Останнім часом, у зв’язку із поширенням епідемії коронавірусу, органи державної влади та органи місцевого самоврядування змушені вдаватися до запровадження певних обмежувальних заходів, які зачіпають права і свободи громадян.
Це викликає численні запитання стосовно законності тих чи інших заходів, які обмежують свободу пересування громадян, заняття певними видами діяльності, вимагають дотримання карантинних правил тощо.
Правовою основою застосування таких заходів є закон “Про захист населення від інфекційних хвороб”. Цей закон визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов’язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.
Одним із заходів захисту населення від інфекційних хвороб є запровадження спеціального правового режиму карантину. Відповідно до закону, карантин – це адміністративні та медико-санітарні заходи, що застосовуються для запобігання поширенню особливо небезпечних інфекційних хвороб. Цим же законом визначено, що карантин встановлюється та відміняється Кабінетом міністрів.
У рішенні про встановлення карантину зазначаються обставини, що призвели до цього, визначаються межі території карантину, затверджуються необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їх виконавці та терміни проведення, встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов’язки, що покладаються на них. Карантин встановлюється на період, необхідний для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби. На цей період можуть змінюватися режими роботи підприємств, установ, організацій, вноситися інші необхідні зміни щодо умов їх виробничої та іншої діяльності.
Отже, законом визначено повноваження уряду стосовно тимчасового обмеження прав фізичних і юридичних осіб та встановлення додаткових обов’язків, що покладаються на них.
В Україні карантин було запроваджено постановою Кабміна №211 “Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19” від 11.03.2020. Відповідно до неї були запроваджені певні обмеження для фізичних осіб стосовно пересування територією України, а також встановлені додаткові обов’язки для осіб, які під час карантину прибувають з території інших держав.
Найбільше питань виникає з приводу обмеження конституційно закріпленої свободи пересування.
Відповідно до статті 33 Конституції України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
В даному випадку Конституція як раз і передбачає можливість існування обмежень, в тому числі і стосовно свободи пересування.
Однак такі обмеження мають встановлюватись законом, але, як зазначалося вище, законом “Про захист населення від інфекційних хвороб” визначено повноваження Кабінету міністрів стосовно тимчасового обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов’язки, що покладаються на них.
Тобто, в силу закону, тільки уряд має право встановити обмеження стосовно свободи пересування громадян під час дії режиму карантину. До таких обмежень можна відносити і вимоги стосовно відвідування певних місць, дотримання певної дистанції, находження поза межами житлових приміщень тощо.
Але, слід ще раз нагадати, що такі обмеження можуть запроваджуватись рішенням саме Кабміну, і вони повинні мати на меті виключно запобігання розповсюдженню інфекційної хвороби чи її подолання.
Що стосується інших обов’язкових вимог та обмежень, зокрема таких, як обов’язок носити захисні маски чи проводити дезінфекційні заходи, режим відвідування закладів торгівлі, то вони прямо не стосуються обмеження конституційних прав громадян.
Більш того, у статті 49 Конституції зазначено, що кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, а держава, у свою чергу, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя. Іншими словами – право на охорону здоров’я прямо кореспондує із забезпеченням санітарно-епідемічного благополуччя, що й обумовлює урядове право встановлювати обмеження певних прав громадян та покладати на них додаткові обов’язки в умовах боротьби з епідеміями.
Ще одним проблемним питанням є те, що зазначені вище обмеження чи додаткові обов’язки часто встановлюються рішеннями органів місцевого самоврядування, у тому числі так було зроблено у м.Суми.
Слід нагадати, що відповідно до статті 30 закону “Про захист населення від інфекційних хвороб”, на територіях, де встановлено карантин, місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування надається право:
-
залучати підприємства, установи, організації незалежно від форм власності до виконання заходів з локалізації та ліквідації епідемії чи спалаху інфекційної хвороби;
-
залучати для тимчасового використання транспортні засоби, будівлі, споруди, обладнання, інше майно підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, необхідне для здійснення профілактичних і протиепідемічних заходів, із наступним повним відшкодуванням у встановленому законом порядку його вартості або витрат, пов’язаних з його використанням;
-
установлювати особливий режим в’їзду на територію карантину та виїзду з неї громадян і транспортних засобів, а у разі необхідності – проводити санітарний огляд речей, багажу, транспортних засобів та вантажів;
-
запроваджувати більш жорсткі, ніж встановлені нормативно-правовими актами, вимоги щодо якості, умов виробництва, виготовлення та реалізації продуктів харчування, режиму обробки та якості питної води;
-
установлювати особливий порядок проведення профілактичних і протиепідемічних, у тому числі дезінфекційних, та інших заходів;
-
створювати на в’їздах і виїздах із території карантину контрольно-пропускні пункти, залучати в установленому порядку для роботи в цих пунктах військовослужбовців, працівників, матеріально-технічні та транспортні засоби підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, частин та підрозділів центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку.
Як видно із наведеного переліку, він не містить повноважень щодо обмеження прав фізичних чи юридичних осіб.
Але органи місцевого самоврядування приймають відповідні рішення під виглядом реалізації повноважень щодо встановлення особливого порядку проведення профілактичних і протиепідемічних, у тому числі дезінфекційних, та інших заходів.
Власне, це і робить такі рішення юридично сумнівними.
Дмитро Лук’янець, доктор юридичних наук
