам праведників світу посилками з ліками, продуктами. Також створили окремий сайт “Праведники”, куди можна звернутися з листом вдячності комусь із праведників. Гарна ініціатива, яку підтримують Євросоюз, Ізраїль, Америка..
До речі, Ізраїль ще з 50-х років минулого століття почав роботу з підтримки праведників народів світу, але у ті часи між ним і Радянським Союзом не було дипломатичних відносин, тож у нас все почалося лише на початку 90-х. І тому зараз намагаються хоч якось компенсувати, допомагаючи вже дітям та внукам праведників. Тим паче, що серед родичів праведників є люди, в яких мізерні пенсії. Саме для них призначаються ліки, продукти.
– Чи достатньо ця тема висвітлюється в українських медіа?
– Є ряд видань, які приділяють цій темі певну увагу. Це “Історична правда”, “Новий час” (випускають щороку спецвипуск до 29 вересня) “Известия в Украине” друкують постійно матеріали, не відмовляють. Підтримує канал 1+1. Є декілька єврейських видань, які пишуть про Праведників народів світу, але вони розповсюджуються зазвичай в синагогах, тож через коронавірус і карантин доступу туди в нас немає.
– Нещодавно у Фейсбуці ви написали про родину, яка потребує допомоги. Чому саме для цієї родини?
– Ми зазвичай зберігаємо всі матеріали й інтерв’ю з нашими героями і намагаємося не втрачати їх з поля свого зору. Як, наприклад, і сім’ю Ільницьких з Івано-Франківська. Ідеться про Петра Ільницького, вдівця, на руках в якого чотири сина та маленька донька. Це та родина, яка в роки війни, як я розповідала, врятувала 14 євреїв, і яку після війни депортували до Казахстану. Син одного з них хворий на рак. Одна ін’єкція коштує 110 тис. грн. Скільки треба уколів – невідомо. Для нього зараз збираємо кошти, і будь-яка сума – підтримка.
Праведниця народів Світу Катерина Шеремета, разом з батьком Петром Ільницьким та братами врятувала 14 євреїв на Франківщіні
– І традиційно – щодо планів на майбутнє.
– Наразі у нас є 9 готових фільмів, в роботі – 4. Плануємо ще дві експедиції, одна з них дуже важлива. Як з’ясувалося, у неєврейському середовищі мало хто знає, що таке “Люстдорфська дорога”. А це свій Бабин Яр в єврейській столиці Одесі. Про події, що там відбувалися, мало матеріалів у всеукраїнському масштабі. А там сталася жахлива трагедія. Коли німці зайшли в Одесу, вони зібрали євреїв у складах вздовж дороги та спалили їх живцем. В Одесі є пам’ятники, музеї Голокосту (вдячна його директору Павлу Козенку за інформацію). Єврейське середовище про цю трагедію знає, решта людей – ні. А знати мають усі. Тож плануємо їхати разом із партнерами Владом Сакіним та Юлею Тиховод в експедицію до Одеси робити фільм про Люстдорфську дорогу. А також робитимо матеріали про одеських праведників народів світу. Там взагалі фантастичні історії: вони рятували по 300-400 душ. Словом, роботи вистачить.
Фото: з архіву Маргарити Яковлевої ( на головному фото – Олександр Глаголев з родиною, сином Олексієм Глаголевим, визнаним Праведников народів Світу).
