Якщо порівнювати моє дитинство з дитинством моїх прабабусі та прадідуся, то можна впевнено сказати, що легко, бо я і мої однолітки не переживали роки Великої Вітчизняної війни, коли маленькому Дмитрику треба було тікати городом до лісу й декілька днів перебувати там разом з сестричками без їжі, без дорослих, бо до села зайшов фашистський загін.
Ми не відчуваємо на собі страшного голодомору. А от з великою родини моєї прабабусі, де було восьмеро дітей, залишилося лише четверо, а решта, найменші, померли з голоду.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Я не маю потреби йти працювати з тринадцяти років, як це повинен був робити мій прадідусь Дмитро, бо загинув його батько, мати тяжко хворіла, а на його маленькі чоловічі плечі лягла турбота про сестричок. Тому і був він спочатку помічником коваля у кузні, а з чотирнадцяти років – помічником на косарці.
Зараз ми одягнені, взуті, а моя прабабуся Віра зі своїми сестрами і братами ходили до школи по черзі, бо була одна пара валянок на трьох. А про книжки, і взагалі, нічого говорити…
Ми, діти двадцять першого століття, добре одягнені, не голодні, маємо змогу вчитися, відвідувати заняття за інтересами, але щось не так… Не відчувається те, по-справжньому добре, співчутливе, щире спілкування між однолітками і однокласниками, яке було присутнє в дитинстві моїх прабабусі та прадідуся. Ми навіть і товаришувати по-справжньому не вміємо. Якщо треба поговорити, то відразу за мобільний, але ж в цей час ми не бачимо очі співрозмовника, які можуть сказати більше ніж слова. Граємося, теж сидячи за комп’ютером. А якщо треба знайти якусь цікаву інформацію для реферату, твору чи повідомлення, то не треба їхати до бібліотеки, сидіти там годинами, гортаючи сторінки книжок, а досить лише “загуглити” в інтернеті.
Дійсно, це легко і швидко. Але важко пройти повз ті спокуси, які надає нам сучасне життя. Розказують і вдома, і в школі, що чіпси, сухарики, шкідливі для здоров’я, але їх всюди продають, навіть біля школи. Знаючи про безпеку засобів піротехніки, ми все одно їх купуємо, бо це дуже просто зробити.
Якби можна було взяти щирість, добро, відвертість спілкування з дитинства моїх прадідуся та прабабусі й перенести у наше дитинство і трішки звільнити його від деяких сучасних спокус, то наше дитинство можна б було б назвати легким. Але як говорить прислів’я, що життя прожити – не поле перейти, тому дуже важливо, щоб поруч була рідна, надійна, доросла людина, з якою ти міг би усім ділитися, говорити по душах, довіряти, а вже вона підкаже, пояснить, і цим відведе тебе від біди та легковажних вчинків.
Матеріал створено в рамках Проекту “Юн-Пресс-KV”
Фото: dityinfo.com
