Дневник солдата: “Я не герой, это – моя работа”

Дневник солдата: “Я не герой, это - моя работа”

Тім “Вернигора”, 36 років. Командир розвідвзводу 72-ї бригади, Волноваха

Ранок. В дорозі в зону військових дій.

Все це для мене – робота. Просто робота, яку потрібно виконувати. І я намагаюся робити це добре. А ще я – той, хто вважає недоречним сидіти на дивані і кричати “Слава Україні”. Тому сьогодні повертаюся на фронт з відпустки, залишаючи в тилу рідних, дружину, дітей.

Їдемо. У джипі нас троє. Жартуємо про все підряд. Дорога спокійна, вдень трошки дощить. Проїжджаємо поки що мирні міста і села, іншу реальність, де люди навіть не уявляють тривожного запаху цієї війни.

Я проти того, щоби мене називали героєм, чи ще там як. Герої – це ті, хто за рахунок власного життя рятує багато чужих життів. А я – просто працюю. Нині я – розвідник, що одним з перших пройшов Донецький аеропорт. Був поранений. Повернувся на фронт. Доброволець.

Донецький регіон сьогодні переважно зайнятий збиранням дров. Тут дуже бідно. Це бачиш одразу, як тільки перетинаєш якусь умовну межу. Здавалося б, стільки Янукович пробув Президентом; я б на його місці все направив на розвиток Донбасу, бо народився тут, бо обирають – тут… А, виявляється, місцевим за будь-якої влади було погано: і за Кучми, і за Ющенка, і за останнього їх вибранця.

Тепер тут сєпари і війна. Те, що я бачу і чую, свідчить: східняки вже хочуть, щоби ми нарешті звільнили їх від усього цього… Під сєпарською “владою” вони мусять віддавати ДНРівцям все, що ті хочуть, прислуговувати, як скажуть. І на вулиці, і вдома. Це не діло.

З нашого ж боку, якщо військові потребують чогось, то вони беруть письмові дозволи від власників, оформлюють якісь документи. Та й жаліємо ми людей. Вони очікували страшних навіжених правосєків, а ми, навіть хто правосєк, – ділимося їжею, якщо є, солодким, цукерками.

Навколо мене, наприклад, всі нормальні люди. Такі, що завжди віддадуть банку сгущеного молока дитині, якщо мають змогу.

Я на війні вже дев’ять місяців. І останні півтора – все тихо, спокійно. Відносно спокійно, звичайно. Для місцевих, що звикли до сільського життя, щоденна стрілянина – це страшно, страшно. Якщо б’ють міномети, то чутно вибух і тільки десь через хвилину йде розрив. У САУ (самохідна артилерійська установка) постріл тільки чути. Встигнеш – заховаєшся. А можеш і не встигнути. Як поталанить.

У нас у розташуванні буває так, що луплять і в обід, і до обіду. А нещодавно одній бабці місцевій, що ми біля неї стояли, розбили хату. Вщент.

Мабуть, серед найсвіжіших, мені важче забути саме цю розмову. Не розмову навіть, вона просто кричала до нас. Кляла всіх: і сєпарів, і росіяк, і армію, і владу… З певного боку, ми, ніби, причетні до цього лиха. Винні, що поряд стоїмо, що по нас стріляють. А з іншого, з військового боку – ні. Це не ми натискали на спусковий гачок, не ми позбавили її дому посеред зими, не ми зруйнували ціле життя.

Наступного дня жінка прийшла, вибачилася. Але ж… розмова та залишилася.

День

Усе ще дорога, зовсім негодяща, машина ламається. Дощить. Однак, настрою це не псує, довше побудемо утрьох. Брат і батько супроводжують мене до Миколаєва. А як тільки доберемося, поїдуть додому потягом.

Волноваха, де я служив останніми місяцями – це вже перша лінія оборони. Ми позицію тримаємо. Трохи не щодня ворог лупить по нас артилерією, ми звикли. Але і наша артилерія їм докучає, – минулого тижня розвалила там усе.

Пересічний день у мене починається опів на сьому, хоча буває так, що і з четвертої ранку. Перша справа щодня одна – вийшов, запитав у хлопців, які новини, чи все нормально. Про безпеку потурбувався.

Щоправда, чим далі, тим важче прокидатися. Про дім думки лізуть, про родину. І потім вдень вони тобі усюди ввижаються. В магазин підеш – згадуєш, як разом вдома ходили із дітьми й дружиною, на вулиці так само, за столом. Зв’язок дає змогу зателефонувати додому, однак од того іноді ще темніше на душі. Коли я більше двох місяців пробув в Донецькому аеропорту, то зовсім слухавки не брав, ні з кого. Не міг. Хтозна, чому воно так виходило. Може, я сентиментальний.

фото5.jpg

Направду, якби я не йшов добровольцем, то ніхто б не призивав на війну батька трьох дітей. Ніколи б не подумав, що я, начохорони супермаркету “Фуршет”, інструктор дитячого спортклубу “Доброслав”, де дітей вчать здоровому способу життя, буду командувачем розвідвзводу. Все для мене змінилося 19 березня. Я записався тоді у лави захисників, а вже на Пасху стояли під Старченково, потім був Донецький аеропорт, де я воював з 7 червня по 8 серпня.

Там, в самому центрі, було не дуже весело. Я був сильно контужений, потрапив у шпиталь, пролікувався і повернувся назад, вже у Волноваський район.

Вечір

Темнішає рано. Щойно чоловік на ягуарі обігнав нас, попросив зупинитися. Спитав, хто ми, куди їдемо і яке у нас пальне. Потім дістав 1000 гривень, всунув в руки, вскочив в машину до себе і, рушаючи, крикнув: це на заправку. Вразило. Потім дорогою заїхали на СТО, змінити масло. Хлопці, дізнавшись, що ми на війну, масло просто подарували і СТО безкоштовно зробили. Дякую. Люди – чудові.

Скажу так: я за те, щоби країна знала правду. Якою б та не була. Бо я дивлюся, пишуть: в окопах люди гинуть, мерзнуть, капець. А іншого разу пишуть: в армії все є. Коли я був в аеропорту, сам читав у ЗМІ, що ми розблоковані, що в нас є що їсти. А я думав собі: “Як так? Як розблоковані? Де їжа, чому я тут останню скорину хліба догризаю?”

фото2.jpg

Нас тоді, до речі, Ляшко врятував від голоду. Пригнав бус із тушонкою та мівіною. Я йому так і сказав, що той рейд для буса – квиток в один кінець. Водій звідти вийшов тропами, а автобус, мабуть, досі десь стоїть.  

Після цієї історії з деблокуванням аеропорту в мене сильно змінилося ставлення до ЗМІ. Вони часто пишуть лажу. А люди мають знати правду і суть. Ту правду, яка не буде тільки білою чи чорною, а буде різною, бо життя таке і є – неоднорідне.

Не можна судити за всю армію за репортажем з одного окопа, з одного підпрозділу. У одному розташуванні правда буде такою, у другому місці – іншою.

А ще була історія, зі ЗМІ пов’язана, коли попався нам Грем Філліпс. Так, я – той, хто першим “узяв” Грема. Там само, у Донецькому аеропорту. Тоді я і мій замкомвзвода затримали його разом із сєпаром-провідником. І просто через секунду вороги дали перший залп артилерією по аеропорту, десь у околиці влучили. Я тоді пану Гремові й кажу: нас убивати будуть. Зараз оце вони пристрілюються, а потім будуть бити просто у це місце. По тобі. Стою над ним, дивлюся, а він крутиться, як вуж на сковорідці, аж у асфальт вжимається. Страшно йому. А “деенерівець” Гремів взагалі в кущі шипшини дупою вліз, очі квадратні, бо боляче, але мовчить…

10850490_792310600834265_750296921_n.jpg

Не знаю, чи є в наших лавах ненависть до тієї сторони. Для мене в перших боях вони були просто ворогом. Я бачив їх чітко, як вони пробираються по зеленці коло аеропорта. Це був ворог, і усе. Тоді я і не дуже думав їх жаліть. А зараз почуття змішані. Ненависть тільки одного разу була, сильна. Коли тіло загиблого Руслана Григора забирали. Нашому офіцерові довелося грати роль людини з ОБСЄ,  щоб забрати тіла. Він забирав, а я оглядав. Так і побачив, що добивали росіяки “контрольним”. Це коли у лобі така дірочка невелика. А зі зворотнього боку голови – півчерепа нема… Розлютився я. Сильно. Погано себе пам’ятаю. Може, холод тоді врятував од того, щоб необдуманих вчинків не робити. Оговтався уже зі зброєю на дорозі до розташування терористів.

А другого разу вже в очі ворогу подивитися пішов сам. Спитати, що вони забули на моїй землі, за що воюють. Бо зі мною така штука, що ідейних я ще можу якось пробачити. Можу уявити, що вони вірять щиро і борються за своє. А от тих, хто за гроші – не зрозумію ніколи. Як можна за гроші вбивати, й знати не хочу. Ми, військові, серед людей лишимося тими, хто законно захищав свою землю. А вони – ким? Загарбниками, гвалтівниками, вбивцями? Кадировці і москальня – для мене то тільки загарбники.

Так випало тоді, що трьох сепарів поранили під час боїв і привезли до лікарні у Волноваху. Я прорвався до них. Мене, як схочу, не зупинити. Подивився в очі, а там – тільки розпач та благання жити. Думали, мабуть, що вбивати прийшов.

Тоді я вже й не лаяв їх, не злився. Спитав тільки, хто, чому, навіщо.

Виявилося – три людини, три різних долі. Один, зараз ви сміятиметеся, – з Чернігівщини. Начитався Вконтактів, обіцяли йому платити 100 долларів на тиждень, пішов. Отримав два рази ті гроші. Другий – з Донецька, десь з-під Костянтинівки, його “призвали” в лави ДНР. Обіцяли платити 1,5 тис. в місяць, реально видали дві зарплати за п”ять місяців.

Третій був з Воронежа. Сам приїхав, перетнув кордон, телевізора надивився. Я його питаю: “Чекав побачити фашистів? Побачив?” А він лежить без ноги, дивиться, мовчить, в очах – депресія тільки і біль. То я вже не став їм говорити злих слів, бо стосовно поранених така поведінка – то низько. Послухав, що кажуть, побажав одужувати. Пішов собі.

Коли кажуть, що нема росіян у цій війні, то це неправда. Я чув слова свідка, офіцера, що забирав тіла загиблих і був змушений для цього піти у табір у селі Пєтровське. Так от, там стояли кадирівці та відставники рязанської повітряно-десантної дивізії. Табір був повний прапорів, іншої символіки. А на другий день все це вони зняли і вигнали показово назустріч людям усіляку пропиту наволоч.

Вечір

Прибув у розташування розвідувально десантної роти 79 бригади. Ночуватиму у офіцера, чекатиму на остаточне повернення на передову.

У Волноваському районі ми відстояли три місяці. Ротації немає, замінити ніким. Зараз говорять про нову мобілізацію, але я не оцінюю це позитивно. Нам не потрібно м’ясо на передовій. Потрібні такі люди, в яких я міг би бути впевнений. Як на мене, то хай залишаться навіть 20% бійців. Тих, що не втечуть, що вміють воювати, що витривалі й мотивовані.

Або ж, нехай мобілізовані краще пройдуть щонайменше місяць нормального навчання і злагодження. Щоб так було, як тоді, коли мене готували. Нам казали, що тренувань буде стільки, що од порохових газів ми блювати будемо. Так і справді, стріляли тоді багацько, скільки було потрібно і більше навіть.

Хочу ще сказати, що за першого призову хлопці вцілому в армії були витриваліші. Пили менше. Зараз ця проблема справді існує, хоча у різних масштабах на різних ділянках фронту.

При чому, для мене, як для командира, наприклад, було б краще, аби за потреби розслабитись, солдат би вже випив 50-100 грам, і спати. Тільки, щоб я знав. А такі історії, коли напився і, в кращому випадку, бій проспав (а то ще й дістався до зброї), нікому не потрібні.

Ніч

Не люблю ніч. Стає якось важко, темно, тоскно. Я хочу побачити дітей, дружину, рідних, поговорити з ними, а телефон не вирішує аж нічого. Вночі мені не сняться сни, а як приходять – то тільки про оточення. Хлопці кажуть, всю ніч кричу комусь рятувати себе. Мабуть, я просто не хочу згадувати тих снів. І без цього є, що робити.

Читайте також: Дневник Солдата. Укры орков не боятся

Якщо ви бажаєте допомогти захисникам України з Київщини, звертайтеся до волонтерських організацій області, або ж жертвуйте на рахунки, вказані на банерах:

Дневник солдата: “Я не герой, это - моя работа”

Дневник солдата: “Я не герой, это - моя работа”

Дневник солдата: “Я не герой, это - моя работа”

записала Поліна Овсяннікова  

КиевVласть

Автор:
Кристина Шевченко
Поділитися
Поділитися
Поділитися
Рекомендуємо до перегляду
Справи насущні: у які інфраструктурні проєкти Київщини в жовтні вкладали найбільше коштів
Справи насущні: у які інфраструктурні проєкти Київщини в жовтні вкладали найбільше коштів
08:00 Попри регулярні повітряні тривоги та ворожі атаки Київська область продовжує інвестувати в інфраструктурні проєкти, хоча деякі з них реалізовуються зі скрипом. У жовтні…
Мільярди для “Київміськбуду”: як столичні платники податків розрахуються за помилки влади
Мільярди для “Київміськбуду”: як столичні платники податків розрахуються за помилки влади
09:00 На Хрещатику, 36 придумали, як добудовувати 18 житлових комплексів (ЖК), які свого часу зводилися “під прапорами” нині збанкрутілої держкомпанії “Укрбуд”. Минулого тижня Київрада…
Реконструкцію школи в Биківні продовжить фірма родича головного фінансиста КМДА
Реконструкцію школи в Биківні продовжить фірма родича головного фінансиста КМДА
09:00 Реконструкція столичної школи №23, яка триває вже десятий рік, знову на слуху. У Деснянській райдержадміністрації (РДА) за 215 млн гривень замовили продовження робіт,…
Banner
QlU7mDx4