Найяскравішими стають наші почуття до чогось, коли ми це втрачаємо. Минуле ж неможливо повернути. Але засвоїти цей урок нам, людям обмеженим і егоїстичним, надто вже важко. І щоразу ми починаємо битися головою об стіну і показово кричати на публіці, роздираючи сорочку у себе на грудях, а виглядаємо скоріше, як дитина, якій не купили іграшку. Бо не можна ж цінувати щось, коли ти це маєш: воно неначе недостойне нашої уваги, буденне, сіре.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Я лише хочу розказати вам одну історію, приклад з власного життя, бо, може, хоч ви помилок не так багато зробите. Будьте ж ласкаві, не дивуватися з моєї кам’яної мови: почуття мої палають і досі обпалюють вогнем не просто совісті чи образи, а справжньої ненависті – ненависті до себе.
Я втратила людину. Він був зі мною скільки світ цей пам’ятаю, мов і самого часу без нього не існувало. Але він часто зоставався осторонь: осторонь моїх свят, перемог і проблем. Він не вів мене у школу за руку, не вислуховував і любив мене, певно, не дуже.
З самого мого народження наші стосунки якось не ладнались: чого ж я народилася дівчинкою? А навіть коли він лоскотав мене, ставало так боляче, що лилися сльози. Часто похмурий, часто напідпитку чи з сигаретами, які я так ненавиджу, у руках. Багато говорив і ладнав планів, намагався всіх навчити, як і роблять зазвичай люди його віку. Самовпевнений, впертий і гордовитий борець проти усіх і усього.
Найнатхненніші і найсоковитіші наші розмови відбувалися, коли ми лаялися. Це було не просто зіткнення поколінь. Цілі світи стикалися, коли хтось із нас хотів довести свою думку! І голоси… Наші голоси постійно переходили на крик.
Кидайте у мене чим хочете, але іноді я відчувала до нього відразу. Не так часто слухала його розмов, не питала порад, рідко навідувала. А він все ж любив мене. Може, менше інших членів родини чи менше моєї власної собаки, але любив. Любив, коли я малюю, завжди хотів, аби я йому щось подарувала з того, навіть ладнав мені мольберт. А я, суча дитина, так і не віддала йому жодного отого нікчемного малюнку.
На справді, він не був таким поганим, але це я розумію лише зараз. Найбільше, знаєте, любив тварин. Він одного собаку врятував від голодної смерті взимку, і відтоді той так щоразу і приходить до нашої хати. Так, не варто забувати про будинок. Майже 20 років свого життя він витратив на те, аби побудувати його. Хотів під одним дахом об’єднати усю родину, проте якось і те не вийшло.
А ще, він міг стати пілотом, відмовився лише через друзів, яких не хотів залишати. Я ж, дізнавшись тої історії так і уявляла його десь у небі, яке б зливалося з його блакитними, майже прозорими очима. Уявіть моє здивування, коли я дізналася, що зовсім іншого кольору він мав очі в юності. Вони були карі, такі ж, як у мене. Тиждень після цього потрясіння не могла дивитися у дзеркало: бачила там не лише його очі, а й обличчя. Крім величезної схожості ззовні, ми насправді були надто схожі характером, може, тому і сперечалися так часто. Із дитинства я не любила цю подібність, а зараз, думаю, я на неї не заслуговую.
“Який же він молодий і гордий на цьому фото”, “у тебе його очі”, “він так тебе любив” – все казали люди, а серце моє краялося від огиди до себе, від болю втрати, від розмов, які так і не відбулися між нами.
Знаєте, ніхто не любить ідеали. Нікому вони не потрібні. Справжнє кохання у тому, щоб приймати людину з усіма її мінусами, і тікайте геть від тих, хто захоче вас переробити.
Мій дідусь був вредним і прискіпливим, не напоказ добрим. Завжди він буде дивитиметься з того боку дзеркала, але я так і залишуся осторонь тих слів жалю чи любові. Між нами кажучи, слова завжди зайві, коли почуття щирі.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Коцюра Ірина, одинадцятикласниця, “Юн-Пресс” м.Київ
