Настрій керує мною, або я не вмію керувати ним.
Важко одразу відповісти хто я. Той, хто ще не задумувався над цим питанням з усмішкою скаже: “Та що тут складного? От, приміром, я – людина!”. Ніякої інформативності в такій відповіді, ба навіть – прояв банального дратівливого гумору. І так минає рік за роком, а ти не дав відповіді на таке легке на перший погляд питання “Хто я?”. До цього дня я неодноразово поринала у роздуми свого існування, мети життя, проте прийти до остаточної відповіді так і не змогла. Кожного разу відкладала питання на потім, думаючи подорослішаю дізнаюсь, якщо б не це есе. Та й есе мене чесно кажучи лякало, не наважувалась сісти за його написання поки не настав час здачі робіт. І зрозуміла: мій страх – усвідомити що я – ніхто.
Материал подготовлен в рамках Проекта “Юн-Пресс-KV“
Порівнювати людей не можна, всі індивідуальні, проте я вдамся до цього прийому. Коло людей з якими я спілкуюсь – мої одногрупники, кожен з яких -особливий. Віка – з вигляду боягузка, проте бойова дівчина, яка цікавиться фітнесом; Оля – беззахисна, напрочуд акуратна, пише фанфіки; Юля – цікавиться психологією. Це те, що вирізняє їх з-поміж інших.
А я? Я не можу себе так легко охарактеризувати. І не хочу, щоб ви думали наче після цього я буду ходити сумна і казати “Ах, більше нема сенсу жити, я – ніхто”. Адже проста характеристика інтересів не є відповіддю на питання: хто ж все таки я. І знаєте, тільки що намагалась зрозуміти, що люблю, а що ненавиджу, і мені легше назвати те, що мене дратує ніж те, що приваблює. Я наче критик, який всім незадоволений. Мені легше звинуватити когось та висловити своє “фе”, ніж похвалити. Проте спостерігаю, порівняно з минулими роками я почала цінувати працю своїх рідних і почуваюсь добре, коли в них, як не дивно, нема приводу для смутку.
Якщо говорити про місце мого усамітнення – це ліс. Я обожнюю гуляти там зі своїм псом, просто ходити забутими стежками і думати про життя. Коли я знаходжусь в Києві, такої можливості нема, і мені приходиться ходити кругами навколо житлового комплексу, таким чином компенсувати лісову прогулянку і це, відверто кажучи, дратує. А взагалі, все залежить від мого настрою. Я часто бачу, як чоловіки різного віку викидають залишки від щойно викуреної цигарки на асфальт і йдуть далі. В деякі моменти мене це не просто обурює чи дратує , а викликає такий прилив агресії, що краще мене не чіпати. Проте наступного дня це не приверне мою увагу і життя прекрасне. Не дарма кажуть: “не з тої ноги встав”. Шкода, що я не знаю, яка з моїх ніг саме та.
Ой, а ще мене дратує те, що я ведусь на думки більшості людей, таким чином гублюсь в своїх вподобаннях. Інколи навіть не можу зрозуміти: мені самій не подобається зроблена мною картинка у фотошопі, чи це все-таки вплив думок оточуючих. Я починаю перероблювати цю ж картинку, роблячи її більш привабливою, і в один момент розумію: хіба вона вже не ідеальна?
А ще багатьох дратує моя зміна вподобань: я за одну хвилину можу змінити свою думку разів з десять, купувати вишневий сік, чи все ж таки мультифруктовий. Часто чую: “Навчись вибирати швидше і не витрачати стільки часу на роздуми!”, але, вибачте: не вам мене змінювати. Скільки захочу, стільки і буду думати, це ж не вам пити сік, який я обираю для себе.
Плюс до всього я ненавиджу самотність, мій страх прокинутись через 5 років і усвідомити, що я одна. Або ж, деколи уявляю як мій майбутній чоловік помре і я залишусь наодинці в порожній квартирі. Було б добре, аби він для початку з’явився (я маю на увазі чоловіка).
Материал подготовлен в рамках Проекта “Юн-Пресс-KV“
Тема есе змушує розповісти, що я обожнюю, так ось, я обожнюю жити. Люблю всіх і все, що мене оточує. Але, як згадувала раніше, все залежить від настрою. Я або ненавиджу весь світ, або обожнюю його до нестями! Настрій керує мною, або я не вмію керувати ним. Ось така я.
