Як часто ти, дорогий читачу, думаєш про еміграцію?
Знаю, що думаєш. Сама рятуюся лише думками про те, що здебільшого ми там потрібні хіба в ролі дешевих посудомийок, вантажників та, пардон, повій. Можна наводити скільки завгодно “згрязівкнязєвих” прецедентів (виїхав, змінив десять місць роботи, харчувався макаронами, а через десять років виплатив кредити за авто, будинок і білий парканчик навколо нього). Але середня температура по госпіталю невтішна.
Ти запитаєш, а кому ж тоді ми потрібні тут? Зажерливому чиновнику, скупому бізнесмену чи вуличному аферисту?
А я знаю людей, яким ми дуже потрібні. Тут і зараз.
Часто бачу їх на вулиці і подумки дякую. Якби можна, дякувала б іще разів сто. Знову і знову.
Дякувала б якомусь джентльменові в камуфляжі, який мені тримав двері у метро. Милицею. Очевидно, своєю.
І ще такому ж джентльменові у кепці з тризубом і з величезним рюкзаком у руках. Він у транспорті піднявся з місця і сказав: “Садитесь”. Він був без милиць, цілий-цілісінький, але змучений.
Ще – ввічливому і пунктуальному кур’єру, з яким просто завели житійську бесіду. Він нещодавно повернувся у цивільне життя, просив: “Только не задавайте этот дурацкий вопрос “И как там?” Надоело уже отвечать”. Він також наче змучений.
Дякую джентльмену, який заплатив за батон якоїсь бабці в магазині. Купив для неї коробку зефіру і чай. Бабця соромилася: “Ай, сину, ти шо! Вам воно нужніше, забери, я собі куплю сама”. Цей юнак у камуфляжі відповів дуже тактовно: “Ой, та Ви не уявляєте, як нам уже всі оці печеньки приїлися. Скоро їх будемо назад слати вам. Фурами, гумконвоями!”.
Про те, що ці хлопці вже скоро будуть повертатися не такими ґречними та привітними, не говорить хіба що лінивий. І возитимуть із собою не “печеньки”.
Вони візьмуть автомати і підуть до того, хто не захотів навести лад у державі напередодні їх повернення. До корумпованого чиновника, депутата, судді, прокурора. В тилу вже відомі такі випадки, про них ніхто не говорить пошепки. Пошепки говорять тільки про те, що буде потім, коли хлопцям у камуфляжі вже не вистачатиме терпіння. Про те, як жорстоко ними, солдатами, маніпулюватимуть.
І навряд чи громада стане на захист того ж таки чиновника чи прокурора, чий дім під Києвом обнесений шестиметровим парканом. Навряд чи хтось взагалі стане на захист корупціонера перед обстріляним солдатом, ким би він не був у цивільному житті.
Совісно захищатиме корупціонера хіба що такий самий корупціонер: рука руку миє.
І година “Че”, коли солдати почнуть масово ходити “в гості” до тих, хто підриває тил, уже незабаром. Це очевидно. Буде багато шуму і біди. І далі все тяжче й тяжче знайти моральну відповідь, хто жертва і хто кат: обдурений і позбавлений надії вояка з автоматом у руках чи беззбройний і наляканий чиновник.
Поки ще є час не шукати цю відповідь, я дякую вам. Знову і знову.
Оксана Мельник, журналист “КиевВласти”
Читайте також: Депутаты Киево-Святошинского райсовета планируют зарабатывать на мусоре по схеме своих “попередников”
