– Ти будеш завтра плакати? – спитала мене сестра напередодні 1 вересня.
– Звичайно, буду, це ж такий день, – відповідала я, мама першокласниці.
Але розчулитися і всплакнути на нашому Першому карантинному дзвонику не було ні часу, ні моменту, ні в буквальному сенсі місця.
А було все так. В останніх числах серпня стало відомо, що наш населений пункт в так званій “помаранчевій зоні” карантину. Відповідно, батьки допускатися на територію школи не будуть. Першокласників віддамо вчителю біля хвіртки і чекаємо, поки їх виведуть назад. Програма на території школи така: 20-хвилинне святкове дійство, похід в клас для знайомства і “видача” батькам. Тобто морально батьки були підготовлені. Але на практиці виявилося ще цікавіше.
Пройти до тієї самої хвіртки стало ще тим завданням. В школі близько 230 першокласників, кожного з яких привели, як мінімум, двоє батьків. Щонайменше півтисячі осіб скупчились біля згаданої хвіртки. Ми пробралися. Зіпрілий в чорній формі охоронець стримував натиск батьків, яким дуже треба поправити дитині бантик, передати букет чи “просто запитати”. За огорожу і в будівлю школи дозволено було заходити голові батьківського комітету і фотографу. Без цих статусів батьків не пускали, але віддавати дитину біля хвіртки у назначений час було нікому. Вчитель – десь там на площі стоїть з великою повітряної кулькою, на якій написана буква класу (у нас їх цьогоріч сім). Підійшла незнайома жіночка в масці, спитала букву класу, взяла дитину за руку, повела. Через квадратики огорожі я провела дитя поглядом.
Паралельно з шумним процесом передачі дітей біля хвіртки – на площі тривало святкове дійство. Привітали першаків і побажали в добру путь голова сільради та директор школи. Діти старших класів заспівали. Пролунало оголошення, що загубилася чиясь дитина. Панічний шумок біля хвіртки поміж батьків. Знову на площі заспівали. 20 хвилин швидко минули і по алфавіту класи повели в клас для знайомства.
Весь цей час щонайменше півтисячі родичів, 99% з яких були без масок, стояли плече в плече під огорожею, як в годину пік на переході між “Золотими воротами” і “Театральною”. Територія нашої школи дуже велика. Якби батьків пустили на неї, вони могли б розміститися не так концентровано, але це ж проти карантинного обмеження. Натомість ці півтисячі людей, за правилами карантину, поза територією школи дві години дихали одне на одного в спеці і обмінялися всіма наявними в тій тисняві вірусами.
Кожен з семи класів, які згодом виводили з будівлі, здалеку можна було розрізнити тільки за кульками в руках дітей – в кожного класу був свій колір кульок. Дітей по класам вчителі підводили до хвіртки, прокрикували букву класу і “видавали” переляканих першачків за хвіртку – чи то мамі, чи то татові, чи то ще комусь, адже вчитель батьків візуально ще не знає.
Можливо такий план заходу був найоптимальнішим в нинішніх умовах карантину, а нам, батькам, з боку залишається лише аналізувати і міркувати. Але склалося враження, що ніякого плану насправді не було, були лише певні вимоги до школи, під які, імпровізовуючи, всі по ходу справи підлаштовувалися.
Не знаю, які у моєї дитини залишаться спогади після Першого дзвоника. Але зараз я радію маленькому: що вони взагалі будуть, тому що за півроку карантин позбавив її вже дуже багато приводів для спогадів. А вже завтра нас чекають карантинні навчальні будні поки що “помаранчевої” карантинної зони.
Читайте: Уроки пандемії: хто і як навчатиметься на Київщині в умовах карантину
Альона Момот, редактор КиевВласть
