Коли мене питають, які глобальні невідкладні дії треба вчинити для реальної зміни ситуації в країні, а не лише зміни рил біля корита, я називаю дві:
1. Негайне відкриття всіх реєстрів майнових прав тощо та кадастрів. А то виходить якось несправедливо, що маєтки декого з колишньої влади люди таки побачили, а маєтки теперішньої матимуть шанс побачити лише після наступної революції, а це може бути не так швидко.
Між тим, подивитись там є на що – в порівнянні з палацем Порошенка, наприклад, Межигір’я здасться занедбаним санаторієм.
Саме закритість інформації щодо майнових прав і спричинила революції – я в цьому глибоко переконана. Тобто, ця закритість спричинила необмежені можливості для дерибану, а нестримна жадібність призвела до протистояння всередині олігархічних угрупувань, які скористалися народом, аби змінити лише верхівку влади, залишивши біля дрібніших корит ті ж самі перефарбовані рила.
Як писав Некрасов:
…Вот приедет барин – барин нас рассудит…
Наконец однажды середи дороги
Шестернею цугом показались дроги:
На дрогах высокий гроб стоит дубовый,
А в гробу-то барин; а за гробом – новый.
Старого отпели, новый слезы вытер,
Сел в свою карету – и уехал в Питер.
Аби зайвий раз не повторюватись, відсилаю тих, хто не дуже в темі, ознайомитись з ґрунтовною статтею Спільний ресурс “держава Україна” – доступ закрито.
2. Зняття бар’єрів для входження в політику.
Для початку – історія питання. Почалася узурпація в 2006 році, з набранням чинності “майданівських” змін до Конституції. Вони були внесені законом № 2222.
Цими змінами до Конституції передбачалося, що в Раді створюється коаліція (ст.83), яка формує уряд.
А тепер – увага! У ч.3 Прикінцевих положень Закону № 2222 було написано, що вибори в 2006 році відбуваються на пропорційній основі за партійними списками.
На підставі цього пунктика (закону, а не Конституції!) в 2005 році був ухвалений закон про вибори депутатів у новій редакції, в ч.3 ст.1 якого закріпили правило про пропорційну систему виборів за закритими партійними списками.
І цей закон спокійно проіснував аж до 2011 року! За цей час склалася і зацементувалася феодально-партійна система, коли кандидатів у списки включала виключно партійна верхівка, а остаточне слово мав “той, у кого печатка партії”. Природно, не за просто так, а за чіткою таксою.
Про потрібні закони і кандидатів олігархам було достатньо домовитися з партійними вождями. Депутани при цьому були безправними кнопкодавами, оскільки виходити з фракції їм було заборонено.
При цьому ще в 2004 році, згідно ч.ч.3 – 7 ст.2 Закону “Про місцеві вибори” була введена пропорційна система для виборів в рай – , міськ- та облради.
Новий закон від 2010 року ввів змішану пропорційно-мажоритарну систему місцевих виборів, але згідно з його ч.2 ст.35 право висувати кандидатів до місцевих рад все одно залишилося виключно у партій.
У підсумку феодально-партійна політична система пронизала всю владну вертикаль. Сформувалися та увійшли в повну силу такі найбільші монстри, як ПР і БЮТ. Вони стали служити олігархії, якій набагато зручніше платити за потрібні закони партійним вождям, а не переконувати в чомусь якихось там виборців.
Після скасування Конституційним судом “майданних” змін до Конституції в 2011 році був ухвалений новий Закон про вибори до ВРУ, яким було введено змішану виборну систему: 225 депутатів обиралися в мажоритарних округах, а ще 225 – за партійними списками (ч.3 ст.1).
Але система вже була сформована, і поява “мажоритарників” її не зламала і зламати не могла. Вони, в основному, були висунуті партіями і повністю залежали від них. Зараз же, після краху ПР, васали просто змінили свого господаря, “покаялися”, лицемірно та цинічно здали “вождів” та перефарбувалися.
Уявіть собі – виходять такі собі Борман, Геббельс, Гіммлер, Геринг, тощо, та й кажуть: “В усьому винен Гітлер та його близькі “сімейники”, він нас всіх підставив та зганьбив. А ми – котики та няшечки, ми залишаємося при владі, тому що ми досвідчені управлінські кадри та класні пацани по життю”. Саме такі відчуття та аналогії виникли у мене під час прослуховування блювотної промови Єфремова.
Отже, феодально-партійна система не змінилася.
Зараз знову повернулася “майдана” Конституція 2004 року. Але політична система, заснована на васальній залежності депутанів від партійної верхівки, звісно ж, нікуди не поділася.
Більше того: поява нових, несистемних облич у парламенті неможлива в принципі! Адже висувати кандидатів всіх рівнів можуть тільки партії. Крім 225 парламентських мажоритарників, які можуть бути самовисуванцями. Але в нинішньому парламенті більшість “мажоритарників”- все одно партійні та пишаються цим, а виборці – гноблять самовисуванців, заявляючи – “у вас немає партії”!
Для нових “позасистемних” активістів є два варіанти дій, один гірший за інший.
Перший – зв’язатися з існуючою “системно-феодальною” партією і висунутися від її імені. Але для цього треба стати політичною повією, відмовитися від своїх переконань і дати себе використати як “кнопкодавів”.
Другий варіант – створити нову партію або купити існуючу. Нові партії реєструє Мін’юст, і тільки за великі гроші. А купити існуючу партію, за чутками, можна мінімум за півмільйона доларів. У громадських активістів таких грошей, звісно ж, немає.
Далі для “позасистемних” партій існує прохідний бар’єр. Для виборів до ВР він дорівнює 5 % ( ч.3 ст.98 відповідного Закону) , для місцевих – 3 % (ч.3 ст.77). Тобто навіть якщо з’явиться нова “позасистемна” партія, вона в парламент без підтримки олігархів не зайде. Блок Кличка на парламентських виборах 2012 року підтримав Фірташ, а “Свободу” – Клюєв. Тільки це дозволило їм подолати бар’єр у 5 %.
Таким чином, існуюча феодально-партійна політична система базується на виборчій системі закритих партійних списків та забезпечує ВИКЛЮЧНО інтереси олігархії. Поки виборча система не буде зломлена – залишиться незмінною і політична система, в якій немає місця “народному мнєнію”.
Тому є величезною наївністю чекати нових облич та ідей у владі. Система влади може тільки відтворювати сама себе під різними вивісками. Її можна зламати, тільки змінивши виборче законодавство.
25 травня на нас чекають вибори Президента. За чинним законом, його може висунути партія (блок), зареєстровані не менше ніж за рік до виборів (ч.2 ст.44), чим відсікаються нові партії. Можуть бути і “самовисуванці”, але в будь-якому випадку за реєстрацію кандидата потрібно внести заставу в 2,5 млн грн. (ч.1 ст.49). Це майже 300 тис. доларів, які чесному активісту непосильні. Плюс витрати на виборчу кампанію.
Так що на манєжє залишаться всє тє жє. Тим більше, що ВР продовжила свої повноваження до 2017 року, тим більше, що у зв’язку з поверненням до “майданної” Конституції 2004 року її повноваження суттєво зросли (п.4 постанови).
Є, звичайно, надія на людей, які поки що не розійшлися з Майдана – що вони примусять внести відповідні “антибар’єрні” зміни до виборчого законодавства. Але надія слабка, тому що, на жаль, поки що така вимога навіть не артикулюється!!!
Що собі думають громадські активісти і на що вони розраховують – не знаю.
ПОКИ НЕ ПІЗНО – СЛІД ЙТИ ДО “НОВОЇ ВЛАДИ” ТА ПІД ЗАГРОЗОЮ РОЗВІШУВАННЯ ЇХ НА ТЕЛЕГРАФНИХ СТОВПАХ ЗА ЗАДНЮ НОГУ ВИМАГАТИ ПОВІДОМЛЮВАЛЬНЇ РЕЄСТРАЦІЇ ДЛЯ ПАРТІЙ, ЗНЯТТЯ ПРОХІДНОГО БАР’ЄРУ, ВІДКРИТИХ СПИСКІВ ТА НЕОБМЕЖЕНИХ МОЖЛИВОСТЕЙ БАЛОТУВАННЯ ДЛЯ САМОВИСУВАНЦІВ.
Краще трьохметрові бюлетені, ніж відсутність БУДЬ-ЯКИХ шансів для нових облич, чи не так?
Facebook Татьяны Монтян
