Нарешті!… На Подолі!…. А де ж іще має йти суто подільська вистава? Дивно, що до її постановки на “історичній батьківщині” минуло півтори сотні років. П’єса “За двома зайцями” стала популярною і відомою одразу після її першої постановки у 1883 році та залишається такою і донині.
Був уже і знаменитий фільм режисера Віктора Іванова, головні герої якого “оселилися” наприкінці Андріївського узвозу поблизу однойменної церкви, і вистави в Молодому театрі, театрі ім. І. Франка, в опереті й Театрі драми й комедії. А тепер – і в Театрі на Подолі, поруч з будинком, де два століття тому мешкала реальна родина Сіркових, донька яких, Проня Прокопівна, навчалась у пансіоні, а потім мало не стала жертвою шлюбного афериста, збирає аншлаги прем’єра “Зайців” у постановці режисера з Івано-Франківська Ігоря Матіїва. Театр на Подолі просто зобов’язаний був подати власну версію скандального весілля, яке, на щастя, не відбулося. Кому, як не їм, знову опинятися в центрі всіх столичних пліток, розвиваючи історію Проні й Свирида, втілених у пам’ятнику по сусідству?
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Усі добре пам’ятають сюжет комедії “За двома зайцями” Михайла Старицького. Але мало хто знає, що це переробка п’єси Івана-Нечуя Левицького “На Кожум’яках”. Ще менше чули про версію “Зайців” 20-х років, зроблену Василем Васильком та Віктором Ярошенком, які переселили улюблених персонажів у добу НЕПу.
Час диктує свої вимоги, а комедія, якщо хоче лишатися живою, повинна зображати сучасників. Які вони герої нашого часу? Ким сьогодні є манірна Проня чи метросексуал Голохвастов?
“Фейк на дві дії” — саме так визначили жанр нової постановки “За двома зайцями” її творці.
“Ми ризикнули трошки переписати текст, зробити його сучаснішим, хоча канву Старицького залишили”, — каже після аншлагової прем’єри Ігор Матіїв, – Автор нового прочитання Оксана Прибиш уважно вивчила обидві версії твору — Старицького й Нечуй-Левицького. І зробила абсолютно сучасну версію, героїв якої ми зустрічаємо скрізь і, зокрема, на Подолі”.
Перенесений у наш час Голохвастов – знову в боргах, хоча він себе позиціонує як спеціаліста з коучінгу й ораторського мистецтва, іміджмейкера, менеджера, психоаналітика, тобто звичайного пустомелю, який заробляє гроші, “вішаючи локшину на вуха довірливих лохів”. Але щось тут у нього пішло не так і обдурений ним бандюк чи бізнемен-нувориш узяв розкішного юнака в заручники й примусив фізично відпрацьовувати борг. У красунчика Свирида є всього п’ять днів, щоб вибратися з неприємностей. І тут на очі йому потрапляє розбалувана гуляка, “силіконовий” метелик з нічного клубу Проня, батьки якої нічого не шкодують для “дитинки”. І у підприємця-афериста відразу ж виникає блискучий план – “захомутати страхолюдну Проньку”, а разом і з нею – й грошики її батька. Сучасна Проня – це, за визначенням режисера, “протюнінгована ненажерливість”. Тут же на горизонті з’являється й красуня Галочка. І Свирид Петрович, втратив контроль над собою, як то кажуть, “поплив”. Справа майже дійшла до ЗАГСу. Але тут в його плани вмішується мама однієї з дівок. І все йде шкереберть….
У виставі “За двома зайцями” Матіїва (сценографія Андрія Романченка, художника-постановника й художника по костюмах) дія розгортається на нинішній Контрактовій площі, тут видно і Чортове колесо, і навіть фасад самого Театру на Подолі. А в центрі сцени стоїть знайомий пам’ятник Григорію Сковороді, майже в натуральну величину. Саме під ним усе й відбувається. Цей же пам’ятник, який не витримує блюзнірства й дає добрячого копняка крутієві-донжуану Свириду, ставить крапку в історії. (Ну, прямо Командор чи Кам’яний Гість). Жаль, що цього не зробив наречений Галі Степан, юнак у камуфляжі, з військовою виправкою й манерами воїна.
Свирида Голохвастого грають Іван Завгородній і Юрій Феліпенко, а Проню — Катерина Вайвала й Катерина Рубашкіна.
Режисер-постановник вистави – Ігор Матіїв, який до війни на Донбасі поставив у Донецькому театрі кілька вистав, а в березні 2014 року, коли в Донецьку вже починалися перші сутички на мітингах, він випустив виставу “Сліпий” про українського героя.
П’єса таки переписана чи, сказати б, перекладена з “архаїчної” мови Нечуя-Левицького і Старицького — на ту нинішню, яку культивують у наших телеящиках і яка чомусь вважається українською. Звісно, вона програє колоритній мові оригіналу. Всі герої – сучасні, наші, але в них немає нічого, вартого співчуття. Що ж, може вони, сучасники, й не варті нічого, крім зневаги й осміяння. Вийшла зла й сувора соціальна сатира.
– Але ж ми ні на крок не відійшли від оригінального сюжету, – каже Ігор Матіїв, – Лише змінили лексику. Просто показали, що всі герої – фейк, усе навкруги побудоване на брехні. Найважчим для нас було заявити, що ми таки переписали класику. Ось усі вважають, що Сковорода-пам’ятник поставив крапку в історії незабагливого іміджмейкера з-за канави та “силіконової ляльки”, випускниці курсів іноземних мов Проні Сіркової. Але чи всі звернули увагу на задник сцени, де чітко вималювався кадр: Голохвастов, Секлета і Проня п’ють чай у Парижі, на фоні Ейфелевої вежі? Тобто, історія не закінчилася й до розв’язки ще далеко?…. На жаль, у житті здебільшого перемагають не чесні й прямолінійні Степани чи Галочки, а Голохвасті… Повернувшись із війни, Степан, зіткнувшись з бюрократичною машиною, зі зневагою “господарів життя”, не завжди зможе втриматися на плаву, не спитися, не вкоротити собі віку, не стати на стежку криміналу…. А Свирид Петрович Голохвастий – вічний. Він викрутиться, бо ж “ромашка в ополонці” не тоне. Він, як правило, каже те, що люди хочуть від нього почути. І в цьому його перевага.
Режисер дивується, що під час роботи над виставою, поставленою в рекордний термін – за два місяці, дехто з молодих акторів не сприймали матеріал, нове прочитання п’єси, й хотіли ставити класику.
Головний принцип Ігоря Матіїва як режисера у тому, що в будь-якій виставі має бути конфлікт, а персонажі повинні діяти. Як людина він керується головним постулатом: “Вір у свої сили й довіряй собі! Я за це несу відповідальність й отримую урок”. У найближчих планах – українська класика, зокрема Володимир Винниченко на малій сцені.
