Або роздуми про те, хто і що становить загрозу національній безпеці України у житлокомунальній сфері.
Українська людина впродовж відпущеного їй часу натикається на мури нерозв’язаних життєво важливих питань. Особливо останні роки, і серед інших, у житлово-комунальній сфері. Одна з нинішніх нагальних проблем для громадян – непрацюючі, старі ліфти, деякі з яких усе частіше починають…падати. Є жертви і покалічені. Приблизно 6-7 тисяч ліфтів в столиці України потребують заміни чи капітального ремонту. Люди страждають, ходять пішки, нервуються, проклинають високих і малих начальників, виявляють інші форми протестів чи невдоволення. А у відповідь чують одне й теж: не вистачає фінансування на ці програми. Роками така стандартно-бюрократична відповідь, яка прикриває безгосподарність, безпорадність, стале порушення законів. Проте, премії “за натхненну й копітку працю” чиновникам місцевих адміністрацій нараховуються весь час. І немалі. Від цього страждають і платники комунальних послуг, і держава, рейтинги мерів та інших високопосадовців. Люди наче загнані у глухий кут. Вони не у захваті від такої влади.
Інформація до роздумів. Щорічно в Україні від серцево-судинних захворювань помирає 350-370 тисяч людей, а майже два мільйони стають пацієнтами психіатричних лікарень. Чи можна вважати, що держава робить усе для поліпшення цього катастрофічного становища? А хто гарантує, що від таких стресів з непрацюючими ліфтами, рівень серцевих нападів і смертей, психічних захворювань ще не піднімиться більше вгору?
Інформація до роздумів. Ст.3 Конституції України: “людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”.
Виникає запитання: чи можна вважати, що у нас чиновниками місцевого рівня виконуються положення Конституції і Закону України “Про місцеві державні адміністрації”? Питання здається риторичне, а відповідь зрозуміла.
Ще про один приклад. В Деснянському районі Києва у 16-ти поверховому будинку по вулиці Драйзера 14/33 (другий під’їзд), де серед інших проживають 9 інвалідів, 35% пенсіонерів, ветеранів праці і 8 малих дітей (їх всіх долею закинуло жити з 7 по 16 поверхи) не працюють ані вантажний, ані пасажирський ліфти, яким вже по 32 роки. Мешканці зверталися з цього приводу на гарячу телефонну лінію Кабінету Міністрів і Київської міської держадміністрації, писали листи у мерію столиці, у Кабінет Міністрів і Адміністрацію Президента, до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. У відповідь йдуть відписки чи далекоглядні, немотивовані обіцянки. Причому, по відношенню до громадян скрізь порушується Конституція і Закони України. Як ви гадаєте, чи будуть задоволені такою владою усі ті мешканці міст чи містечок, які звертаються у високопосадові інстанції зі своїми тривогами, проблемами, сподіваються на допомогу, а у відповідь їм йдуть знущальні відписки чи взагалі на це ніхто не звертає уваги ?
Інформація до роздумів . Закон України “Про національну безпеку” (розділ – загрози національним інтересам і національній безпеці,ст.7, внутрішньо-політична сфера) “порушення з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування конституції і законів, прав і свобод громадянина”).
Тобто, те що відбувається з ліфтами нині у Києві та в інших містах країни, становить загрозу національній безпеці України. За це чиновників потрібно не тільки відсторонювати зі своїх посад, а й судити.
Уявимо ситуацію метафорично з бджолярством. Де є ще вулики, а де вже немає, бджоли гинуть чи інертно спостерігають за своїм безрадісним життям. Державний наш вулик теж подекуди видається живим: літають бджоли, пахне медом. Але, здається, це тільки видимість життя. І мед не той, і бджоли літають не так, як мають літати: відсутній “життєвий звук”, “тепло повноти”. З медовим ароматом зливається запах гнилизни і порожнечі. Немає “трепету праці”, а тільки “шум безладу”. Замість енергійних робочих бджіл існують чорні бджоли-грабіжниці. Те, що мало б наповнювати вулик – виноситься з нього. Сам вулик – суціль руїна, де поряд з мертвими бджолами повзають напівживі, які за інерцією щось намагаються робити, пробують навіть захищатися і нападати, але марно. Усе запаскуджено і запущено. На сотах, які колись ретельно оберігалися як “вищі таємниці рідної справи”, тепер сотні безрадісних, понурих і конаючих бджіл. Святині більше не існує. Щезла “свідомість життя”.
Олександр Борщевський, громадський активіст, член Національної спілки журналістів України, головний редактор журналу “Світ єдиноборств”
