У невеликій двоповерховій будівлі на Оболоні, київські школярі засвоюють ази авіації, керують повітряним судном на тренажерах-симуляторах, встановлюють радіозв’язок, конструюють моделі літаків і ракет, а також готуються до свого першого самостійного стрибка з парашутом.
Невелика двоповерхова будівля оточена схожими одна на одну житловими багатоповерхівками. До будівлі тягнеться лабіринт вулиць, які ввечері освітлюються хіба що світлом з вікон тих таки багатоповерхівок.
Слідкуючи за гугл-картою, дослухаючись до порад перехожих, я долаю цей лабіринт – і опиняюсь на порозі невеликого будинку з побіленими стінами та сірими дверима. За ними міг би бути дитячий садок, поліклініка, ЖЕК або паспортний стіл. Але парашут, літаки і ракета, намальовані на блідій дошці, яка висить над входом, натякають на щось інше – щось, що, мабуть, важливіше за поліклініку і навіть ЖЕК.
Заходжу всередину – і серед п’ятьох провідників людини у космос, чиї портрети намальовані на стіні навпроти, впізнаю тільки посмішку Юрія Гагаріна. Пізніше я побачу його фото, а також Леоніда Каденюка чи не у кожній кімнаті, майстерні або тренажерній залі Авіаційно-космічного центру Київського Палацу дітей та юнацтва.
Материал подготовлен в рамках Проекта “Юн-Пресс-KV“
Тут, у невеликій двоповерховій будівлі на Оболоні, київські школярі засвоюють ази авіації, керують повітряним судном на тренажерах-симуляторах, встановлюють радіозв’язок, конструюють моделі літаків і ракет, а також готуються до свого першого самостійного стрибка з парашутом.
Як проходить навчання в Авіаційно-космічному центрі
На заняттях з льотно-штурманської підготовки діти на практиці застосовують шкільні знання з фізики або географії, а також доповнюють їх основами аеродинаміки, метеорології, навігації та радіообміну, вивчають конструкцію літака. При цьому дві третини навчального процесу припадає саме на виконання польотів на авіаційних тренажерах літаків (МІГ-21 та Л-39та ін.), на яких тренуються льотчики-винищувачі.
“Наш тренер на моніторі бачить те, що я бачу в кабіні літака, усі прилади. По радіозв’язку інструктор вказує мені на мої помилки, дає підказки”, – описує процес тренування вихованка центру Світлана Падун.
А випускниця Юлія Слободянюк, яка другим пілотом літака провела в небі вже тисячу годин, зазначила, що досвід ручного керування, який вона здобула на тренажерах, став їй у нагоді під час польотів на літаку L410, який не обладнано системою автопілоту.
Ще один випускник, студент приладобудівного факультету КПІ Кирило Кожемякін згадує: “Мій викладач, полковник авіації у відставці Михайло Лисенко, навчав керувати літаком як у простих умовах, так і в майже нереальних”.
Щоліта вихованці центру виїжджають на аеродромні збори у Наливайківу на Київщині, щоб уперше здійнятись у небо на справжньому літаку, звісно, у супроводі інструктора.
“Після злету інструктор відпускає штурвал, і літак повністю перебуває у твоєму розпорядженні. Ми робили в небі різні фігури, дуже страшно було летіти перший раз, але вид з літака був дуже красивим”, – розповідає Світлана Падун.
Їїї мама Олена не боїться за доньку: “Тут безпека на першому місці. Я впевнена у дітях і в тому, куди вони ідуть”.
У курсантів авіаційно-космічного центру також є можливість раз на рік за програмою TheInternational Air Cadet Exchange program злітати по обміну до Британії. Там вони можуть поспілкуватися зі своїми колегами з різних країн, перейняти досвід у тих, хто досяг вершин в авіації, ознайомитись з британськими військово-повітряними силами, подивитися авіашоу. До речі, в рамках цього обміну до авіаційно-космічного центру приїжджав британський принц Майкл Кентський, почесний маршал авіації. У центрі говорять, що він схвально оцінив підготовку вихованців.
На своїй хвилі
Їм не аплодують пасажири літака після приземлення, але саме вони на рівні з пілотами відповідають за безпечний політ повітряного судна. Радіозв’язок невидимими нитками поєднує пілотів, які керують літаком в небі, та диспетчерів, які спрямовують його, самі перебуваючи на землі.
Тут, на найстарішій в Україні дитячій колективній радіостанції на коротких та ультракоротких хвилях, школярів навчають азбуці Морзе, знайомлять із принципом прийому та передачі радіосигналів.
“Спочатку вивчаємо цифри, потім – букви. Паралельно з прийомом радіосигналів починаємо вивчати їхню передачу на ключі. Це складна справа, якщо зап’ясток не тренований, дитина неправильно сидить, то вона буде швидко втомлюватись. Ми тренуємось таким чином, що дві групи сидять в різних кімнатах, і одна передає сигнал, інша – його приймає”, – розповідає керівник гуртка радіоелектроніки Володимир Мінаков.
Додає, що майбутніх спортсменів помічає на першому занятті під час перевірки слуху. Вихованці гуртка щороку беруть участь та здобувають призові місця у всеукраїнських та міжнародних змаганнях із радіоспорту. Одне з останніх досягнень – перше місце зі швидкісної телеграфії на “Кубку України” в Остері у 2019 році.
За словами тренера, перед змаганнями важливо психологічно налаштувати дітей на перемогу, навчити їх відчувати лікоть партнера по команді. Наостанок Володимир Мінаков демонструє передачу радіосигналу. Направду, видається неймовірним вийти в ефір, чути сигнали з різних куточків світу – і врешті отримати зворотню відповідь.
Від моделі до планера, від планера до літака
В авіаційно-космічному центрі продовжують традицію авіа- та ракетомоделювання. Перші маленькі літачки з паперу та пінопласту п’яти-шестирічні вихованці складають на гуртку з початкового технічного моделювання. Тут же вони створюють і запускають свої перші повітряні змії.
За рік-два діти приєднуються до секцій з авіа- і ракетомоделювання. Озброївшись, зокрема, схемами із журналів з уже пожовклими сторінками, учні можуть по шість годин у суботу та неділю працювати над власними проектами у майстерні. В центрі окремо вчать створювати кордові (керуються двома тонкими сталевими тросами, кордами) та радіокеровані моделі літаків.
“Займаюсь на гуртку авіамоделювання три роки, і назад мене не тягне. Починав з планера, усього створив п’ять моделей літаків, на одну йде близько півроку. Найскладніше запастись терпінням. Пишаюся усіма своїми роботами, бо з кожною моделлю літака пов’язані якісь спогади”, – розповідає вихованець Дмитро Куриленко.
За словами викладача Ігоря Міленіна, щоб запустити авіаційну модель, потрібно одночасно бути столяром, токарем і колористом. “Авіамоделювання дає хорошу базу майбутнім інженерам з обслуговування літаків, операторам безпілотних літальних апаратів, менеджерам з авіації. Пілот – це верхівка айсберга, а все інше – це праця і зусилля багатьох різних спеціалістів”, – зауважує керівник гуртка. Серед його вихованців і чемпіон світу з авіамодельного спорту Ілля Редюк.
Три роки тому тут почали відроджувати й ракетомоделювання. Найбільшою витратою для організації гуртка було створення пускового приладу для ракет. А модельні ракетні двигуни, які, за словами керівника гуртка Анатолія Видолоба виготовляють лише дві людини в Україні, дістались “у спадок” за безцінь.
Тоді як для створення самого корпусу ракет потрібен лише папір, картон і пвх-матеріал, а ще тканина або спеціальна фольга для рятівного пристрою (парашуту).
“Що буде, якщо збудувати велику ракету і запусти її? Я прийшов сюди, щоб дізнатися”, – розповідає дев’ятирічний Женя Паловодін.
Відповідь напевне знають його старші колеги, випускники центру, які створили конструкторське бюро NAURocket при Національному авіаційному університеті. У планах гуртка – створити власну спортивну команду, яка в подальшому буде виступати на змаганнях із запуску ракет.
Спорт сміливих
“Перший був найяскравіший, найбільше запам’ятався. Найстрашніший – другий. Усього в мене було їх сім”, – так описує свої стрибки з парашутом випускник центру, курсант Одеського військового ліцею Євгеній Попов.
Протягом одного навчального року вихованці гуртка парашутної підготовки засвоюють всі необхідні знання і навички для того, щоб у свої 15-16 років здійснити самостійний стрибок з парашутом.
“Підготовка, відокремлення, розкриття відпрацьовуються спочатку на землі, щоб у повітрі усе зробити правильно. Адже там на парашутиста діють стрес-фактори, зокрема, дефіцит часу”, – розповідає інструктор Микита Роговець.
Окрім того, підлітки освоюють укладку парашутних систем, вивчають технічні характеристики парашутів, теорію стрибка, знайомляться з авіаційною медициною, проходять спеціальну та загальну фізичну, а також психологічну підготовку.
“Але що вирізняє на аеродромі наших? Вони знають як працює техніка, знають як укладати парашут, вони фізично підготовлені, а тому впевнені у собі”, – відмічає директорка центру та інструкторка з парашутної підготовки Ольга Кулігіна.
І справді, навряд чи першопрохідцю, якому подарували сертифікат на стрибок з парашутом, відомо, що під час приземлення навантаження на ноги рівне такому, яке б людина отримала під час стрибка з висоти 1,73 м. Тоді як вихованці гуртка протягом року навчаються правильному приземленню.
Хто тримає небо у цьому домі
“Потрібно провести кілька занять, побачити зацікавлені очі дітей, які тебе слухають, і все – ти звідси не підеш”, – стверджує викладач льотно-штурманської підготовки, військовий льотчик у відставці Олександр Ковальчук.
Тут кожен інструктор без сумніву є фанатом своєї справи, неважливо, чи має за плечима кілька десятків років досвіду, чи ще навчається в університеті. Валерій Кремко, який наразі пояснює підліткам як виготовляти моделі літаків, почав свій шлях авіамоделіста у цьому ж гуртку у 1967 році.
“Моя справа для мене, як наркотик, хочеш, не хочеш, а в тебе є потреба нею займатись – так, наче тебе хтось штовхає до цього”, – ділиться викладач.
Його колега Ігор Міленін каже, що коли працює з молоддю, то сам ніби стає молодшим. У роботі для нього найголовніше – привити учням любов до техніки.
“Для мене авіація – все!”, – лаконічно переконує інструктор з льотно-штурманської підготовки Григорій Чорний.
Аналогічно на запитання “Що для вас значить ваша робота?” відповідає директорка центру Ольга Кулігіна: “Аеродром та авіаційно-космічний центр – це те, чим ми живемо”. Так само і деякі з випускників повертаються в АКЦ, щоб передавати знання іншим.
“Я сам навчався за тією програмою, за якою зараз вчу інших, – каже інструктор з парашутної підготовки Микита Роговець. – Хочу далі розвиватись як парашутист і педагог, привносити нове у свою справу та виховувати професіоналів”.
Де в Україні зможуть втілити свої амбіції дівчата й хлопці з Авіаційно-космічного центру
Одна з кращих випускниць Юлія Слободянюк кілька років тому закінчила Кременчуцький льотний коледж та окремі курси в Кіровоградській державній льотній академії. Потім дівчина півроку літала другим пілотом на літаку чеського виробництва L410 в Демократичній Республіці Конго, зараз — в Україні на Boeing 737-800 NG авіакомпанії SkyUp.
Колега Юлії і по АКЦ, і по авіакомпанії, випускник Кіровоградської державної льотної академії Вадим Дорохов працює спеціалістом по системі якості, а саме пильнує за тим, щоб усі процедури операційної діяльності авіакомпанії виконувались льотним і наземним персоналом відповідно до національних та міжнародних вимог.
Випускник Кирило Кожемякін розповідає, що підрядні компанії Boeing відкривають, зокрема, при українських авіаційних університетах філіали, де студенти можуть здобувати практичний досвід, розробляти проекти.
Ще один колишній вихованець АКЦ, студент Київського політехнічного інституту спеціальності “Авіаційна та ракетно-космічна техніка” Олексій Падун долучився в університеті до проекту із розробки супутників. Хлопець також протягом одного семестру навчався в Америці. Відмічає, що закордоном серед студентів переважає дуже висока зацікавленість у навчанні: “Вони горять авіацією і більшість з них бере участь в проектах, будуєбезпілотники, ракети”.
А в українських студентів є шанс отримати фінансування для своїх бізнес-ідей під час участі у конкурсі стартапів SikorskyChallenge. Інший популярний конкурс серед студентів авіаційних спеціальностей – “Авіатор” – дозволяє його переможцям відвідати авіакосмічні салони Фарнборов Англії або ЛеБуржеу Франції. Випускники АКЦ не один раз перемагали у ньому.
Разом з тим, викладачів турбує майбутнє технічної творчості в Україні. Так, основа матеріально-технічної бази центру не оновлювалась суттєво з 90-х років. Хоча колектив центру власними силами модернізує те, що є. Також реформа децентралізації, яка принесла Україні чимало позитивних змін, водночас поставила під загрозу існування гуртків технічного моделювання в регіонах. Адже тепер самоврядування громади на власний розсуд вирішує вигідно чи ні йому утримувати на своїй території такий гурток. На прикладі авіаційно-космічного центру КПДЮ можна з упевненістю сказати, що такі заклади стають другим домом як для вихованців, так і для викладачів. Щодня їх тягне повертатись сюди майже так само, як пілотів після приземлення — у небо.
Материал подготовлен в рамках Проекта “Юн-Пресс-KV“
Анастасія Карпенко
